Розділ «4.3. Співробітництво і взаємозалежність»

Суть і напрями політичних відносин між Україною і Російською Федерацією визначає торговельно-економічна співпраця. Перший етап співпраці на початку 90-х років позначався перебудовою економічних важелів у кожній країні, пристосуванням до нових, пострадянських умов. Наприкінці 90-х років можна спостерігати посилення економічних позицій Росії в українській економіці, поступове просування і закріплення російського капіталу в Україні. Росія уже з перших років існування СНД почала використовувати ціновий потенціал на енергоресурси як чинник тиску на держави Співдружності. Білорусь, Молдова, Україна свого часу не погодились із такою ситуацією, наполягаючи на встановленні фіксованих цін на енергоресурси. Це пов'язано передусім із тим, що підвищення Росією експортних цін на енергоресурси формує динаміку цін в Україні: так, 1992 р. ціни в паливній промисловості України зросли у 227 разів, в електроенергетиці — у 52 рази, у нафтохімічній промисловості — у 55 разів. Так звана війна цін з Україною супроводжувалась і торговельною "війною". Росія відмовилась від купівлі української солі, яку держава може видобувати щорічно 8 млн. т. Для внутрішніх потреб Україні потрібно 2,5 млн. т, решту купувала Росія та інші країни. 30 грудня 1992 р. уряд РФ прийняв Постанову "Про розвиток виробництва кухонної солі в Російській Федерації", згідно з якою були збудовані власні солевидобувні підприємства. І хоча виконання цієї програми потребувало значних коштів, проте Росія розв'язала питання з сіллю на свою користь.

Російська Федерація є основним торговельним партнером України й донині, хоча в цілому об'єми економічного співробітництва протягом років значно змінювалися. Частка Росії серед інших країн у торгівлі з Україною тривалий час коливалась у межах 45 % (у 2004 р. — до 30 %), а Україна посідала перше місце з обсягів товарообігу з Росією серед усіх країн СНД. Україна постачала в Росію 55 % чорних металів, 10 % технологічного обладнання, а також продовольчі товари: цукор, молочну продукцію, м'ясо. З Росії в Україну поступали нафта, газ, залізна руда, технологічне обладнання. У низці промислових галузей українсько-російська кооперація становить 55—80 %. У виробництві продукції на російський ринок працює понад 7 млн. громадян України. За словами першого Президента України Л. Кравчука, політика України розвивається з огляду на пріоритетність співпраці з Російською Федерацією: "Не геть від Москви, а поряд із Москвою"'. Росія є головним економічним партнером України, на чому наголошували й наступні Президенти України Л. Кучма і В. Ющенко.

За роки існування держав їхні економічні відносини пережили періоди спадів і піднесень: з 1993 р. значними темпами скорочувалися обсяги взаємної торгівлі, порівняно з 1991 р. втричі скоротився експорт прокату чорних металів у Росію, втричі — сталевих труб і вантажівок, у 20 разів — мінеральних добрив. Зменшилися обсяги поставок обладнання для металургійної і нафтопереробної промисловості. Скорочення українського експорту відбувалось і в наступні роки. Погіршилась структура російського імпорту: частка енергоносіїв у його обсязі зросла з 30 % до 60 %. Наприкінці десятиліття ситуація в економічному співробітництві двох країн мала такий вигляд: з І 996 до 1999 р. взаємний товарообіг скоротився з 14,4 до 8 млрд. доларів, або на 55,5 % (що пояснювалось переорієнтацією обох сторін на європейські ринки).

Поступове збільшення українського експорту, як і імпорту, почалося лише з 2000 р.: за рік майже на 46,7 %. Активізувалася співпраця в аерокосмічній галузі, нафтопереробній промисловості та енергетиці, суднобудуванні. Розширюється співпраця в металургії, хімічній промисловості, транспортному машинобудуванні, розвиваються регіональні зв'язки. Але перехід Росії з 1 липня 2001 р. на принцип вилучення ПДВ з товарів (за винятком нафти, природного газу й газового конденсату) країни призначення викликав різке подорожчання української продукції. У кінцевому рахунку це негативно відбилося і на загальних обсягах товарообігу. Отже, темпи торгівлі знову почали гальмуватися, причому баланс торгівлі складався не на користь України.

Товарообіг між Росією та Україною за підсумками 2002 р. досяг 11,8 млрд. доларів, а показники обсягів товарообігу у 2005 р. значно перевищили попередній: 20,3 млрд. доларів. Найбільші обсяги експортних поставок Україна здійснювала до Російської Федерації (21,9 % від загального обсягу експорту) і найбільші імпортні надходження одержувала з Російської Федерації (35,5 %). Експорт становив 7,5 млрд. доларів, а імпорт—12,8 млрд. Негативним явищем при цьому є від'ємне сальдо української торгівлі — 5,5 млрд. доларів. Такий стрибок в економічних показниках можна пояснити ціновими причинами (зростанням цін на енергоносії), збільшенням обсягів поставок, здешевленням української національної валюти тощо. Водночас триває перерозподіл українського ринку, до якого найбільший інтерес виявляють російські бізнесмени і поступово зміцнюють свої позиції в Україні.

Україна намагається розвивати стабільні партнерські відносини з Росією, які розглядає складниками свого інтегрування в Європу. При цьому стратегію економічного партнерства вибудовує на фундаменті спільних інтересів, а не залежностей. Росія — найбільший торговельний партнер України, але важливим партнером для Росії є і Україна, причому в таких пріоритетних галузях, від розвитку яких залежать рівень відносин Росії з ЄС і ефективність інтегрування у світову систему господарства. У цьому зв'язку країни могли б зосередити зусилля на імплементації досягнутих домовленостей, розвивати ринки збуту, співпрацювати в енергетичній галузі, транспортній мережі, у спільних виробничих структурах, розвивати коопераційні і технологічні зв'язки, фондові ринки трудових ресурсів, регіонів, спільних зон господарювання, контактних територій із створенням зовнішнього поясу економічної підтримки українських інтересів в Росії, а російських — в Україні.

Визначальним напрямом в українсько-російському економічному співробітництві є енергетична галузь. Виконання українських енергетичних програм залежить не тільки від ефективності процесу економічних реформ в Україні, а й від співпраці з країнами СНД, передусім із Росією. Ця країна ще тривалий час залишатиметься основним постачальником в Україну енергоносіїв: вугілля, нафти, газу, палива для атомних електростанцій. Додамо також, що через Росію проходять транзитні шляхи українського імпорту енергоносіїв із інших країн Співдружності: Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану. Водночас наголосимо, що енергетична залежність України і Росії є взаємною: територією України прокладені транзитні шляхи в Європу, якими Росія постачає енергоресурсами європейські країни. Ймовірно, саме цим пояснюється намагання Росії об'єднати всі енерготранспортні системи країн СНД. У цьому напрямі працюють організаційні структури Співдружності, які за пропозицією В. Путіна розгорнули підготовчу роботу з об'єднання енергосистем країн пострадянського простору (підраховано, що держави СНД мають значний потенціал енергозбереження, що становить 600—650 млн. т нафтового еквівалента). Водночас залежність українського нафтогазового ринку, більшість якого регулюють російські структури, викликає низку проблем, пов'язаних із ціновими питаннями палива, інфляцією тощо. Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, у тому числі найбільшого в Україні Лисичанського НПЗ, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку.

Країни співробітничають в атомній енергетиці. Вітчизняна промисловість задовольняє лише 15 % потреб ядерно-енергетичного комплексу України, а оснащення, матеріали, прилади постачаються з Росії та інших країн СНД і Заходу. Російське AT "Концерн ТВЕЛ" щорічно постачає в Україну ядерні матеріали на загальну суму 200—250 млн. доларів. Водночас 20 % уранової сировини, що поступає в Росію, добувається в Україні (45 % в Казахстані, 10 % в Узбекистані). Передбачалося, що з 2003 р. всі АЕС України перейдуть на забезпечення російськими ядерними паливними елементами, але за тендер на їх поставки борються американські компанії. Для стратегічних інтересів України бажано б мати альтернативні джерела постачання ядерного палива.

Важливою проблемою є транзит нафти і газу українською територією. В результаті завершення у 2001 р. будівництва нафтопроводу "Тенгіз — Новоросійськ" Каспійського трубопровідного консорціуму створилися передумови для зменшення транзиту казахстанської нафти через Одеський термінал і Феодосійську нафтобазу.

Набула поширення практика створення спільних українсько-російських підприємств або поглинання російськими компаніями українських заводів шляхом їх приватизації. Цікавим є досвід вертикальної інтеграції у процесі кооперації підприємств України та Росії, пов'язаний безпосередньо з сучасною стратегією нафтогазового комплексу РФ. Популярною стала диверсифікація діяльності нафтогазових компаній з участю нафтових і газових підприємств у міжгалузевих фінансово-промислових групах, які поширили свою діяльність поза межами РФ. Вертикальна інтеграція виробництв шляхом кооперації різних підприємств на всіх технологічних стадіях виробництва стає системою функціонування транснаціональних корпорацій і на пострадянському просторі з метою мінімізації витрат виробництва кінцевої продукції і підвищення її конкурентоспроможності на світових ринках. В результаті процес як вертикальної, так і горизонтальної інтеграції підприємств пострадянського простору є природним процесом еволюційної економіки.

Українське господарство в цьому процесі має посісти гідне місце. Україна як держава вже сьогодні могла б запобігти продажу контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. Але за підтримки тодішнього українського керівництва Лисичанський

НПЗ (ЛіНОС), Одеський НПЗ, Херсонський НПЗ, МГЗ та деякі інші українські підприємства стратегічного призначення вже належать, по суті, російським ТНК.

Проблему, що склалася з глибокою залежністю України від російських енергоносіїв, можна розв'язати двома шляхами: набути членство в ЄврАзЕС — ЄЕП і реалізувати режим вільної торгівлі з Росією, який охоплюватиме безмитну торгівлю енергоносіями, або, враховуючи стратегічний курс України на членство в Євросоюзі, — диверсифікувати свій енергетичний імпорт завдяки хоча б частковій відмові від послуг Росії і купувати нафту та природний газ в інших країнах. Зрозуміло, що перший варіант втягує Україну в орбіту геополітичних інтересів Росії і поступового дрейфу в наддержавні структури СНД (тоді говорити про правосуб'єктність України буде досить важко).

Другий варіант — віднайдення альтернативних джерел енергоресурсів — видається більш привабливим, але для цього потрібні час і певні кошти. Схожим шляхом пішла Польща, яка на підставі настанов Євросоюзу про необхідність диверсифікації енергетичного імпорту підписала в серпні 2001 р. договір з Норвегією про постачання (з 2008 р. по 2024 р.) норвезького газу (в розмірі 5 млрд. кубометрів на рік) за ціною, що майже вдвічі перевищує ціну російського газу. Україна могла б скористатися польським досвідом, з'єднавши свою газотранспортну систему з норвезькою (через м. Підлещу) і отримувати газ звідти. Але на сьогодні цей проект можна розглядати лише гіпотетично, бо Україна не має коштів на альтернативні закупки енергоносіїв в інших країнах.

Енергетичні проблеми України можна було б розв'язати шляхом посилення її ролі як енерготранзитної держави, зокрема подальшим розвитком української газо- та нафтотранспортної системи, яка зв'язує Росію та інші країни СНД — експортерів енергоносіїв з країнами Центральної та Західної Європи. Ускладнення ситуації можна очікувати з розгортанням російських проектів в обхід України (наприклад узгоджене з Німеччиною будівництво Північноєвропейського балтійського газопроводу по дну Балтійського моря безпосередньо в Німеччину, а також будівництво морських газопроводів — відводів в Калінінградеьку область, Фінляндію, Швецію і Данію), оскільки попит європейських країн на газ, який зможе надати Росія, до 2010 р. зросте на 40 %. Нині українською ГТС проходить 90 % усього газового експорту Росії в Європу, що забезпечує Україні транзитну монополію в цій галузі.

Спробою віднайдення альтернативного виходу з енергопостачанням стало будівництво нафтопроводу Одеса — Броди (в обхід Росії). Передбачалося, що нафта піде нафтопроводом Баку — грузинський порт Супса й далі танкерами до Одеси. В такому разі український нафтопровід складав би конкуренцію російським нафтопроводам, що транспортують каспійську нафту на світовий ринок. Таким чином Україна прагнула позбутися абсолютної російської монополії щодо нафтового імпорту. У відповідь російська сторона запропонувала реверсне перекачування російської нафти (до 4 млн. т на рік, що вдвічі менше потужності першої черги трубопроводу) із Брод в Одесу з подальшим перевантаженням на танкери, що йдуть у протоку Босфор.

Енергетична стратегія України має враховувати той факт, що в найближче десятиліття Росія інтенсивно створюватиме альтернативні шляхи для експорту енергоресурсів з метою максимально скоротити транзит через сусідні країни.

З огляду на викладене Україна може зайняти своє місце у світовому нафтотранзиті в тому разі, коли відмовиться від уявлень про своє непорушне монопольне становище, провадитиме більш зважену, прагматичну політику.

Однією з прикмет сучасного економічного розвитку України стало подальше закріплення російського капіталу на українському ринку. У цьому зв'язку наведемо приклад російських нафтогазових компаній, які придбали нафтопереробні заводи України. Тільки державній компанії ТНК-BP належать п'ять нафтопереробних заводів в Росії та Україні загальною потужністю понад І млн барелей на день (50 млн. т на рік) і більш як 2100 АЗС на територіях обох держав. Росія посилила позиції і в банківській сфері України. 25 вересня 2003 р. російський інвестиційний банк "Траст" розпочав діяльність на українському ринку (серед акціонерів "Траста" фігурують МФО "Менатеп" і нафтова компанія ВАТ "ЮКОС", які зацікавлені у придбанні українських заводів з виробництва мінеральних добрив, таких як "Вінницяхімпром", "Сумихімпром", Сєвєродонецький "Азот" тощо). Зміцнились позиції російської групи "НРБ", ядром якої є московський Національний резервний банк, що входить у двадцятку найбільших банків Росії. Свою діяльність в Україні група почала зі створення "Банку НРБ - Україна", чисті активи якого становлять близько 320 млн. грн.