Розділ «НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛЮВАННЯ»

Раптом Марина десь зникла, і важкі шари води немов здавили полохливе серце Атоммена. Хіба може бути на світі щось страшніше, як опинитися віч-на-віч з безмежною водяною пустинею? Джіммі відчував приблизно те, що відчуває людина, яка бачить страшний сон і силкується прокинутись, щоб кінчилися кошмари, та ніяк не може цього зробити. «Невже не сниться?» — в котрий раз питав себе Джіммі.

— Марино, де ти? — ледве чутно гукнув він у чорну пітьму.

— Я тут! — сміялась дівчина. — Давай, давай, швидше! Я чекаю. Подивишся, яку я потвору піймала!

Джіммі нарешті побачив жовтий промінь Марининого прожектора і мерщій повернув на нього. Дівчина стояла по коліна в мулі і з кимось розмовляла:

— Ну, куди ти, дурненький! Чого пручаєшся? Хіба не знаєш, що нема тварини, дужчої за людину? Це і в букварях написано…

Джіммі упрів і захекався, поки доплив: наче всю відстань пробіг пішки, а не мчав на крилах потужного мотора. Він вимкнув двигун і повільно опустився поруч з Мариною, в грузький тисячолітній мул.

— Дивись! Дивись!

Дівчина тримала в руці величезного, більш як у півметра омара, який щосили намагався вирватись, загрозливо клацаючи важкими клешнями. Та рука людини вхопила його ззаду, і довгі гострі клешні ловили саму воду.

— Підсоби! — попросила Марина. — Знаєш, який важкий! Аж рука отерпла.

Джіммі з огидою простяг руку до бридкої чорної тварини — і в цю ж мить перелякано закричав. Рак схопив його клешнею за пальці. Хлопець відчув, як затріщали суглоби і гострий біль паралізував руку. Марина посміхалась:

— Гей, юначе, хто тебе вчив так раків ловити?

Джіммі стріпнув рукою, але омар міцно тримався.

— Поперекушує мені пальці! — стогнав Джіммі. — Що робити?

— Потерпи! — весело радила дівчина. — Повернемось назад, умочимо його в окріп, і він одпустить тобі руку.

— Ти жартуєш, а мені не до сміху.

— Бачу.

Вона витягла з-за пояса гострий тонкий кинджал, просунула в клешню і покрутила ним. Омар звільнив руку. Дівчина знову вхопила тварину, яка не переставала пручатись, і вправно запхнула її в гумову торбу, що висіла за плечима. Атоммен дивився на свої потерплі пальці і, болісно скривившись, силкувався поворушити ними.

— Повертаймось назад… — невпевнено запропонував він.

— Чого це? Може, рака злякався?

— Та ні… А цікаво, яка тут глибина? — навмисне перемінив тему розмови Джіммі.