Розділ «3.3. Партнерство з НАТО: сьогодення і майбутнє»

Співробітництво України з НАТО є складовою реалізації європейського вибору Української держави. Хоча НАТО створено з метою колективної оборони (ст. 51 Статуту ООН), але Альянс внутрішньо та зовнішньо трансформувався. За досить короткий відтинок часу припинилася холодна війна; виникли незалежні держави; об'єдналася Німеччина; відбулася денон

сація Варшавського Договору, який являв собою військову організацію колишніх соціалістичних країн; виведено радянські війська з країн Центрально-Східної Європи тощо. Усі ці зрушення й події було закріплено в новій концепції НАТО, першим кроком до якої стало прийняття брюссельської декларації (ЗО травня 1989 p.), згідно з якою підвищувалася відповідальність країн НАТО за стабільність у європейському регіоні. За лондонською декларацією (липень 1990 р.) НАТО залишилася оборонним союзом, але більша увага приділялася політичному аспекту її діяльності. Римська декларація (листопад 1991 p.), відома як декларація миру і співробітництва, закріпила концепцію створення системи європейської безпеки кількома структурами — НАТО, ОБСЄ, ЄС, Радою Європи. Стратегічну концепцію НАТО становлять три постулати; діалог, співробітництво, оборонна здатність. Члени НАТО переглянули питання про скорочення ядерних арсеналів та збройних сил Альянсу. Стати членом НАТО досить не просто. Для цього необхідно не тільки поділяти основні демократичні цінності, а й відповідним чином реформувати суспільство та економіку, реорганізувати армію; слід пройти кілька ступенів розвитку, набути членства й досвіду у низці системних структур.

Українська позиція щодо проблеми створення нової архітектури європейської безпеки багато в чому збігається з концепцією НАТО і полягає у єдності всіх країн регіону та міжнародних безпекових структур. В ЇЇ основу можна покласти модель загальної І всеосяжної безпеки для Європи XXI ст. Напередодні вступу до НАТО ЇЇ безпосередніх географічних сусідів Україна виступила з ініціативою створення в ЦСЄ зони, вільної від ядерної зброї. Україна в той час не виступала проти розширення НАТО, але вважала, що для збереження європейської стабільності мають бути враховані інтереси безпеки всіх держав регіону: членів НАТО, держав — аплікантів і неаплікантів, зокрема України. Найпринциповішим питанням для України є не розташування ядерної зброї на території нових членів НАТО.

Нові шляхи для подальшого динамічного розвитку відносин між Україною та Альянсом від реформування збройних сил до питань взаємодії в екологічних надзвичайних ситуаціях відкрила Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО (9 липня 1997 p., м. Мадрид).

У Хартії документально зазначена підтримка з боку НАТО демократичного розвитку та економічного процвітання України, а також право України звертатися до НАТО по допомогу та підтримку у разі, якщо її політична незалежність та безпека опиняться під загрозою. НАТО передбачала віддавати перевагу проектам, які б допомогли Україні фінансувати заходи, пов'язані зі співпрацею з НАТО; планувати фінансові витрати на перспективу; сприяти проведенню в Україні воєнної реформи (що означає модернізацію воєнного потенціалу і підвищення професіоналізму ЗСУ), подальшому вдосконаленню оборонної доктрини, тилового забезпечення та цивільного контролю, щоб відповідати стандартам НАТО; здійснювати політичні та економічні реформи, спроможні забезпечити добробут і стабільність, без яких неможливо стати повноцінним партнером. Отже, найуспішнішими напрямами співпраці, окресленими в Хартії, розглядаються участь у діяльності політичних структур НАТО, співпраця в управлінні кризовими ситуаціями, активна участь військових контингентів України в миротворчих операціях НАТО під егідою ООН і ОБСЄ.

Запропоновану НАТО програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ) — пропозиції поглибити та інтенсифікувати зв'язки з країнами Європи шляхом практичного співробітництва — Україна сприйняла як перспективну ініціативу Альянсу, спрямовану на зміцнення стабільності й безпеки в Європі, розширення відносин НАТО з країнами Центрально-Східної Європи та іншими країнами ОБСЄ. 8 лютого 1994 р. Україна підписала Рамковий документ про ПЗМ, у 1995 р. узгодила індивідуальну програму партнерства з НАТО, яка була розрахована на два роки й містила близько 50 різних заходів. Позитивним моментом у ПЗМ є те, що вона не єдина для всіх країн, а дає можливість кожному з партнерів розвивати взаємовідносини з НАТО відповідно до своїх інтересів і можливостей. Важливий складник ПЗМ — спільна діяльність щодо підтримання миру в Європі під егідою ООН чи ОБСЄ. Україна вбачає в цьому процесі можливості НАТО до подальшого трансформування у ширшу Євроатлантичну структуру безпеки і виступає за встановлення відносин спеціального партнерства з НАТО. Співробітництво розвивається у військовій галузі для набуття спільного досвіду у виконанні завдань щодо підтримання миру та проведенні гуманітарних операцій.

Позиція України полягає в тому, що міжнародне право дає змогу будь-якій країні обирати форми й засоби свого захисту. Україна враховує інтереси національної безпеки інших держав відповідно до неподільності міжнародного миру й безпеки. Водночас Українська держава не хотіла б бути кордоном, так званою сірою зоною нового розмежування в Європі й домагається гарантій того, щоб арсенали зброї не розташовувались на території членів Альянсу.

Програма "Партнерство заради миру" не передбачає спільних дій між партнерами, але низка завдань, шо випливають із програми, є спільними для її учасників. Це — забезпечення національної безпеки своїх країн, реформи в політичній і економічній сферах; обмеження військового потенціалу; оснащення національних армій та ін. Ці застереження стосуються таких країн, як Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, а зазначені завдання мають вирішуватися під час різноманітних консультацій, обміну досвідом, кооперації виробництва, спільних навчань. Особливі преференції надає програма "Партнерство заради миру": перепідготовка звільнених офіцерів, конверсія підприємств ВПК, науково-освітні програми обміну і стажування тощо. У рамках програми надано допомогу в оснащенні спільного українсько-польського батальйону та українського миротворчого батальйону сучасними сумісними з НАТО засобами зв'язку та управління; налагоджено функціонування центру координації співробітництва в рамках програми ПЗМ та миротворчих операцій Генерального штабу Збройних Сил України; надано допомогу в ліквідації ракет СС-24 та стратегічних бомбардувальників. З фонду спільної програми зменшення загрози, створеного 1995 p., надано кошти на проведення військових навчань з участю українських підрозділів: "Щит миру-95" поблизу Львова; "Східний сусід"; навчання морських десантних сил у Криму "Морський вітер-98"; морських навчань "Осінні союзники", "Кооператив-партнер" поблизу Одеси тощо.

Україна отримала також допомогу у рамках програми "Міжнародна військова освіта і навчання" (ІМЕТ). За спільною програмою США "Зменшення загрози" Україні на ядерне роззброєння було надано у 1993 — 1995 pp. 348,4 млн доларів і на проведення конверсії оборонної промисловості — 65 млн доларів. У 1997 р. в Україні в рамках програми проводилися військові навчання "Козацький степ-97", у яких взяли участь НАТО, Польща та Україна (сценарій навчань передбачав розв'язання етнічного конфлікту). 9 жовтня 1997 р. Україна відкрила дипломатичну місію при Альянсі, а 16 грудня 1997 р. НАТО та Україна підписали Меморандум про домовленість щодо планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до ліквідації наслідків катастроф.

Важливим напрямом посилення оперативної ролі ПЗМ є визначення і підтримання в готовності сил, необхідних для участі в багатонаціональних об'єднаннях тактичних сил НАТО (БООТС). Участь України в БООТС передбачає визначення кількісного і технічного складу Збройних Сил України, які б могли бути задіяні в миротворчих операціях під егідою НАТО, та їх цілеспрямовану підготовку для досягнення повної відповідності силам і засобам Альянсу. Основна відповідальність (70 %) за виконання цих завдань покладається на Міністерство оборони України. Для цього в МО створено Центр військового співробітництва та верифікації, який здійснює добір і підготовку фахівців для участі в миротворчих операціях та заходах у рамках ПЗМ. До того ж організовані курси з підготовки військових спостерігачів, офіцерів штабів багатонаціональних миротворчих сил. Одним із заходів співпраці України і НАТО стало створення спільних із країнами-учасницями Альянсу миротворчих підрозділів. Такі підрозділи створено з Польщею — українсько-польський батальйон, з Румунією, Словаччиною та Угорщиною — українсько-румунсько-угорсько-словацький миротворчий батальйон, а також спільне військово-морське з'єднання "за викликом" на Чорному морі.

Логічним продовженням ПЗМ стала Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору на 2001—2004 pp., затверджена Указом Президента від 27 січня 2001 р. У ній визначені сфери, цілі та напрями співробітництва, а також механізм реалізації, координації і контролю за виконанням відповідних заходів. Цілями цієї програми є активне залучення України до загальноєвропейських процесів безпеки та оборони, досягнення максимально ефективного й результативного співробітництва з НАТО, визначення пріоритетів, практичних завдань і термінів виконання індивідуальної програми партнерства. Реалізація цієї програми покладена на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи виконавчої влади.

З метою реформування Збройних Сил України (ЗСУ) створено Спільну робочу групу з питань воєнної реформи, яка до того ж є постійно діючим органом спільних консультацій України з Політико-військовим керівництвом комітету (ПВКК) НАТО. Відповідальність за здійснення заходів співробітництва в рамках Спільної робочої групи Україна — НАТО з питань воєнної реформи покладається на Секретаріат Ради національної безпеки і оборони України.

Складнощами для реалізації програми партнерства є направлення підрозділів ЗСУ, задіяних у заходах міжнародного співробітництва в рамках ПЗМ, до інших держав, що, своєю чергою, потребує створення відповідної законодавчої та нормативно-правової бази. Відсутність такої бази тривалий час становила досить значну проблему для Міністерства оборони України в організації заходів міжнародного військового співробітництва та участі в міжнародних операціях щодо підтримання та зміцнення міжнародної безпеки. Слід зазначити, що таку прогалину в законодавстві України було ліквідовано. Український парламент виробив законодавчу базу, основу якої становлять Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях" від 3 квітня 1999 р. та Закон України "Про порядок направлення підрозділів ЗСУ до інших держав" від 2 березня 2000 р. У документах визначається порядок, умови направлення підрозділів ЗСУ до інших держав, умови їх перебування на іноземній території, принципи формування, організації та підготовки зазначених підрозділів, гарантії соціального захисту військового складу й цивільного персоналу та членів їхніх сімей. У законах також зазначається, що підрозділи можуть перебувати на території інших держав тимчасово на підставі міжнародних договорів України та в порядку й на умовах, визначених законодавством України. Згідно з законом, рішення про направлення підрозділів ЗСУ приймає Президент України своїм Указом.

В результаті розширення НАТО Україна опинилася в особливій геополітичній ситуації: на західних кордонах розташовані нові учасники НАТО, а на східних — Росія, і це виводить Україну в особливий об'єкт міжнародної уваги, у ключову країну для європейської безпеки. Ситуація навколо країн ЦСЄ характеризується спільністю їхніх оцінок щодо загроз, викликів і основних пріоритетів у цій галузі.

Поширення НАТО на Схід з метою забезпечення стабільності відповідає основним стратегічним прагненням України, які зосереджені навколо інтеграції в європейські економічні, політичні структури та структури безпеки, в отриманні надійних міжнародних гарантій безпеки за допомогою НАТО, а також нормалізації стосунків із Росією шляхом піднесення авторитету України в європейських структурах за підтримки і сприяння НАТО. Сусідство з новими членами НАТО відкрило можливості для української інтеграції в європейські структури безпеки, для активнішої співпраці з Альянсом. Своєю чергою, НАТО зацікавлена у збереженні незалежності України, а тому надаватиме політичну підтримку й допомогу в розширенні участі України в європейських структурах. При цьому Україна має всі можливості для такого співробітництва, оскільки відповідає всім умовам НАТО: мирне розв'язання конфліктів, відсутність територіальних претензій до своїх сусідів, цивільний контроль над збройними силами, дотримання прав національних меншин і прав людини, демократичний розвиток тощо.

Важливе значення для стабільності миру в Європі мала діяльність Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), створеного 1948 р. державами, що водночас були членами НАТО і Європейського Союзу (тоді ЄЕС). До 1988 р. ЗЄС не брав участі у військових операціях, пізніше став активним учасником низки програм гуманітарної допомоги і ліквідації етнічних конфліктів. У відносинах з країнами Центрально-Східної Європи ЗЄС діяв за формулою "6 + 3", що означає шість постійних членів та три асоційованих. Україна запропонувала варіант співробітництва "6+3+1" та розглянути питання про надання парламентській делегації Верховної Ради України статус спостерігача в Парламентській асамблеї ЗЄС. Наприкінці 90-х років ЗЄС делегував свої функції ЄС.

Спрямованість України на євроатлантичну інтеграцію з перспективою вступу до НАТО була підтверджена рішенням Ради національної безпеки і оборони України 23 травня 2002 р. ("Про ухвалення Стратегії України щодо НАТО"). Україна розширює співпрацю з Північноатлантичним альянсом за програмою щорічних Цільових планів Україна — НАТО в рамках Плану дій Україна — НАТО, затвердженого на засіданні комісії Україна — НАТО в листопаді 2002 р. під час Празького саміту Альянсу.

В результаті слухань про взаємовідносини і співробітництво України з НАТО, проведених Верховною Радою України 23 жовтня 2002 p., 263 депутати схвалили європейську інтеграцію України, яка була визнана суттєвим чинником зміцнення її національної безпеки, покликаної сприяти розвитку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав людини, саме інтеграція відповідає життєво важливим інтересам українського народу.

План дій Україна — НАТО містить спільно погоджені принципи і цілі. З метою забезпечення досягнення цих цілей і принципів, згідно з Розділом V, розробляються щорічні Цільові плани (ЦП), які містять конкретні внутрішні заходи України та відповідні спільні заходи Україна — НАТО. Зазначений документ є важливим стосовно визначення основної мети зовнішньої політики України на сучасному етапі: "Повна інтеграція у євроатлантичні структури безпеки є пріоритетом і стратегічною метою зовнішньої політики України".