Розділ «ТЕМА 9. Законодавство про працю»

9.1. Конституційне право на працю. Основні трудові права працівника

Кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України), гарантії забезпечення цього права регламентовані ст. 5-1 КЗпП. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ст. 43 Конституції).

Свобода праці передбачає об'єднання з іншими працівниками для захисту своїх інтересів: право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36 Конституції); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44 Конституції). Свобода праці дозволяє використовувати різні форми юридичного захисту своїх прав (ст. 53 Конституції).

Основні трудові права працівників визначено нормами Конституції України та ст. 2 КЗпП. Юридичні гарантії трудових прав, закріплені у законодавстві про працю. Способи й засоби реалізації і захисту трудових прав, поділяються на загальні і спеціальні. Право на працю передбачає такі можливості громадянина як суб'єкта трудового права: одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру; право на вільний вибір професії, виду занять і роботи, що забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Працівники мають право на відпочинок, право на здорові й безпечні умови праці, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу за безробіття тощо.

Вказані можливості змісту права працівників забезпечуються конкретними нормами інститутів особливої частини трудового права. Зміст кожного принципу правового регулювання праці включає як основне відповідне трудове право, такі його юридичні гарантії.

9.3. Колективний договір: сторони, зміст, строк дії та порядок укладення. Спори, які виникають під час його укладенні та виконанні. Правова допомога, яку може надати адвокат у розв'язанні таких спорів

Важливою складовою колективних трудових правовідносин є соціальне партнерство, метою якого є погодження інтересів працівників та роботодавців, прийняття рішень, які створюють системи гарантій трудових прав працівників.

Колективний договір - це один з правничих інститутів особливої частини трудового права, правовий акт, який регулює соціально-трудові відносини в організації, що укладається працівниками організації та роботодавцем в особі їхніх представників. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод, вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) визначено Законом України "Про колективні договори та угоди" від 1 липня 1993 р., гл. 2 КЗпП, Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 року.

Дія колективного договору поширюється на усіх працівників цієї організації незалежно від їх членства у профспілці, на осіб, прийнятих на роботу після його укладання. Сторони колективного договору самостійно визначають його зміст та структуру. Зобов'язання за загальним правилом покладаються на роботодавця, а працівник виконує обов'язки, передбачені трудовим законодавством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, трудовим договором та посадовою інструкцією.

У колективному договорі можуть бути передбачені додаткові гарантії для працівників, але колективний договір не може містити умови, які знижують рівень прав та гарантій працівників, передбачених трудовим законодавством України. Укладенню колективного договору передують колективні переговори.

При укладанні та виконанні колективного договору можуть виникнути колективні трудові спори. Колективний трудовий спір (конфлікт) - це неврегульовані розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових правовідносин щодо встановлення чи зміни умов праці, укладання, зміни та виконання колективного договору, угод, а також у зв'язку з відмовою роботодавця врахувати думку виборного представницького органу працівників під час прийняття актів, які містять норми трудового права.

Сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є наймані працівники або первинна профспілкова організація та власник підприємства. У колективних трудових спорах захищаються права трудового колективу у сфері праці. Адвокат має роз'яснювати, що трудовим спором є подані для вирішення юрисдикційного органу неврегульовані під час переговорів розбіжності між сторонами індивідуальних та колективних правовідносин щодо встановлення чи зміни умов праці, застосування трудового законодавства, які вирішуються у визначених процедурних та процесуальних формах.

9.4. Трудовий договір: строки та порядок його укладення. Трудовий контракт. Трудові спори, що випливають з трудових договорів

9.5. Підстави і порядок розірвання трудової угоди. Трудові спори з цих питань

Під час звільнення працівника видається наказ чи розпорядження, у якому причина звільнення повинна формулюється відповідно до чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Питання розірвання трудового договору регулюються КЗпП України, зокрема статтями 36, 37, 38, 39, 40, 41. Трудовий договір може бути розірвано як з ініціативи працівника, так і з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Стаття 36 КЗпП визначає такі підстави припинення трудового договору: 1) угода сторін; 2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення; 3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника; з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу; 5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду; 6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці; 7) набуття законної сили вироку суду; 8) підстави, передбачені контрактом.

Стаття 39 КЗпП надає можливість працівнику вимагати розірвання строкового трудового договору достроково в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, зазначених статтею 38 КЗпП.

Статтею 40 КЗпП передбачені випадки, за настання яких трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, може бути розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Крім підстав, передбачених статтею 40 КЗпП, трудовий договір з ініціативи власника може бути розірваний також з окремими категоріями працівників у разі настання додаткових підстав передбачених статтею 41 КЗпП. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, однак це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства.