Розділ «ПЕРЕДМОВА»

В обвинувальному вироку записали, що свідок підтвердив, що підсудний "схожий на злочинця". Слова свідка на запитання адвоката про те, що він не може підтвердити, що це саме та людина, яку він бачив на місці злочину, взагалі кудись зникли з протоколу судового засідання і, звісна річ, до вироку не потрапили. Звичайно, що й зауваження на протокол судового засідання нічого не змінили. Судді разом з прокурором відчайдушно "рятували" справу. До речі, прокурор у цьому напрямі проявляв значно більшу стриманість, ніж судді. Пізніше засудженому, який звертався до суддів більш високого рангу, навіть дорікнули: "Для чого ти брав адвокатів? Невже не міг себе захистити сам?".

"Саме тому для сторони у цивільному процесі або для підсудного незамінною є фігура адвоката, який (на відміну від довірителів) зобов'язаний упевнено орієнтуватись у процесуальних тонкощах, пам'ятати всі деталі справи, проявляти самовладання і володіти запасом емоційної та вольової енергії, які зазвичай швидко вичерпуються у підзахисних і довірителів".

Правосуддя - це складна соціальна система, в якій вирішення справ залежить від багатьох факторів, і передбачити результат цивільної справи з високою вірогідністю надто складно. Тому слід з обережністю ставитись до безапеляційних прогнозів людей, які взялися вас консультувати. Слід також усвідомлювати, що ключовою фігурою у цивільному процесі залишається суд. Цю обставину варто враховувати завжди. Особа, яка звертається до суду, має усвідомлювати, що в суді існує певна процедура, знання якої потрібне для успішного ведення справи. Ця процедура визначається Цивільним процесуальним кодексом України. Спеціалісти права користуються таким кодексом, який містить і коментар до тієї чи іншої статті. Такі коментовані кодекси доцільно мати у кожній оселі хоча б для того, щоб ознайомитись з положеннями тієї чи іншої статті та відповідним чином корелювати свою поведінку, якщо в цьому виникне потреба.

І все ж покладатись тільки на себе під час звернення до суду було б неправильно, як неправильно займатись самолікуванням у випадку хвороби. Цивільний процес значно ускладнився, без допомоги досвідченого юриста важко відстоювати права й інтереси. Книга, яка пропонується, не може розглядатись ні як підручник з цивільного процесу, ні як коментар до Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). Тут зроблено спробу висвітлити методику підготовки цивільних справ до судового розгляду та ведення їх з позицій особи, яка звертається до суду або відстоює в суді свої права. Оскільки з 1 вересня 2005 року в Україні набрав чинності й діє новий ЦПК, то й це видання подано з урахуванням його вимог.

Про верховенство права й межі розумності

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції), тому під час оцінювання доказів (як і діянь загалом) слід ураховувати вимоги справедливості, добросовісності та розумності[1]. Застосування принципу верховенства права у судовій практиці залишається гострою проблемою. Серцевиною цього принципу є засади справедливості, добросовісності та розумності.

Ст. 8 Конституції написано з урахуванням ст. 3 Статуту Ради Європи, відповідно до якої кожна держава, яка є членом Ради Європи, визнає принцип верховенства права. Завдяки цій нормі Конституції України проблема принципу верховенства права перетворилася з кабінетно-академічної на прикладну[2].

"Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо". Хоча принцип верховенства права одержав законодавче закріплення лише у 1996 р., не можна сказати, що йдеться про абсолютно нове для нас юридичне явище. Суди і раніше використовували критерій справедливості, добросовісності та розумності під час вирішення спору, який виник із відносин, не врегульованих ні законом, ні договором[3].

Отже, суддівська дискреція[4] детермінована певними процедурними межами, в основі яких лежить справедливість, та обмеженнями матеріального порядку, в основу яких покладено розумність[5]. Виникає питання: як встановити межу "зони розумності"? Судова практика має визначити певні стандарти або ж критерії застосування принципу розумності та справедливості. Допомогти суддям у цьому мають адвокати, інші особи, які беруть участь у суді. А. Барак зауважує, що "важливість цього питання полягає в тому, що справи, в яких здійснюється суддівський розсуд, здебільшого мають велике суспільно-громадське значення. Розсуд здійснюється у сфері, яка є цариною цінностей, ідеології та політики. Іноді розсуд здійснюється в оточенні, де немає консенсусу. Це може бути предмет політичного змагання між партіями за голоси виборців. Суд має зважити загальні міркування справедливості, моралі, корисності та суспільного інтересу"[6]. В таких справах однієї лише логіки недостатньо. Суд має зважувати міркування політики. Такі справи визначають напрям, в якому право розвиватиметься у майбутньому, і визначають динамізм права. А. Барак зауважує: "Суддівський розсуд у цих ситуаціях спрямовано на те, щоб з функціональної точки зору зберегти стабільність шляхом змін і допустити зміни за допомогою стабільності[7].

В Україні документом, який зважував міркування політики, стало рішення Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2004 р. у справі за скаргою довіреної особи кандидата на пост Президента України, яке спричинило неоднозначну реакцію у юристів. У окремих спеціалістів ("Юридична газета" від 8 грудня 2004 р.) викликав сумнів обраний з дотриманням вимог розумності та справедливості спосіб поновлення прав суб'єкта оскарження.

Між тим рішення Верховного Суду є логічним, обґрунтованим і справедливим. Воно не суперечить законодавству України, оскільки ст. 98 Закону "Про вибори Президента України" встановлює, що суб'єкт розгляду скарги, встановивши, що рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта оскарження не відповідають законодавству про вибори Президента України, задовольняє скаргу, скасовує рішення повністю або частково, визнає дії чи бездіяльність неправомірними, зобов'язує суб'єкта оскарження задовольнити вимоги заявника або іншим способом поновити порушені права та законні інтереси суб'єкта виборчого процесу. В цьому випадку Верховний Суд України відновив становище, яке існувало до порушення, і зобов'язав Центральну виборчу комісію призначити повторне голосування. Тобто діяв розумно і законно.

Особливе значення має та обставина, що рішення ухвалено найвищою судовою інстанцією, коли судового перегляду його не існує. Ця обставина покладала на Верховний Суд України додаткову відповідальність. Верховний Суд України є органом консервативним у хорошому розумінні цього слова. І те, що суд, який приймає рішення з особливою обережністю, ухвалив його, чи не вперше застосувавши ст. 8 Конституції як норму прямої дії, є свідченням того, що час для такого рішення настав і воно відповідає ідеалам та сподіванням свого часу.

На суди насамперед покладається обов'язок адекватно і незалежно застосовувати право, а на державу загалом - неухильно виконувати судові рішення. І якщо такого права "не вистачає" або воно вочевидь застаріло, то суд має знайти правові підстави для рішення в аналогії, загальних засадах або за правом справедливості.

Суддівський розсуд пов'язаний з політикою. Було б лукавством цього не визнавати. Правова норма відображає доцільність і справедливість, які визначаються на основі публічної політики. Як правило, суди намагаються утриматись від урахування політичних факторів. Однак у певних випадках судді все ж не можуть здійснити вибір між різними законними варіантами, не враховуючи мети і задуму норми і без виявлення суспільної користі свого рішення. Голова Верховного Суду Ізраїлю у зв'язку з цим зауважує: "Що краще ми навчимося визнавати публічну політику, то краще розумітимемо судову функцію".

Колишня бідність суспільного життя і скованість людської ініціативи змінилась такою багатоманітністю, що жодних законів для врегулювання конфліктів і спорів уже недостатньо. Ця нова риса суспільного життя дала зрозуміти, що формується громадянське суспільство, засноване на свободі особистості.

Ситуація, з якою зіткнувся Верховний Суд, характеризувалась такими особливостями, передбачити які в законі неможливо. Разом з тим для вирішення конфлікту все ж потрібна правова основа. Ось тут перед суддями постала проблема суддівського розсуду (дискреції). Складність вирішення спору та відновлення порушених прав полягала в тому, що передбачене статтями 38, 71, 103 Конституції України право громадянина вільно обирати Президента було порушено тими державними інституціями, змістом і спрямованістю діяльності яких має бути гарантування цих прав і свобод. Масштабність порушень та їх системний характер були такими, що можливість їх оскарження та механізми відновлення такого права не були передбачені у чинному Законі "Про вибори Президента". Отже, прийняття рішення винятково на базі виборчого закону було неможливим.

Однак порушене право кандидата на пост Президента та права мільйонів людей, волевиявлення яких було викривлено, підлягало поновленню. І таке поновлення прав могло бути реалізоване тільки через дію принципу верховенства права. Складність для Верховного Суду України полягала ще й у тому, що науковці України впродовж дії Конституції так і не визначились із застосуванням ст. 8 Конституції, не подали своїх рекомендацій, залишивши суди наодинці з цією проблемою.

Не викликає сумніву, що центральною і визначальною категорією, домінантою верховенства права виступає справедливість. Римляни так і писали: "справедливість і благо є законом законів". Римські юристи були прибічниками неухильного виконання законів, однак, вводячи у поняття справедливості гуманність, допускали можливість виступати за неї проти букви закону. До понять, які належать до принципу верховенства права, входять також засади розумності та добросовісності, реалізовані, зокрема, й у нормах Цивільного та Сімейного кодексів.

Відомі російські юристи (наприклад, академік В. М. Кудрявцев, академік Р. 3. Лівшиць) дійшли висновку, що "закон і право не одне й те саме. Під правом слід розуміти не будь-який закон, не будь-яку норму, а нормативно закріплену справедливість. Саме справедливість визначає зміст права". "Коли нормативне закріплення одержує несправедлива ідея, то законом вона стає, а правом ні",- зауважує професор Зореслава Ромовська. І продовжує: "Несправедливий закон не є правом".

Усвідомлення поняття, що несправедливий закон не є правом, а, отже, суперечить принципу верховенства права і так само, якщо закон регулює ті чи інші правовідносини з недостатньою повнотою, відкриває дорогу до застосування у судовій практиці ч. 1 ст. 8 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії.