Розділ «3.5. Діяльність України в ООН»

Складовою зовнішньої політики незалежної України є діяльність у міжнародних структурах, що працюють над питаннями протидії світовим загрозам, у тому числі безпековим, екологічним, економічним, демографічним, продовольчим тощо. Така політика визначається стратегічними національними інтересами у сфері безпеки й у процесі переходу країни до стійкого розвитку. Система безпеки на глобальному рівні, дійовою одиницею якої є Українська держава, спирається на діяльність універсальної Організації Об'єднаних Націй (ООН), що визнана стрижневою в загальнолюдській конфігурації протидії світовим загрозам. Членом-засновником ООН Україна стала 1945 р. Ще перебуваючи в рамках СРСР, вона набула членство у Всесвітній організації охорони здоров'я (1946), Всесвітньому поштовому союзі (1948), Всесвітній метеорологічній організації (1948), Міжнародному союзі електрозв'язку (1948), Міжнародній організації праці (1954), ЮНЕСКО (1954), Європейській економічній комісії (1956), Міжнародному бюро вина (1956), МАГАТЕ (1957) та ін. Українська РСР сприяла створенню Міжнародного Надзвичайного фонду ООН допомоги дітям (1958) тощо.

Набуття членства України в ООН є особливою сторінкою зовнішньополітичної діяльності Української держави, нагромадження досвіду міжнародного спілкування, що пізніше відіграло позитивну роль у розбудові та становленні міжнародної політики суверенної України. На початку 1942 р. 26 країн підписали Вашингтонську декларацію, де розробили стратегію запобігання світовим катаклізмам. Декларація сприяла об'єднанню учасників антигітлерівської коаліції у майбутню організацію, яка мала втілювати вжиття демократичні принципи післявоєнного устрою. Ініціаторами створення нової організації з підтримання миру і міжнародної безпеки замість збанкрутілої Ліги Націй стали провідні держави антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Велика Британія. Створенню Організації Об'єднаних Націй передували вже згадувана Вашингтонська декларація 26 держав від 1 січня 1942 p., Московська

Установча конференція ООН відкрилася в Сан-Франциско (США) 25 квітня 1945 р. На її першому засіданні делегація СРСР порушила питання про запрошення представників Української РСР і Білоруської РСР. У заяві уряду УРСР переконливо обґрунтовувалось юридичне право Радянської України посісти належне їй місце на конференції та в міжнародній організації. Уряд УРСР, говорилося в заяві, впевнений у тому, що Україна, яка відіграла значну роль у розгромі ворога, з її великими людськими силами і матеріальними ресурсами буде спроможна внести великий вклад в зміцнення миру й підтримання загальної безпеки, що "український народ, який зазнав таких великих жертв у цій війні і віддав усі свої матеріальні ресурси для справи розгрому ворога, український народ, солдати якого становлять не менше однієї п'ятої Збройних Сил Радянського Союзу, життєво заінтересований у тому, щоб його зусилля і зусилля всіх народів, що борються з спільним ворогом, закінчились тривалим миром і привели після переможного закінчення війни до створення умов, які гарантуватимуть український народ і інші миролюбні нації від нових випробувань війни".

Представники СРСР на засіданні голів делегацій обґрунтували повноваження України і Білорусії брати участь у міжнародних конференціях і мати дипломатичні відносини, ознайомили із законом СРСР від 1 лютого 1944 p., який ці права підтверджував. У результаті того самого дня було прийнято рішення про введення України і Білорусії до числа засновників ООН. ЗО квітня 1945 р. Виконавчий Комітет конференції рекомендував запросити делегації обох республік до Сан-Франциско.

Президія Верховної Ради УРСР затвердила делегацію на чолі з заступником Голови Ради Народних Комісарів, Народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським. 6 травня 1945 р. обидві делегації (від УРСР і БРСР) прибули в Сан-Франциско. До складу української делегації входили: заступник Ради Народних Комісарів УРСР І. Сенін, віце-президент АН УРСР О. Палладій, учений секретар Президії АН УРСР П. Погребняк, ректор Київського університету В. Бондарчук, директор Інституту історії АН УРСР М. Петровський. Д. Мануїльський очолив Перший комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули та першого розділу Статуту "Цілі і принципи". Учасники делегації активно працювали в інших комісіях.

Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН уже в перші роки її існування. Вона рішуче виступала за зміцнення миру й розвиток міжнародного співробітництва і внесла чимало пропозицій до тексту Статуту ООН, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН), проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 p.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції, права на працю тощо.

З 25 квітня до 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско працювала установча конференція ООН, в якій взяли участь 50 країн світу. Головною метою ООН, як зазначалося у Статуті організації, є врятування людства від лиха війни. Усі держави зобов'язуються розв'язувати будь-які конфлікти мирними засобами, утримуватися від застосування сили, поважати територіальну недоторканність, внутрішню і зовнішню незалежність, тобто суверенітет, усіх країн.

Нарада Міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю підготувала проекти договорів з колишніми союзниками Німеччини — Болгарією, Італією, Румунією, Фінляндією, Угорщиною. Було внесено пропозиції уряду України з питань мирного договору з Німеччиною. Українська РСР виступала за єдину Німеччину без будь-яких її поділів. УРСР була обрана до участі в роботі структурних підрозділів ООН, у тому числі Комісії з прав людини; вона виступала на захист прав національних меншин, проти надання статусу біженців квіслінгам (зрадникам), за урівняння жінок в їхніх правах із чоловіками, за свободу інформації; підтримала права профспілок щодо надання їм дорадчого голосу в ООН тощо.

Формування демократичних засад міжнародного спілкування

Яскравою сторінкою в міжнародне демократичне життя вписалася історія створення та діяльності Адміністрації ООН з допомоги і відтворення (ЮНРРА). Завданням ЮНРРА стало надання допомоги країнам, господарство яких було зруйноване війною. 9 листопада 1943 р. у Вашингтоні 44 держави підписали угоду про створення ЮНРРА; фонд Адміністрації складався з внесків країн-членів, територія яких не зазнала окупації (розмір внесків становив 1—2 % національного прибутку). Допомога ЮНРРА надавалася безповоротно, без відшкодування і відсотків. СРСР був звільнений від внесків до ЮНРРА. У 1945 р. він звернувся з проханням про допомогу на суму 700 млн доларів. Співтовариство надало 250 млн. доларів, 189 млн. з яких мала одержати УРСР, а решта передавалася БРСР. В Україні було створено місію ЮНРРА. Перший корабель з товарами ЮНРРА прибув до Одеси в листопаді 1945 р. Вантажі для України приймалися також у містах Миколаєві, Новоросійську, Поті, Ленінграді, Мурманську, Архангельську, Клайпеді. Товари, закуплені на кошти ЮНРРА, надходили з 15 країн світу: зі США, Великої Британії і Канади — насіння, консерви, сушена риба, устаткування для пеніцилінових заводів, з Індії — перець і джут, з африканських країн — какао, з Аргентини — вершкове масло, льняна олія, з Австралії — чай, свинець, насіння конюшини, вовняні товари та ковдри. Український народ отримував допомогу з великою вдячністю. В Україні і Білорусії було знято фільм про діяльність ЮНРРА в СРСР під назвою "Росіяни, яких ніхто не знає". Вийшли друком і книжки про допомогу ЮНРРА. На 1 квітня 1948 р. 211 вітчизняних та іноземних суден завезли в Україну товарів на суму 189,3 млн. доларів. Більшість із них становили продукти харчування. Чимало було промислових товарів — взуття, шкіра, вовна, медичне устаткування, устаткування для харчової промисловості, трактори, машини та устаткування для житлового будівництва, автокрани, лісовози, скрепери, рудничні електровози, обладнання для 26 електростанцій, парові машини та ін. Надійшла й сировина — кольорові метали.

З початком холодної війни в американській пресі з'явилися закиди щодо української цензури, яка не дає змоги висвітлювати роботу ЮНРРА. У США розпочалася кампанія проти діяльності ЮНРРА в Україні. Конгресмен ДІрксен вніс до Конгресу США пропозицію "про обмеження діяльності ЮНРРА в Україні". Поправку схвалила Палата представників США. В Аргентині було розповсюджено інформацію про те, що СРСР продає за кордон трактори, які надійшли до України як допомога ЮНРРА. 1947 р. місія повернулась на батьківщину і невдовзі припинила своє існування.

Допомогу Україні також надавали прогресивні організації української діаспори США і Канади. Товариство канадських українців (ТОУК) зібрало за роки війни півмільйона доларів. Чверть мільйона доларів зібрала Ліга американських українців (ЛАУ). Допомога надходила з Уругваю, Парагваю, Аргентини та інших країн, де діяли українські організації.

Уявлення про роботу українських представників за кордоном було б неповним, якщо не згадати про висунуті ініціативи Української РСР на міжнародній арені в 1950—1980-ті роки. З перших днів існування ООН УРСР брала безпосередню участь у формуванні структури Організації, створенні її органів і спеціалізованих установ. Це - ЮНЕСКО, МОП, ЮНКТАД, ЮН1ДО, ПРООН, ЮН1СЕФ, ЄЕК, МАГАТЕ та ін. Особливу відповідальність на республіку покладало членство в структурах ООН, де СРСР не брав участі, а саме в Комітеті щодо здійснення невід'ємних прав палестинського народу і Спеціальному комітеті ООН проти апартеїду, де Українська РСР захищала інтереси Радянського Союзу в цілому. Наприклад, відповідно до програми Фонду промислового розвитку (ЮНІДО) на добровільні щорічні внески республіки в багатьох її вузах і наукових установах навчалися й підвищували свою кваліфікацію представники багатьох країн Азії, Африки і Латинської Америки. В УРСР діяли семінари-практикуми для спеціалістів з країн, шо розвиваються: у Запоріжжі — в галузі металургії, в Києві — в галузі електрозварювання. В республіці навчалися 1244 спеціалісти з 58 країн.

Українська РСР у багатьох міжнародних організаціях, передусім в ООН, проводила активну, наполегливу політику щодо захисту прав людини, роззброєння, збереження миру тощо. Так, лише в 50-ті роки вона внесла 22 поправки і пропозиції у проекти міжнародних документів і рішень, у 1960—1961 pp. — 18, а з 1962 р. по 1970 р. — 202. Керівництво у Москві відносини з розвинутими та соціалістичними країнами вважало справою центральних органів, а українському зовнішньополітичному відомству під контролем МЗС СРСР було доручено питання розвитку відносин з країнами, що розвиваються, так званого третього світу.

Після заснування універсальної міжнародної Організації Об'єднаних Націй республіка брала участь у її галузевих установах і відокремлених організаціях. У 1946 р. згідно зі ст. 68 Статуту ООН було засновано Комісію ООН з прав людини. Українська РСР двічі — з 1946 р. по 1971 р. і з 1983 р. до 1985 р. — обиралася членом Комісії. За ініціативи і наполегливої позиції української делегації Комісією підготовлено проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, як Загальна декларація прав людини (1948), Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарання за нього (1948), Женевські конвенції про захист жертв війни (1954 p.), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956), Декларація прав дитини (1959). Представники Української РСР разом з СРСР, БРСР та низкою соціалістичних країн домоглися за час існування Комісії прийняття численних пропозицій, спрямованих проти колоніалізму, расизму, інших форм масових і грубих порушень прав людини.

Серед поправок щодо прав людини на високому міжнародному рівні були прийняті: пропозиція з питань перегляду проекту рекомендацій про поліпшення статистики міграції, суть якої полягала у внесенні в картку мігранта позицій, які б розкривали причини міграції (1953), поправка до проекту рекомендацій про соціальне обслуговування трудящих, яке може здійснюватись шляхом "колективних договорів між профспілкою і керівництвом підприємства" (1953); проект резолюції про усунення дискримінації за ознакою статі у питанні заробітної плати (1956); поправка до проекту рекомендації про усунення дискримінації в галузі найму і праці (1957).

Серед інших поправок — про заробітну плату та робочий час на борту судна, медичний огляд рибалок, охорону їхнього здоров'я, про засудження антисемітизму та інших видів расової і національної ненависті (1960), про громадянські політичні права, про боротьбу з голодом, ліквідацію неписьменності в світі тощо.

УРСР активно підтримувала держави, що розвивалися, у набутті ними членства в ООН, зокрема Монголію (1961); виступала за надання допомоги від ООН слаборозвинутим країнам; наполягала на виведенні військ із окупованих в'єтнамської, корейської, арабської територій. Одним із кардинальних питань, стосовно якого Українська РСР вносила безліч пропозицій, були проблеми роззброєння і захисту миру. Це і Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення миру та безпеки народів (1950), про мирне врегулювання корейського питання (1950), про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959) та ін.

Питання повного роззброєння було основним у пропозиціях Української РСР у міжнародних організаціях і в 60-ті роки. УРСР продовжувала виступати за нерозповсюдження ядерної зброї (1966), за відповідальність за воєнні злочини проти людства (1968) тощо. Активну участь представники УРСР брали в роботі міжнародних організацій. Форми такої участі були досить різноманітні й залежали від завдань, специфіки діяльності та компетенції цих організацій, випливали з їхніх статутів, повноважень і правил процедури, зумовлених значенням, змістом і характером питань, що постали на порядку денному, та іншими чинниками. Активну участь у русі за мир брали видатні представники української науки і культури, серед них письменник О. Гончар, художник М. Дерегус, народна артистка Н. Ужвій та ін.