Розділ «ТЕМА 6. Кримінальне право»

Злочин не єдиний вид правопорушення, тому виникає потреба відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Визначаючи вид відповідальності за певні правопорушення, законодавець враховує цілу низку обставин: ступінь суспільної небезпечності правопорушень, їх поширеність, реальну можливість ефективної боротьби з ними, наявні в суспільстві традиції, звички, оцінку суспільством певних діянь.

Суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення, тобто суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладено в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Важливим є відмежування злочинів від інших правопорушень у випадках, коли однорідні суспільні відносини регулюються різними галузями права.

Критеріями розмежування злочинів і адміністративних правопорушень є: розмір заподіяної шкоди; вартість предмета правопорушення; наслідки правопорушення; ступінь суспільної небезпечності вчинених дій. Адміністративним правопорушенням (проступком) вважається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність, якщо це правопорушення за своїм характером не тягне відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності (ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Від цивільних правопорушень злочин відрізняється за ступенем суспільної небезпечності, який визначається характером і розміром заподіяної шкоди, а також способом, у який вона була завдана.

6.3. Закінчений та незакінчений злочин. Готування до злочину. Замах на злочин. Добровільна відмова при незакінченому злочині. Покарання при незакінченому злочині.

6.4. Поняття осудності та неосудності в кримінальному праві. Обмежена осудність. Примусові заходи медичного характеру. Види примусових заходів медичного характеру. Продовження, зміна або припинення застосування заходів. Пленум Верховного Суду України "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування".

Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи (ч. 1 ст. 18 КК). Осудною визнається особа, яка під час скоєння злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Зі станом осудності пов'язане покарання, яке має на меті не лише кару, але й виправлення засуджених, а також запобігання вченню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК). Важливість встановлення осудності особи обумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності.

Неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19). У КК поняття неосудності розкрито за допомоги двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного). Особу може бути визнано неосудною тільки у разі, якщо встановлено одну з ознак критерію юридичного на підставі хоча б однієї з ознак критерію медичного. Кримінальній відповідальності підлягає особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними (ст. 20 КК).

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, до спеціального лікувального закладу з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь (ст. 92 КК). Примусові заходи медичного характеру застосовують до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності; до осіб, які вчинили злочини у стані обмеженої осудності; до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання (ст. 93 КК).

Примусові заходи медичного характеру призначають лише за ухвалою суду до осіб, які є суспільно небезпечними (ч. 4 ст. 503 КПК).

В ст. 94 КК передбачено чотири примусових заходи медичного характеру: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку і госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим або суворим наглядом. Цей перелік є вичерпним.

В примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога надається особі, яка за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації. До психіатричного закладу з із суворим наглядом госпіталізуються психічно хворі, які вчинили суспільно небезпечне діяння, пов'язані з посяганням на життя інших осіб, та які за своїм психічним станом і характером вчиненого діяння становлять особливу небезпеку для суспільства. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів (ст. 95 КК).

Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до супу з приводу припинення або зміни застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для такого звернення представник психіатричного закладу, який надає особі психіатричну допомогу, направляє до суду заяву і висновок комісії психіатрів щодо обгрунтування необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру. Як правило, продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців. У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку, підлягають покаранню на загальних засадах і повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності або відсутні інші підстави для звільнення їх від покарання. Особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК).

Від примусових заходів медичного характеру слід відрізняти примусове лікування, яке суд може застосувати незалежно від призначеного покарання до осіб, що вчинили злочини і страждають на захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК). У разі призначення покарання у виді позбавлення або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання, при призначенні інших видів покарання - у спеціальних лікувальних закладах (ч. 2 ст. % КК).

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування" від 3.06.2005 р. № 7 йдеться про необхідність відрізняти від примусових заходів медичного характеру інші передбачені законодавством види примусової психіатричної допомоги і лікування, які застосовуються за рішенням суду, а саме: невідкладну примусову психіатричну допомогу, що надається особам, які за станом свого психічного здоров'я становлять небезпеку для себе або оточуючих, але не вчинили жодного суспільно небезпечного діяння, відповідальність за яке передбачена КК (ст. 11,12 та ін. Закону "Про психіатричну допомогу" від 22.02.2000 р.).

З огляду Пленуму Верховного Суду України на те, що надання в примусовому порядку амбулаторної психіатричної допомоги застосовується до осіб, які мають психічні розлади, наявність яких саме і є критерієм обмеженої осудності, судам слід враховувати, що до осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися лише цей вид примусових заходів медичного характеру. Зазначена психіатрична допомога надається обмежено осудним особам у примусовому порядку одночасно з відбуванням покарання, призначеного за вироком суду (п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування" від 3.06.2005 р. № 7).

6.5. Поняття вини та її форми.