o Відбувалося обмеження та знищення українського козацтва як привілейованої соціальної верстви та козацького господарства.
Історичну еволюцію козацького стану та власності характеризують їх поступове обмеження і знищення. Чисельність реєстрових козаків зменшувалась. За даними "Березневих статей", вона становила 60 тис. осіб. За "Новими статтями" гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Мазепи - по 30 тис. У наступних гетьмансько-московських статтях пункту "чисельність козаків" взагалі не було. За матеріалами ревізії 1763-1764 pp. козаки становили близько 31 % населення.
Економічне становище козаків погіршувалось. До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. Козацькі землі за відсутністю документів на право власності визнавалися за умови запису в документах полкових канцелярій упродовж року. Поступово старшинсько-царська адміністрація відмовлялася визнавати право козаків вільно розпоряджатися землею, її забирали за борги, змушували продавати. Господарське становище козаків погіршувалося через військову службу, участь у війнах Російської держави, охорону південних кордонів від татар, постої офіцерів і солдатів російської армії у дворах простих козаків, виконання ними гужової повинності, участі у будівництві та ремонті каналів, фортець. Внаслідок збідніння господарства козаки були змушені залишати військову службу, виходити з козацького стану, займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.
З метою збереження козацького стану царський уряд проводив спеціальні заходи. Так, укази 1739-1741 pp. забороняли купувати землі рядових козаків. Гетьман К. Розумовський видав у 1754 р. універсал, що обмежував насильства і зловживання старшини щодо козаків. Сенат у 1764 р. спеціальною грамотою наказав гетьманові К. Розумовському оформити документи на всі куплені у козаків землі. Було видано розпорядження щодо покарання покупців козацьких земель і повернення козакам земель безплатно. В 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у державні селяни зі збереженням особистої свободи і правом на володіння землями. Вони сплачували податки та відбували визначені державні повинності. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувалися у міщани, займалися ремеслом і торгівлею.
o Змінилося правове та соціально-економічне становище селянства. Вони втратили право покозачення та землю. Наприкінці XVІІ ст. повторно утвердилися феодальна залежність і кріпосне право.
Гетьман І. Мазепа в 1708 р. підтвердив ухвалу царського уряду щодо заборони вписувати селян у козацькі реєстри. Вільні військові маєтності передавалися у власність або розпорядження старшини та церкви. Селяни ставали користувачами землі, при її купівлі-продажу вказували селянські повинності на користь власників землі. Суд не визнавав звичаєвого права селян на землю і посилався на Литовський статут, який залишався основним правовим документом у Гетьманщині.
За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765-1769), державні та приватні селяни поділялись на тих, хто мав землю і міг передавати її у спадок, та безземельних. Селян позбавили права переходу і прикріпили до землі. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743) старшина з метою юридичного оформлення свого економічного панування вимагала відновлення феодальної ренти, дозволу карати селян. Універсал гетьмана К. Розумовського 1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Поступово поширилися і утвердилися всі форми феодальної ренти. У 30-50-х роках XVIII ст. відробіткова рента стала триденною, під час польових робіт - щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Вона поєднувалася з фіксованою натуральною і грошовою рентою.
Остаточно селяни були юридично закріпачені згідно з царським указом від 3 травня 1783 р. Установлювалася щотижнева триденна панщина зі збереженням усіх натуральних і грошових повинностей. На півдні України кріпосне право юридично закріплено в 1797 р.
Відбувалася внутрішня колонізація землі, зростали сільськогосподарські угіддя. Розвивалася земельна власність російських та інших неукраїнських осіб.
У Слобідській Україні масове освоєння земель відбувалося під час і після Національно-визвольної революції. Наприкінці XVII ст. на її території мешкало до 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Більшість населення становили селяни. Козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Царський уряд здійснював політику так званих "заказних городів", згідно з якою російським дворянам забороняли купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння українців, які служили у війську. У 1764 р. старшина Слобідської України отримала офіцерські чини і статус дворянства у зв'язку з ліквідацією козацьких полків.
Масова колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму розпочалася у 80-х роках XVIII ст. після російсько-турецьких війн переселенцями з України, Росії та Туреччини. Дворяни і чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 р. у Криму і Північній Таврії роздано не менш ніж 625 тис. десятин землі.
Зростала земельна власність російських, сербських, чорногорських і волоських дворян, які переходили на бік Росії. В 1742 р. для управління маєтностями царської сім'ї, російських поміщиків, іноземців була створена "комісія", що безпосередньо підпорядковувалась Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі отримали російські вельможі.
Західноукраїнські землі залишилися у складі Речі Посполитої Польської, Молдавського князівства і Угорщини, котра потрапила в залежність від Австрійської монархії.
Панувала феодальна власність на землю: королівська (державна), магнатська, шляхетська і церковно-монастирська. Переважало землеволодіння магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Дані за 1785 р. свідчать, що 40 магнатських сімей Галичини мали близько 2800 фільварків, або більш ніж половину приватних маєтків.
На Правобережній Україні наприкінці ХПІ ст. значна частина земель була спустошена і обезлюднена. Після остаточного утвердження Польщі на Правобережжі відновилася магнатська колонізація земель. Перша половина XVIII ст. стала періодом феодальної реакції. Конституція 1768 р. у "Правах кардинальних" (додаток до
Конституції) закріпила непорушність влади і власності шляхетського стану на землі та підданих. Шляхетська земля ніколи не повинна бути відібраною чи зменшеною. Під час продажу, оренди або застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, розміри якої не вказувалися, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % усієї землі.
Державні землі зберігали економічне значення. У Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. вони становили третину всіх дворів. У Галичині в кінці XVIII ст. королівщини належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Державні землі орендували магнати за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти для утримання війська.
Великим землевласником була церква. Переважали маєтки римо-католицької церкви. Греко-католицькі священики виконували службові обов'язки як різновид панщини.
Селяни-кмети перебували у феодально-кріпосницькій залежності. Вони поділялися на державних і приватних. У Галичині наприкінці XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних - 78 % від загальної кількості сімей.
Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою, селян поділяли на парових, поєдинкових, піших. Селяни, як користувачі землі, не мали права спадкового розпорядження, у спадок передавалися лише повинності. Щороку селянським дворам надавали стільки землі, скільки вони могли обробити, відповідно до наявності робочої сили і худоби. У Галичині парові селяни, як правило, користувалися наділом у 16-24 моргів (морг - 0,56 га) польової землі і 4-8 моргів сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші мали чверть наділу, виконували різні роботи. Більшість селян становили мало- і безземельні загородники і халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Коморники не мали землі та городу, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків і до* помагали виконувати феодальні повинності. В другій половині XVIII ст. повні наділи мали лише 2 % кметів, чисельність безземельних господарств дорівнювала майже половині. Наприкінці XVIII ст. відробіткова рента становила 68,2 % селянських повинностей. На землях королівщини - в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках -133 дні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія економіки та економічної думки» автора Козюк В.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Економічний розвиток українських земель у XVI - середині XVIII ст.“ на сторінці 4. Приємного читання.
