Розділ «НА ДНІ»

— Був оце в Одесі. В гості до сестри їздив. Вона там живе. Давненько не бачив. За ці два місяці мало не збожеволів. Нас зобов’язують відгулювати подвійні відпустки. Хочеш чи не хочеш, а відпочивай! Я вже не знав, куди себе подіти. Облазив усі пляжі, які тільки є на планеті, і все одно набридло. Одвик-таки я від землі. Ну, дарма, зате ці три дні погуляємо хвацько. Пробач, мені треба поговорити з капітаном.

Він встав з-за столу і подався шукати капітанську каюту. Джіммі дивився йому вслід, аж доки той не зник за дверима, і думав, що тут не все гаразд. Оці поважні, на перший погляд, слова болгарина — чи це не теревені божевільного?

— Все в порядку! — знову, сів за стіл болгарин. — Через десять хвилин виходимо.

— Приїхали?

— Ще ні. Тільки ми до порту не поїдемо. Капітан виявився люб’язною людиною. Погодився порушити графік і висадити нас раніше.

— Як це раніше? Куди висадити? — аж підскочив на місці Джіммі.

— На дно.

— Ха-ха-ха! — роблено зареготав Атоммен. — Ви дотепник!

— Ви так вважаєте? — зчудувався болгарин. — А що ж тут дотепного?

Джіммі підозріливо глянув на нього. Чи він насміхається, чи, може, й справді трохи теє?..

Але болгарин і не збирався жартувати. Невдовзі крізь прозорий ніс підводного човна стало видно якісь вогники. Так буває, коли йдеш уночі полем і зійдеш на високий пагорб: далеко-далеко миготять вогні села. Таємничі вогники швидко зростали і яскравішали. Скоро з мороку виникли обриси величезної споруди, що, мов Атлантида, якось опинилася на дні моря. Джіммі сидів, втупившись широко відкритими очима у казковий підводний замок.

— Будь ласка… скажіть… Що це?

— Сюрприз номер один. Це клуб нафтовиків. Оригінально придумали хлопці, га?

— Як же це так? — витріщив очі Джіммі. — На самому дні?

— На самому дні. А хіба що? І нафту на дні добувають.

— А люди тут і живуть?

— Та ні. Це Будинок культури. Нафтовики використовують його для відпочинку і розваг. Ну, ви самі побачите все. Ось зараз зупинять.

Джіммі лякливо озирнувся. Він зовсім не уявляв собі, як цей болгарин збирається виходити, але й розпитувати далі було незручно. А той явно втішався з його розгубленості.

— Цікаво, товаришу Кук, як ви досі не чули про цей палац? Та у свій час, коли його побудували, всі газети писали про це. І по телебаченню передавали. А тепер, наскільки мені відомо, таких підводних палаців уже багато.

— Не чув. Я, знаєте, газет не читаю, та й телевізор не часто вмикаю.