Розділ «ТЕМА 15. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод»

15.1. Захист прав людини та приведення української системи цього захисту за формою і змістом до європейського рівня

У Статуті Організації Об'єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. З огляду на це, 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини.

Приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов'язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського сулу з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави-учасниці конвенції зобов'язалися не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Згідно зі ст. 1,3 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" з метою захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі. Важливим завданням Уповноваженого є контроль за забезпеченням безпосередньої реалізації міжнародних зобов'язань України шляхом дотримання законодавства України в сфері захисту прав і свобод людини.

Ст. 9 Конституції встановлено конституційний принцип, згідно з яким чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Саме здійснення на практиці цього принципу означає реальну інкорпорацію норм міжнародного права в національне законодавство України.

Обізнаність населення України з основоположними міжнародними актами з прав людини є важливою передумовою для сприйняття та поглиблення його правосвідомості щодо обов'язків держави з їх дотримання.

Органи державної влади, які безпосередньо реалізують міжнародно-правові зобов'язання держави, у разі виникнення колізій з національним законодавством мають дотримувалися пріоритету норм міжнародного права (ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).

При вступі до Ради Європи в 1995 р. Україна взяла на себе зобов'язання упродовж року прийняти рамковий закон про правову політику щодо захисту прав людини, проте лише у травні 1998 р. Кабінет Міністрів України подав на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної правової політики захисту прав людини, який так і не було розглянуто парламентом.

Попри те, що низку конвенцій з прав людини протягом останніх років ратифіковано Україною, національне законодавство все ще не узгоджене з ними. Це стосується, зокрема, конвенцій Ради Європи про взаємну допомогу в кримінальних справах, про нагляд за умовно звільненими правопорушниками, про передачу засуджених осіб, про видачу правопорушників, про передачу провадження у кримінальних справах.

Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна визнати задовільним. З групи 12 конвенцій про захист прав людини Україна приєдналася лише до 9; з групи 5 конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню - до 2; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії - до жодної з 5 (підписані - дві); з групи конвенцій з соціальних питань - до жодної з 15; з групи конвенцій щодо охорони здоров'я - до жодної з 18; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту - до 1 з 14 (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права - до 9 з 22 (підписана 1), з групи конвенцій з загального права та захисту інформації - до 2 з 8; з групи конвенцій з біоетики - до жодної з 2.

Усе це стримує процес імплементації європейських стандартів прав людини в національне законодавство України.

15.2. Правова система України та європейська правова традиція

Правова система - цілісний комплекс правових явищ, який обумовлений об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений і постійно відтворювальний людьми, їхніми організаціями (державою) і використовується для досягнення власних цілей1.

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української PCP виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування національної правової системи.

Розвиток європейської традиції міцно пов'язаний з реконструкцією феномена права, з концептуально-теоретичними пошуками у правовій сфері та складовими соціально-історичної практики. Європейська традиція утверджує себе через вдосконалення ідеї особистої та суспільної свободи, через втілення правового способу мислення, максими високої етичної спрямованості та громадянської автономності, які заперечують усі форми насильства та патрональної підпорядкованості. Майбутнє України, модернізація її державних інститутів можливі лише на основі дотримання загальноцивілізаційних правил європейського правового та суспільного розвитку.

На підставі рецепійованого римського права можна стверджувати, що європейська правова традиція ніколи не змішувала право й закон. Право не міститься виключно в законодавчих нормах. За сучасних умов панує думка, що абсолютний суверенітет закону в країнах романо-германської правової сім'ї є фікцією, і що поряд з ним існують й інші джерела права.

Жодне з джерел права (законодавство, звичаєве, договірне, доктринальне та судове право) не може претендувати на єдино практичне та справедливе. Кожне з них має свої переваги і недоліки.

Очевидно, що не виникає сумніву у потребі застосувати судами України Конвенції та практики Європейського суду з метою запобігання в подальшому порушень Україною своїх зобов'язань, однак на практиці виникає низка питань в процесі застосування положень Конвенції та практики Європейського суду.

Оскільки Конвенція не передбачає будь-якого конкретного шляху застосування її норм, обсяги введення Конвенції в дію через національне право істотно різняться у різних країнах Європи. Зокрема, Австрія надала Конвенції конституційний статус, у Бельгії, Франції, Нідерландах та Швейцарії положення Конвенції, які не інкорпоруються в законодавство держав, мають пряму дію в національному праві, у Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію" часто функціонують як норми ординарного законодавства.