Розділ «ТЕМА 6. Кримінальне право»

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої як певний злочин за відповідною нормою закону про кримінальну відповідальність, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК).

Вина як властивість суб'єктивної сторони будь-якого злочину є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності та характеризується змістом, сутністю, формою і ступенем. Сутність вини визначає її соціальну природу і полягає в прояві негативного ставлення особи до тих інтересів, цінностей, благ (суспільних відносин), що охороняються КК. Зміст вини обумовлений певним сполученням свідомості (інтелектуального моменту) і волі (вольового моменту), через співвідношення ознак яких і виражається психічне ставлення особи до діяння та його наслідків.

При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які характеризують об'єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб'єкта, об'єктивну сторону - характер вчинюваних дій (бездіяльності), а в матеріальних складах - і суспільне небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб'єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші - приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекватно, інші - помилково. Вольовий момент змісту вини означає усвідомлене спрямування розумових і фізичних зусиль на досягнення мети чи на утримання від активних дій. Відповідно до КК вольовими ознаками умисного психічного ставлення особи є бажання настання певних суспільне небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (прямий умисел), або свідоме їх допущення (непрямий умисел). Вольова ознака необережності полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільне небезпечних наслідків (злочинна самовпевненість) чи, маючи реальну можливість передбачити суспільне небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує свої психічні здібності для вчинення вольових дій з метою запобігання таким наслідкам (злочинна недбалість). Органи кримінальної юстиції під час своєї діяльності зобов'язані встановити конкретні ознаки умислу та необережності і, тому в слідчій та судові практиці, як правило йдеться не про зміст вини взагалі, а про конкретні форми вини.

Форма вини - це визначене у КК (ст.ст. 24, 25) поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільне небезпечне діяння. Відповідно до КК вина - це завжди умисел або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим (ст. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 25).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

В теорії і юридичній практиці виділяють змішану (складну, подвійну) форму вини, оскільки за нормами Особливої частини КК є злочини, пов'язані з порушенням спеціальних правил, що спричинило певні суспільне небезпечні наслідки (наприклад, ст. 286), а також в яких об'єктивна сторона характеризується настанням двох типів наслідків - безпосереднього і віддаленого (наприклад, ч. 2 ст. 121), притягнення за які до кримінальної відповідальності потребує встановлення вини особи, яка їх вчинила, окремо щодо самого діяння і щодо настання його суспільне небезпечних наслідків.

Змішана форма вини характеризується різним психічним ставленням (у формі умислу і необережності) особи до самого діяння і суспільно небезпечних наслідків такого діяння. У першому випадку для визначення форми вини вирішальне значення має психічне ставлення особи до настання наслідків свого діяння. У цілому такі злочини вважаються необережними. У другому - психічне ставлення особи щодо діяння та першого, безпосереднього наслідку дає змогу говорити про умисел, а стосовно віддаленого наслідку вина може бути тільки необережною. У цілому такі злочини з двома типами наслідків і двома формами вини визнаються умисними.

Форма вини визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного та здійснити кваліфікацію злочину. Вона завжди враховується при індивідуалізації покарання, визначенні умов його відбування та у деяких інших випадках реалізації кримінально-правової політики держави (при застосуванні амністії, умовно-достроковому звільненні від відбування покарання тощо).

Окрім прямого і непрямого умислу, виокремлюють ще й інші види умислу, які не утворюють самостійної форми вини.

Залежно від часу виникнення і формування є умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. Перший формується ще до вчинення злочину (особа обмірковує деталі злочину, складає план, підшукує співучасників, готує знаряддя вчинення злочину тощо) і його наявність може свідчити про підвищений ступінь вини та суспільної небезпеки суб'єкта злочину. Другий - має місце тоді, коли намір вчинити злочин і його безпосередня реалізація не відділені між собою деяким проміжком часу, тобто винний вчиняє злочин одразу ж після виникнення умислу. Різновидом цього умислу є афектований умисел, який виникає в момент сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насильства чи інших неправомірних дій. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, спричиненого неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що пом'якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66), або утворює, так званий, привілейований склад злочину (ст. ст. 116,123).

За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел поділяють на визначений, невизначений і альтернативний. Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного конкретного наслідку (наприклад, таємно викрасти чуже майно). Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Наприклад, особа завдає ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження). У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом відповідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків, оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав чи свідомо припускав їх настання.

Врахування цих видів умислу надає можливість визначити ступінь його вини і призначити справедливе покарання.

Ступінь вини є елементом оціночного характеру, який визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного, й залежить від об'єктивних обставин і характеру злочину, особливостей психічного ставлення особи до цього діяння, мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, тощо.

6.6. Співучасть у злочині. Види співучасників. Відмежування співучасті від переховування або обіцяного неповідомлення про підготовлюваний або вчинюваний злочин. Кримінальна відповідальність співучасників.

Співучасть у злочині - умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у скоєнні умисного злочину (ст. 26 КК). Умисел за співучасті містить інтелектуальні та вольові моменти. Співучасть у злочині можлива як з прямим, так і з непрямим умислом. Мета та мотиви діяння можуть бути як однаковими, так і різними. Учасники в злочині можуть виконувати різні ролі - однорідні або різнорідні функції (ч. 1 ст. 27 КК), зокрема:

Виконавець (співвиконавець) - це особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності, скоїла злочин, передбачений КК України (ч. 2 ст. 27 КК). Виконавець є визначальною, центральною фігурою у співучасті.

Організатор - це особа, що організувала скоєння злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням (ч. 3 ст. 27 КК). Організатором визнають особу, яка створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними.