Розділ «НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛЮВАННЯ»

— Не хвилюйся! Давно все випробувано. П’ятдесят років ці скафандри випускаються для масового використання. А тобі, мабуть, траплялось бачити спеціальні, для науковців.

Знову та сама незрозуміла й страшна розбіжність у думках! На кожному кроці він чув і бачив речі, яких не можна збагнути. Як розуміти слова «п’ятдесят років випускаються для масового використання»? Чи він зовсім не розуміється на техніці, чи люди глузують з нього? Здається ні те, ні те. Ось перед ним цілий десяток безтурботних водолазів готуються в похід на дно морське. Хіба це не факт? Факт. Що ж воно виходить?

— Друже Джіммі! — обірвала його безплідні роздуми Марина. — Про що замріялись?

Джіммі неуважно дослухав останні поради. Дівчина подала йому руку в металевій рукавичці і повела його до виходу. В другій руці у неї була довга й тонка, мов спис, підводна рушниця, що стріляла маленькими стальними гарпунцями.

— Я настроїла твій апарат на свою хвилю, — шепнула дорогою Марина. — Розмовлятимеш тільки зі мною. Діно працює на п’ятнадцятій хвилі.

У величезному тунелі, де зупинялись підводні човни, було вже чимало людей. Коли зібралися всі, двері за ними щільно зачинились.

— Завгосп усі костюми перевірив? — пролунав у навушниках голос молодого масовика.

— Всі.

У Джіммі по спині пробігли мурашки.

На дні тунелю вмить з’явилась вода і з клекотом почала швидко заповнювати приміщення. Спочатку піднялась до колін, потім до пояса, вище, вище, залила плечі… Джіммі був би заволав з переляку, коли б Марина не потягла його за собою. За склом шолома яскріли її чорні очі. Потім вода затопила все. Видно було тільки неясні обриси скафандрів.

— Тунель відкрито! — знову прогриміло в навушниках. — Вмикайте прожектори і — в добру путь! Хто впіймає найбільшу рибину, того буде проголошено почесним головою сьогоднішньої вечері. І все-таки не дуже віддаляйтесь і підтримуйте між собою зв’язок.

— Рушаймо, — обізвалась Марина.

Над її шоломом спалахнув прожектор, проткнувши воду жовтим мечем. Засвітилися прожектори й інших підводних мисливців. Джіммі забув про свою лампочку, але з темряви віяло таким жахом, що мимоволі доводилось бути вправнішим. Дівчина вхопила його за руку й потягла з тунелю. Інші теж поспішали. Коли вони вдвох підійшли до виходу, перед ними чорною стіною стояла морська безодня. Дно було слизьке, вкрите шаром рідкого мулу, через те доводилось ступати обережно.

— Роби так, як я! — наказала Марина, відпустила Джіммі і почала гребти руками. — Вмикаю мотор.

За плечима в неї виріс маленький чотирилопатевий гвинт, який вмить закрутив воду, і дівчина в’юном помчала вперед.

— Доганяй!

Джіммі незграбно запрацював руками, потім і собі ввімкнув мотор. Спочатку на першу швидкість. Тут, на глибині півсотні метрів, вода була майже нерухома. Тільки зеленкуваті відблиски, що проникали з поверхні, то плавно погойдувались, то раптом віялом розсипались в усі боки. Море жило своїм звичайним життям — вічно рухоме, неспокійне. Косяки рябенької рибки тікали од світла прожектора та шуму моторчика.

— Як себе почуваєш? — гукала Марина звідкілясь здалеку.

— Чудово, — промимрив Джіммі.

Він і досі не міг наздогнати її. А збільшити швидкість не наважувався.