Розділ І. Релігієзнавство як наука

Існує один аспект при виявленні специфіки релігії. Серед релігієзнавців, які визнають релігійну свідомість як провідний визначальний елемент релігії, чітко прослідковуються дві тенденції. Одні тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен. Вони акцентуються на змістовному характері релігійних уявлень. Релігія з позиції такого підходу є переважно як міфологічна система. Прихильники такого підходу зазвичай малюють таку схему формування релігійної свідомості: релігійні уявлення спочатку постають у чуттєвих наочних образах. Джерелом образного матеріалу слугує природа, суспільство, сама людина. На базі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки. Важливе місце у релігійній свідомості займають так звані порівняльні образи, які є перехідною формою від почуттєво-наочних образів до абстрактних понять.

Розбіжності між релігієзнавцями починаються тлумаченням джерела цих почуттів (любов, страх). Представники богословсько-теологічної думки в релігієзнавстві виводять ці почуття з надприродного джерела, "із зустрічі" віруючого з божеством, "священним". Представники психології релігії вважають, що свої судження вони мають грунтувати на науковому підході. Психологія як наука про душу, обмежується своїм предметом і не торкається метафізичних питань, у тому числі і доказу буття Бога. Це перебуває за її межами. Таким чином психологія релігії виносить "поза дужки" питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань, вважаючи, що вирішення цієї проблеми не під силу науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної гілки філософії релігії стверджують, що будь-які людські почуття можуть стати релігійними, коли вони пов'язані З релігійними віруваннями, і тим самим набувають специфічного спрямування. Інакше кажучи, ці звичайні людські почуття набувають релігійного характеру, коли вони спрямовані на сфан-тазовані істоти, зв'язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних боків релігійної свідомості набуває нову грань при розгляді питання про взаємодію різноманітного рівня релігійної свідомості.

Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення. Зміст віровчення розгортається і обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань — богослов'ї або теології, яка є цілим набором теоретичних та практичних дисциплін: апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.

Основна заслуга теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення у тій формі, як це диктується інтересами церкви відповідно вимогам часу, боротьбі з єретичними відхиленнями.

Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматично-віровченського боку релігійної свідомості.

Прихильники наукового релігієзнавства вказують на вторинний характер віровченних форм та документів. Таким чином, у розвинутих формах релігії мова може йти не про пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а про їх взаємодію та взаємовплив один на одного.

Визнання релігійної свідомості як провідного елемента релігійного комплексу є домінуючою, але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві.

Основний елемент релігії, що надає їй своєрідність, відмінну від інших форм суспільної свідомості та соціальних інститутів, є культова система.

Отже, специфіка релігії проявляється не в особливому характері вірування або в якомусь особливому предметі чи об'єкті вірування, а у тому, що ці уявлення, образи включаються у культову систему, набувають у ній символічний характер і як такі функціонують у соціальній взаємодії.

Релігійний культ є не що інше, як соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, реалізація віри у діях соціальної групи окремих індивідів.

Культова система, перш за все, являє собою сукупність певних обрядів. Тому для розуміння особливостей релігійного культу необхідно зрозуміти, що таке є обряди. Обряд — це сукупність стереотипних дій, що установлені звичаями та традиціями тієї чи іншої соціальної спільноти, що символізує ті або інші ідеї, норми, ідеали та уявлення.

Як важливу ознаку обряду називають його символічний характер. Знак та символ має аналогічну структуру, яка містить у собі:

1) матеріальну форму;

2) заповнений (позначений) предмет;

3) значення або зміст.

Знаки — це штучні утворення. Знак не відтворює об'єкт, а лише його зазначає.

Знакові системи лише позначають предмет. Позначення знаків має зовнішній формальний характер. Це є зовнішнім процесом виявлення оформленого змісту. У символа позначення значною мірою має змістовний характер. Символізацію можна визначити як здатність свідомості за допомогою повних чуттєво сприйнятих об'єктів образно репрезентувати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд також можна розглядати як різновид символу. Мета та зміст обрядових дій полягає не у самих діях, а у тому ідеальному змісті, що стоїть за цим дійством.

Обряди охоплюють всі сфери життєдіяльності людини і не є специфічним елементом релігії. Специфіка релігійних обрядів є в їх ідеальному змісті.

Релігійний культ базується на вірі в існування поміж людиною та предметом його віри можливості установлення певних взаємовідносин. У культовій системі християнства попередні жертвоприношення набувають все більш перетворену, вторинну символічну форму.

Еволюція релігійних обрядів йшла по лінії їх спірітуалізації, одухотворення. Верхівкою такого шляху є молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Як вербальний компонент вона первісно входила до обряду жертвоприношення. Згодом молитва відокремилась від жертвоприношення, стала важливим компонентом культу багатьох релігій.