Розділ І. Релігієзнавство як наука

Суттєвий вплив на становлення релігієзнавства справила матеріалістична тенденція в філософії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л.Фейєрбах (1804—1872).

Л.Фейєрбах намагався розкрити емоційно-психологічні та гносеологічні механізми виникнення релігії. Вирішальне значення у формуванні релігійних образів він надавав силі уявлення, фантазії, яку називав "теоретичною" причиною релігії.

У працях Л.Фейсрбаха здійснюється абстрактно-філософський підхід до пояснення земної основи, людського джерела релігійних вірувань. Л.Фейєрбах дивився на людину взагалі, як на природне створіння поза його соціальних характеристик.

Філософський аналіз релігії створюється у європейській культурі, починаючи з XVII—XVIII століть, він панує аж до середини XIX століття.

З середини XIX сторіччя поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід. У чому ж полягає відмінність між філософським та науковим підходом у дослідженні релігії? Ця розбіжність є як у предметній сфері, так і у методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує на вивченні світоглядного боку релігії. Для філософів найбільш суттєвим є те, як вирішується у релігії проблема створення буття, що первинне: духовний чи матеріальний початок. Бог створив цей світ, у тому числі і людину, або людина створила у своїй свідомості Бога.[Предметом науки про релігію не є проблема створення буття, або предмет релігійної віри — Бог та всі його атрибути. Наука вивчає релігію як одну із сторін суспільного життя, у її зв'язках та взаємодією з іншими галузями цього життя: яким шляхом формується релігія, як ті або інші релігійні системи пояснюють світ, які цінності, норми та образи поведінки вони формують у людей, як діють ті або інші релігійні організації, які функції має релігія у суспільстві}

Відмінність між філософією та наукою виявляється не тільки у предметній сфері, але також і в методах дослідження релігії. Філософія не провадить емпіричного дослідження дійсності.

У науковому релігієзнавстві з самого початку його формування широко застосовується історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також урахування взаємодії у цьому процесі як загальних закономірностей історії, так і своєрідних конкретних обставин. Історичний метод може бути розслідуваним у вигляді генетичного підходу, коли дослідник виводить всі послідовні стадії з початкової фази. У розвитку цієї процедури важливе значення має відшукування усіх проміжних стадій у ланцюзі еволюції релігії. Активно використовуються у релігієзнавстві і порівняльно-історичні дослідження. У ході цього дослідження здійснюється порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії у різних моментах часу, всіляких релігій, що існують одночасно, але стоять на інших етапах розвитку, провадиться реконструкція тенденцій розвитку.

Проблема "мінімуму" релігії має ряд аспектів. Перший аспект пов'язаний з визначенням тієї сфери релігійного життя, у якій слід шукати цей "мінімум". Тут позначались три основних підходи. Перший підхід стверджує, що цей "мінімум" слід шукати у сфері релігійної свідомості: в особливості поглядів, уявлень і почуттів та переживань віруючих. Другий підхід стверджує, що специфіка релігії пов'язана з культовою діяльністю. Третій — з релігійними організаціями.

Більшість релігієзнавців вважає, що "мінімум" релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості. Вони, як правило, пов'язують релігію з вірою. Не випадково, що і в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".

Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна вірити у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками.

Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості: поняття, уявлення, образи, теорії та ін.

Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри.

Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особисте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольовий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особистості.

Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.

Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.

Значна частина релігієзнавців вважає віру в існування надприродного — "мінімумом", суттєвою характеристикою всілякої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — релігія це віра в єдиного Бога. Розповсюджена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовча стадія до істинної віри у Бога* Вона містить цю віру в Бога, у надприродне, у потенції, у зародження.

Така позиція визначення "мінімуму" релігії притаманна не тільки представникам богословсько-теологічної думки. Віру в існування надприродного та у можливість установлення з ним певного зв'язку, відносин як загальної, істотної характеристики релігії визначають й багато світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

Преформізм — це вчення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, містять потенції у зародку у нижчих формах. Процес розвитку явищ спрямований на розкриття цих потенцій, закладений у самому явищі форм.

Уявлення про існування надприродного — це результат довгого розвитку людської культури. Для того, щоб виробити уявлення про надприродне, необхідно мати уявлення про природне, а це припускає можливість мислити позитивно та науково.

Отже, надати вірі в існування надприродного загальний характер означає ніщо інше як переносити на ранні релігійні уявлення та релігійні уявлення східних релігій стереотипи, форми мислення людини, що вихована в умовах західної християнської культури.