Розділ «2.2. Провідні країни світу в зовнішній політиці Української держави: Німеччина, Італія, Франція, Велика Британія, США, Канада. Азіатські країни»

Є перспективи щодо використання українських ракетних технологій для створення національної ПРО США. Україна, скориставшись такими пропозиціями, могла б забезпечити свої оборонні підприємства західними замовленнями та збільшити шанси на приєднання до Північноатлантичного альянсу. Нагадаємо, що за радянських часів основні розробники та виробники міжконтинентальних балістичних ракет розміщувалися на території України. За часи незалежності в Україні було виготовлено 70 ракетоносіїв, що вивели на орбіту 150 супутників. Нині Дослідницьке конструкторське бюро "Південне" і Виробниче об'єднання "Південмаш" зберегли потенціал із виробництва й розробок у галузі оборонного ракетного будування. Вони беруть участь в обслуговуванні російських ракетних військ стратегічного призначення. Українськими розробками оперативно-тактичного ракетного комплексу зацікавилися й інші країни.

В українсько-американських відносинах протягом 1990—2006 pp. спостерігалися як етапи зближення (коли мова йшла про можливе стратегічне партнерство), так і періоди дистанціювання (коли у Вашингтоні обговорювалася можливість застосування санкцій проти України). Хоча Вашингтон надавав політичну підтримку рухові за незалежність і демократію в Україні, однак провідним партнером США у цьому регіоні залишалася Росія. Саме ця обставина визначала політику стосовно інших країн пострадянського простору. Звісно, США та інші західні країни побоювалися, що розпад СРСР призведе до дестабілізації ситуації в регіоні. Ця позиція чітко була означена Президентом СШАДж. Бушем на початку серпня 1991 р. під час його візиту до Києва, коли він заявив, що США підтримуватимуть свободу в Україні, але не незалежність від СРСР. Сепаратистські тенденції в Україні тодішній Президент США назвав "самогубним націоналізмом". Усього через три тижні після цього Україна заявила про свою незалежність.

Однією з проблем України, яку США назвали визначальною, була ядерна спадщина: Україні дістався третій за розмірами, після російського та американського, арсенал ядерної зброї — 1,8 тис. ядерних боєголовок. Арсенал містив 176 стратегічних ядерних ракет (130 одиниць СС-19 і 46 одиниць СС-24) і близько 50 стратегічних бомбардувальників. Незважаючи на те, що в жовтні 1991 р. Верховна Рада України оголосила намір українського народу набути неядерний статус, політика України стосовно ядерної зброї, розміщеної на її території, була невизначеною. Офіційний Вашингтон використовував всілякі можливі засоби, щоб переконати Україну відмовитися від ядерної зброї. Крім того, тодішній американській політиці був властивий російськоцентризм, причина якого полягала в концептуальному вакуумі американської стратегії після зникнення ворога номер один — СРСР. До того ж Росія в ті часи виступала безумовним лідером пострадянського простору, а українську владу Захід намагався звинуватити в націоналізмі й мілітаризмі. Протягом 1992—1993 pp. у США обговорювалася можливість уведення санкцій проти України в разі непоступливості її керівництва з ядерного питання. У квітні 1993 р. (під час візиту тодішнього прем'єр-міністра Л. Кучми до США) американська сторона висловила незадоволення позицією України з приводу процесу ліквідації ядерної зброї на українській території, і переговори на найвищому рівні не відбулися.

Всі інші завдання співпраці з Україною були поставлені у пряму залежність від розв'язання ядерного питання. 1991 р. Конгрес США схвалив Програму Нанна-Лугара. Бюджет цієї програми спрямовувався на допомогу Росії, Україні та іншим республікам у транспортуванні, збереженні, знищенні ядерної, хімічної і біологічної зброї, запобіганні розповсюдженню зброї масового знищення. Тільки в 1991—1992 pp. Конгрес США надав 800 млн доларів. На переконання США Україна шукала можливості установити оперативний контроль за ядерною зброєю, що знаходилася на її території. Українські офіційні особи доводили, що вони лише намагалися установити адміністративний контроль за збройними силами, що базуються на її території. Офіційні особи в Росії висловлювали особливу стурбованість щодо бомбардувальників, здатних нести ядерну зброю. Мінімальна дальність більшості радянських балістичних ракет занадто велика для того, щоб Україна використовувала їх проти Росії, однак Україна (за інформацією Росії) могла використовувати цю зброю у випадку збройного конфлікту з Росією. У ті роки в Україні тривали гострі дебати щодо її ядерного статусу.

Позитивний напрям українсько-американських відносин означився наприкінці 1993 р. Пострадянські країни американські експерти почали розглядати як противагу російським устремлінням. Особливу роль у поліпшенні українського іміджу відіграла українська діаспора, яка надавала Україні моральну й матеріальну підтримку. Поступово на заміну російськоцентричності США прийшла доктрина геополітичного плюралізму Б. Клінтона. Вашингтонська і кремлівська адміністрації переконали радянські ядерні республіки відмовитися від ядерної зброї і підписати договір про ядерне нерозповсюдження. Була підписана тристороння американо-російсько-українська декларація (про що вже згадувалось вище), в якій було зафіксовано, що Україна переміщує всю ядерну зброю колишнього СРСР зі своєї території в Росію в обмін на гарантії безпеки.

Почався новий період потепління в українсько-американських відносинах. З 1994 р. Україна дістає підтримку США та інших західних країн: Україна була прийнята в Раду Європи, підписала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною. Президент США Б. Клінтон двічі відвідував Київ — у 1994 і 1995 pp. У 1996 р. створена українсько-американська комісія (Кучма — Гор). До початку 1997 р. відносини між Україною і США досягли такого рівня, що вже йшлося про можливе розгортання стратегічного партнерства.

Водночас поза успішним розв'язанням ядерної проблеми, інші сфери економічного й політичного життя України були далекими від вимог демократизації і реформування. Україна була віднесена до числа країн, найбільше корумпованих у світі. Українській державі не вдалося довести свою значущість для США як стратегічного партнера. Критерії і стан двосторонніх відносин у майбутньому залежатимуть від внутрішньої політики у сфері економічних реформ, прав людини і проблем із корупцією. Американські вимоги до України полягали в боротьбі з корупцією у верхніх ешелонах державної бюрократії, проведенні ефективних економічних реформ, демократичних президентських виборів восени 1999 р. З приходом у Білий Дім нової адміністрації на чолі з Дж. Бушем активізувалася американська політика щодо України і відносини з НАТО. Дж. Буш під час свого першого європейського візиту заявив, що "Європа, яку ми будуємо, повинна містити в собі Україну, — країну, яка бореться з проблемами перехідного періоду. Ми повинні простягнути нашу руку Україні"'.

Незабаром низка внутрішніх скандалів підсилила негативне ставлення до України з боку США: зникнення журналіста Г. Гонгадзе (вересень 2000 p.), "касетний скандал", історія з поставками Іраку радарних систем "Кольчуга" тощо. Останнє також вплинуло на відносини України з НАТО.

Згідно зі спостереженнями радника американського Президента з національної безпеки 36. Бжезинського, крім геополітичних центрів, які потенційно можуть загрожувати безпеці США (Китай, Росія, Німеччина, Індія і Франція), є й такі, чия незалежна політика може створити геополітичну стабільність (баланс). Це — Азербайджан, Іран, Туреччина, Республіка Корея та Україна. Важлива роль, що відведена Україні, на думку 36. Бжезинського, може бути пояснена кількома причинами. Після Росії Україна була однією з найзначніших частин економічної і військової системи СРСР. І тісне зближення цих двох країн могло б стати заявкою на відновлення могутньої геополітичної сили, що суперечить інтересам США. Крім того, нестабільна політична та економічна ситуація в Україні, невизначеність її майбутнього можуть значно вплинути на стабільність і безпеку в Європі, зокрема в Чорноморському регіоні.

У чотирикутнику ЄС — США — Україна — Росія представлені досить різновагові політичні сили з протилежними уявленнями щодо свого призначення і ролей у світовій політиці. Саме від лідера супердержави багато в чому залежить, як складатиметься світовий порядок. Бушівська концепція світового порядку скоріше наближена до російських уявлень, аніж до європейських. Можна передбачити, що за такого розкладу сил Європа за своїми військовими можливостями, моральними уявленнями не зможе на рівних разом зі США виступати в боротьбі з тероризмом, а американське керівництво відводитиме їй, як і раніше, другорядну роль. Збільшуватиметься розрив між універсальними цінностями двох полюсів. Консерватизм і вузький патріотизм СІНА ставатимуть дедалі віддаленішими від європейського лібералізму.

Характеризуючи ситуацію, що склалася, привернемо увагу до здобутків СІНА і Європи. Перші полягають у боротьбі зі світовою терористичною загрозою, а також протистоянні розповсюдженню ядерної зброї і виникненню нових ядерних держав. Водночас США посилили власну систему безпеки всередині країни і створили зовнішню систему протиракетної оборони. Це робить Америку практично невразливою для балістичних ракет, запущених із території арабських країн. Європа навряд чи отримає подібний захист від США, хоча й могла розраховувати на це. США продовжуватимуть боротьбу з розповсюдженням ядерної зброї, підсилюючи режим не розповсюдження. На порядок денний уже постало питання з роззброєнням Ірану. Європа добре пам'ятає досвід з Іраком, який фактично відштовхнув і розвів у різні боки потенційних союзників. Протистояння цього разу США з боку Європи може обернутися розривом трансатлантичних зв'язків, послабленням НАТО та ООН, розколом Західної і Східної Європи. Водночас Європа поки що не готова до відмови від військової підтримки США, не готова до створення власної системи оборони (а це не тільки моральні, а й значні матеріальні витрати).

Росія, навпаки, у ситуації, що склалася, віднайде більше дотикових точок, ніж ЄС. Хоча й перед нею постануть досить складні проблеми у зв'язку з американською політикою стосовно Ірану. Цілком можливо, що Росія буде поставлена перед вибором: прийняття присутності США на Кавказі й у Середній Азії.

Таким чином, бушівська доктрина недопущення на світову арену супердержави-конкурента стосується не тільки Китаю та Індії, а й Росії. Нинішні спроби російського керівництва, що скористалося тимчасовим послабленням американських позицій в Іраку і зайнятістю ЄС своїми проблемами, були спрямовані на інтеграцію України, Білорусі і країн Центральної Азії до "спільного простору". Хоча й наштовхнулися на жорсткий опір Вашингтона. США навряд чи погодяться на те, щоб Росія посилила контроль за глобальними магістралями транспортування енергоносіїв на Захід і в Азію.

Отже, у відносинах Україна — США основна увага з українського боку сконцентрована на питаннях просування до членства в НАТО та торговельно-економічного співробітництва.

Сторони мають намір подальшого співробітництва в сфері забезпечення міжнародної безпеки, регіональної стабільності, боротьби з тероризмом, нерозповсюдження зброї масового знищення. Президенти України і США у спільній заяві наголосили на "підтримці свободи в Білорусі і на Кубі", що зустріло критику офіційних кіл цих країн. У спеціальному комюніке зовнішньополітичного відомства Україна охарактеризувала свою позицію таким чином: питання дотримання прав і свобод людини як основа демократичного розвитку держави — ключовий елемент як внутрішньої, так і зовнішньої політики України. Країна стала на незворотний шлях демократичних перетворень і активно підтримує загальнолюдські цінності і принципи демократії в своєму регіоні й у всіх куточках світу. При цьому мова йде про невід'ємні права і свободи людини, що закріплені в базових документах ООН, ОБСЄ, Ради Європи.

Партнерство України зі Сполученими Штатами Америки українська сторона розцінює як стратегічне. Україна бачить у США політичного партнера, який спроможний допомогти Українській державі стати на рейки європейського розвитку. Водночас постає питання: якого партнера бачать Сполучені Штати в Україні? Важливим кроком в українсько-американських відносинах можна розглядати факт надання Україні статусу країни з ринковою економікою, а також розширення економічного співробітництва в окремих, найвпливовіших галузях економіки. Це надасть можливість укладати документи про стратегічне партнерство і стверджувати про перехід українсько-американських відносин на якісно новий стратегічний рівень

Українсько-канадське особливе партнерство

Значні надії української сторони з перших кроків незалежності покладалися на українсько-канадське партнерство. Канада першою з розвинутих країн визнала незалежність України — 3 грудня 1991 р. У липні 1992 р. Канада та Україна підписали Декларацію про економічне співробітництво: в результаті до багатьох українських товарів застосовувалися сприятливі ставки тарифів. Першим офіційним візитом глави іноземної держави в Україну став приїзд генерал-губернатора Р. Дж. Гнатишина 28 вересня — 1 жовтня 1992 р. Двосторонні відносини між державами були піднесені на рівень особливого партнерства, що закріплено Спільною декларацією у березні 1994 р. й канадсько-українською Угодою про торговельні та комерційні відносини, за якою обидві країни надавали одна одній статус найбільшого сприяння.

Особливу роль у розвитку зв'язків між країнами відіграла Угода про дружбу і співробітництво, укладена 24 жовтня 1994 р. під час державного візиту Президента України до Канади. В Угоді, зокрема, йшлося про те, що Сторони, прагнучи до демократії та економічної свободи, сприятимуть співробітництву як на офіційному, так і на приватному рівнях з метою дальшого розвитку і зміцнення двосторонніх зв'язків. До пакета підписаних угод увійшли також Угода про відносини у військовій сфері і Меморандум про взаєморозуміння в галузі двосторонніх військових зв'язків, Угода про економічне співробітництво, Угода про сприяння та захист інвестицій, Конвенція про уникнення подвійного оподаткування, Меморандум про взаєморозуміння стосовно канадської програми співробітництва тощо. Створено двосторонню Комісію з питань торговельно-економічного співробітництва.

Щоб привернути увагу провідних країн світу до українських проблем, Канада організувала і провела в жовтні 1994 р. (Вінніпег) міжнародну конференцію "Партнерство заради економічних перетворень в Україні" за участі країн "Великої сімки" та представників міжнародних фінансових структур. Заключний документ конференції містив конкретні рекомендації стосовно практичного втілення в життя програми фінансової допомоги та інвестування України. Завдяки конференції пожвавились контакти промислових кіл країн "сімки" з Україною, яка проводила в життя свій без'ядерний курс, демократизацію суспільства, реформи та інституційні перетворення. Наступним кроком до залучення фінансових джерел в Україну став саміт у Галіфаксі (червень 1995 p.), де Канада підтримала Україну в наданні їй фінансової допомоги "сімкою" та міжнародними фінансовими колами. Канада сприяла також переговорам України з урядами провідних країн і Європейською комісією щодо виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС та укладенню Меморандуму про взаєморозуміння з цього питання. Відбувалося розширення контактів і у військовій сфері. Підписання 20 грудня 1995 р. в Оттаві Угоди про співробітництво в мирному використанні ядерної енергії створило необхідну основу для плідного партнерства в цій галузі, яке розгорнула Контрольна рада атомної енергії Канади.