Розділ «НА ДНІ»

Він хотів ще додати: російські і болгарські телепередачі не доходять до Америки, та прикусив губу: не до того зараз.

Підводний човен зменшив швидкість і ввійшов у довгий темний тунель. Потім зупинився, і пасажири бачили, як вода, клекочучи й пінячись навколо прозорих стін човна, кудись витекла. Спалахнули прожектори, і в тунелі з’явились люди. У дверях ресторану стояв той самий службовець у синьому костюмі і пропонував:

— Хто хоче відвідати Палац культури болгарських нафтовиків — прошу. Зупинка п’ятнадцять хвилин.

З-за столів, разом з нашими друзями, встало кілька чоловік. Інші байдуже сиділи, попиваючи воду, і тихо розмовляли. Мабуть, вони вже бували в цих місцях і бачили палац. Взагалі на Джіммі Кука справило враження те, що цих людей майже ніщо не дивувало. Невже вони не помічають тих див природи і техніки, що відбуваються на їхніх очах?

Джіммі разом з своїм супутником зійшов по трапу вниз. Їх з оваціями зустрічали якісь люди. Діно відрекомендував Кука своїм друзям. І все це на самому дні моря, можливо, на глибині не одного десятка чи навіть сотні метрів, де раніше не ступала людська нога. Здається, в казках «Тисячі і однієї ночі» є підводні палаци? В якій з них цар жив у таких палацах? Чи це не резиденція самого Нептуна, примхливого бога морів? Здавалось, він кожну мить може з’явитись тут і розігнати всіх своїм тризубом.

Але замість Нептуна і його почту з жахливих тритонів та інших морських потвор у просторих залах палацу відпочивали люди, вродливі й веселі. В одному залі танцювали, в іншому грали в більярд і ще в якісь ігри, у третьому зосереджено сиділи над шахівницями. Джіммі дивився на пишність залів, пишність, якої не могли дозволити собі найбільші мільярдери Америки, і дивувався: невже це всього-на-всього робітничий палац культури? Можливо, все це тільки сон, дивна і неймовірна фантазія…

Три доби пробув Джіммі Кук на морському дні. Три дні і три ночі тривало це дивне болгарське весілля, заради якого вони й приїхали сюди. І коли б у нього хто спитав, Джіммі не зміг би з певністю сказати, чи то був сон, чи дійсність.

Познайомивши Кука з своїми друзями, чиї обличчя і особливо прізвища Джіммі так і не встиг запам’ятати, Діно повів його до кімнати, в якій вони мали жити.

— А тепер давай трохи відпочинемо, — сказав він. — Через три години починається весілля, і ми повинні бути бадьорими. Їсти хочеш?

— Ні, — відповів Джіммі. — А от подрімав би залюбки. Цей палац чимало нервів у мене вимотав.

— Невже? — засміявся Діно. — Стривай, стривай, ти ще нічого не бачив! Погано тільки, що ти якийсь відлюдькуватий і бундючний. Будь трохи простішим! А то наїжився, мов канцелярський щур. І все тебе лякає, все полохає. Не второпаю, на біса ти вибрав таку спеціальність? Теж професія: музейний працівник! Хіба то заняття для чоловіка? От дивак!

— Такий, як бачиш, — перевів Джіммі на жарт. — Ну, гаразд, давай трохи поспимо!

Він швидко роздягся й пірнув у пухку постіль, бо від утоми вже ледве тримався на ногах. Тепер над усе хотілося спати, а там — що буде. Бачили такого? Канцелярський щур, каже. Ні, він не канцелярський щур і зовсім не боязкий і не відлюдькуватий. Просто надто багато вражень упало на його бідну голову за ці два дні.

Махнувши на все рукою, Джіммі заснув. Десь тихенько грала музика. Навколо перекочувались прозорі зеленкуваті хвилі. Раптом з хвилі виринула довжелезна рибина, вхопила його зубами за руку і потягла в густі джунглі чорних водоростей. Джіммі почав пручатись. Дивиться, а кругом людей у воді — видимо-невидимо. Він хотів уже гукнути на допомогу, та згадав, що як відкриє рота, — захлинеться. Від жаху аж засіпався і прокинувся весь у поту. Над ліжком хтось схилився, реготав і щосили термосив за плече.

— Оце так задрімав, нічого не скажеш! Богатир! Півгодини торсаю, ніяк не розбуджу.

Джіммі потер кулаками очі: Діно. На голову натяг височенну смушеву шапку, на плечах куца свитка, вузенькі штани з матнею до колін. Широченний червоний пояс сягав аж попід пахви.

— Що це за одяг на тобі? — обережно запитав Джіммі, спершись на лікті.

— Вставай уже, бо спізнюємось, — відповів Діно. — Я й для тебе костюм припас. Вставай, допоможу тобі убратися. Ти, мабуть, ніколи не бачив такого одягу. Це стародавній болгарський костюм. Років двісті-триста тому наші предки так одягались. Подобається?

Він крутнувся перед дзеркалом, потім причепив над вухом ще й червону квітку. Джіммі й собі надів чудернацький костюм; йому вже перехотілося спати і стало навіть весело, коли дивився на смішні шаровари, які Діно називав «потурами».

Ввійшли до найбільшого залу, який теж був оформлений по-новому. Їх зустріли громом вигуків і пронизливим вереском якогось музичного інструмента, схожого на маленький ковальський міх. Всю підлогу залу вкривали строкаті килими. На килимах навколо низеньких круглих столиків, заставлених стравами і напоями, лежали барвисті подушки замість стільців. Атоммена так і тягло вмоститись на одну з цих подушечок, бо голод і спрага вже почали мучити його, та Діно не пускав. Гості — а тут була сама молодь, — всі одягнені в національні костюми, вже лаштувались до якоїсь церемонії. Попереду, у білій фаті, стояла молода. Поруч, зсунувши шапку набакир, веселий і задоволений, виструнчився наречений. Згодом до молодих підійшов якийсь чоловік у широкій чорній одежині і чорному головному уборі, схожому на каструлю. Довга борода траурною рамкою обрамляла його молоде сяюче обличчя. Джіммі догадався, що це священик, і прибрав смиренну позу. Він поважав духовних осіб. Піп заходився співати й розмахувати кадилом. На голови молодим наділи корони. Всі почали хреститись. Раптом один з хлопців удавано сердито махнув рукою і щось вигукнув. Весь зал зареготав. Дівчата затуляли роти хусточками, намагаючись бути серйозними, але це їм не вдавалось, і сміх вибухав знову.