Розділ «НА ДНІ»

— Хто тобі сказав, що вона мені подобається? — скривився Джіммі.

— А цього можна й не говорити. У тієї дівчини, скажу тобі, трохи особливий характер. Може, чув таке старовинне прислів’я: ти їй стрижене, а вона тобі — смалене. Отака то Марина.

— Не розумію, навіщо ти мені все це кажеш.

Діно знову зареготав:

— Та так. Замість попередження.

— Так батько її, кажеш, мій земляк?

— Еге ж, американець. Знатна персона. Голова міської ради в Нью-Йорку.

Джіммі витріщив очі. Що він верзе, оцей болгарин? Які міські ради йому сняться? Значить, знову щось незрозуміле й таємниче, шматочок тієї дійсності, яка ось уже відколи лякає його. Що з ним діється? Чи він здурів, чи, може, це оті прокляті ліки збивають його з пантелику, нав’язують йому чужу волю, яка повинна зламати його тверезий американський глузд? Підводні човни, підводні клуби, атомні дирижаблі — нехай усе це і мало вірогідне, але з цим, зрештою, можна погодитись. То — техніка. Але ж ці люб’язні люди, які так вільно й сміливо розмовляють по-англійськи? А ота діра в пам’яті з того самого моменту, як він потрапив під лід, і аж до хвилини, коли прокинувся на операційному столі? Ні, краще не питати ні про що! Голова ходить ходором од вина, можна зайвого наговорити…

— Що з тобою? Чи не любовна журба напала? — обізвався Діно.

— Плещеш! Мабуть, починаю впиватися. А як ця Марина опинилася тут?

— Приїхала на весілля. Вони, здається, однокласниці з молодою.

Джіммі трохи помовчав. Думки блукали десь далеко звідси, сумні і безглузді, мов голе віття дерев похмурого осіннього дня.

— Піду спати, — сказав він. — Заморився.

Джіммі невпевнено почимчикував до спальні, відчуваючи на собі насмішкуватий Маринин погляд.

Наступного дня теж влаштовували ігри. Церемонію одруження повторили вдруге, але цього разу великий зал було задекоровано під океанське дно. Попід стінами вились штучні водорості. В освітленому синюватим світлом залі плавали підв’язані до стелі невидимими нитками, великі риби, раки й медузи. За стільчики правили уламки коралів. В одному кінці залу на панцирі гігантської черепахи височів великий трон. На троні сидів Нептун — бог морів і океанів) господар морських штормів та вітрів. У руках він тримав свій легендарний тризуб і був дуже схожий на того Нептуна, якого Джіммі ще з дитинства звик бачити в ілюстраціях до «Одіссеї». Всі гості були в масках. Зал аж кишів різноманітними морськими страховиськами. Широколобі дельфіни ганялись за довгоногими русалками, лускасті тритони боролися з багатоголовими зміями. Один тільки Джіммі сидів собі смирненько на кораловому уламку і з цікавістю стежив за веселою метушнею. Раптом Нептун грюкнув тричі своїм тризубом, і в залі настала тиша. Нептунова придворна челядь зібралась навколо трону.

— Вірні раби мої, громадяни підводного царства! — громовим голосом почав морський бог. — Ваші товариші, русалка Світломира і тритон Люлин, побажали, як це заведено у звичайних смертних людей, поєднатись до кінця життя свого в одну сім’ю. Порадившись з братом своїм, всемогутнім Юпітером Громовержцем, я вирішив дати їм своє благословення. Нехай вони вийдуть вперед!

Челядь заворушилась, і молодих підштовхнули до трону.

— В моєму царстві одруження трапляється вперше, — суворим голосом вів далі морський бог, — тому я вирішив, щоб не кортіло іншим, відібрати у цієї пари безсмертя і наділити їх звичайними людськими серцями.

Тритон з русалкою від жаху заверещали і вхопились за руки.

— Чи ви готові відмовитись від усіх благ вільних морських духів?