Господарство Київської Русі (IX - середина XII ст.). Пам'ятки економічної думки. "Руська правда"
Київська Русь (Давньоруська цивілізація) - найбільша держава раннього середньовіччя в Європі. В середині XI ст. її територія охоплювала всі східно-слов'янські землі від Чудського, Ладозького та Онезького озер до верхів'їв Волги та Оки, середнього Дніпра, польських і литовських земель. У науковій літературі полеміка щодо рівня феодалізації Київської Русі триває. Важливими джерелами з історії становлення феодальних відносин є правові документи "Руська Правда", "Правда Ярославичів", Статут Володимира Мономаха (1113 р.), що формували так зване "руське право". Вони встановлювали норми права відповідно до канонів християнської релігії. Закріплювали право феодалів на землю і покарання за його порушення, соціальну структуру суспільства, правовий статус різних категорій населення, скасовували окремі положення "звичаєвого права", регулювали організацію вотчинного господарства. Ці документи - важливе джерело дослідження історії Київської Русі.
З утворенням державності процес феодалізації впродовж X ст. пришвидшився. Розвивалася алодіальна власність малої сім'ї на землю. Спадкові володіння, які передавалися у спадок, продавалися та купувалися, мали назву "жизнь" як синонім до західноєвропейського алоду. Більшість учених вважають, що класичний алод у Київській Русі не сформувався. Зберігалося громадсько-селянське землеволодіння. Громада-верв обмежувала розпорядження землею. Продовжувався процес "окняжіння" земель у межах окремих князівств і формування державної власності на землю в особі удільного князя. Зростала велика приватна земельна власність. Вона формувалася на основі приватногосподарської ініціативи (приватного права) шляхом захоплення земель громади і селян, колонізації (займання) нових земель та в результаті князівських дарувань дружинникам і знатним людям. Оскільки великих землевласників почали називати боярами, в науковій літературі цей процес отримав назву "обоярювання" земель.
Близько 888 р. князь Володимир провів адміністративно-військову реформу. З метою посилення великокнязівської влади та утвердження верховного права власності великого київського князя на землю було скасовано удільні князівства, державу поділено на землі волості довкола великих міст (Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир на Волині тощо). Великий київський князь надавав князям-намісникам (синам або довіреним особам) землі-волості в управління (на "стіл") на умовах договору вірності (права кормління): виконання адміністративних функцій, несення військової служби, надання фінансової допомоги, стягування податків, частина яких надходила київському князю як верховному власнику землі. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав землю-волость, що була володінням бенефіціального типу. Князі-намісники не мали права передавати волость у спадок, відчужувати її без згоди київського князя, за зраду або непокірність могли бути позбавлені волості. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. У великих містах зберігалася також практика запрошення їх на князівський стіл вічем - органом верховної влади громади у вирішенні державних питань.
Формувалися сеньйорально-васальні відносини. Великий київський князь надавав землі у кормління дружинникам і знатним людям, князі-намісники - своїм дружинникам і місцевій знаті, яка не належала до оточення великого київського князя. Виникла професійна верства службовців: військових та управлінців - великих землевласників. Найвищий соціальний статус мали "земські бояри" і "княжі мужі". Великий київський князь надавав намісникам і великим землевласникам імунітетні права: здійснення функцій державної судової, адміністративної, фінансової влади в межах певної території. Проте рівень імунітетних прав залишається дискусійним питанням серед науковців.
Сформувалася ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Вони, порівняно із Західною Європою, мали такі особливості: формувалися повільно впродовж XI-XIII ст., значно пізніше, ніж на Заході; відносини покровительства і служби були нестійкими, нечітко вираженими та не оформленими юридично; феодальна драбина була трирівневою: великий київський князь - князі-намісники; великий київський князь - князівські бояри; князі-намісники - земські бояри.
Отже, відносини бенефіціального типу передбачали не право володіння землею, а лише надання владою службовцям з метою управління певними територіями адміністративно-розпорядчих функцій та імунітетних прав, а також права збирання податків з населення (подібно до англійського бокленду). За історичними джерелами, лише в кінці XI - на початку XII ст. почалося надання боярам землі із селянами. Наприкінці XI ст. після з'їзду князів у Любечі в 1097 р. почався процес формування феодального умовно-спадкового володіння ("Кождо держить отчину свою"), який не встиг завершитися в домонгольський період.
Співіснували такі форми власності на землю: державна (уособлення верховної влади київського князя), колективна, або громадсько-селянська, та приватна феодальна. Склалися такі види великого приватного землеволодіння, як власне князівське, боярське, церковне. В історичній літературі велике приватне землеволодіння і господарство-маєток мають назву вотчина. Частина вчених вважає, що вотчина - це лише алодіальне землеволодіння, яке можна було вільно відчужити (купити, продати, передати у спадок).
Після прийняття християнства в 988 р. церква існувала на введену князем Володимиром десятину - десяту частину князівських данин, прибутків із судових і торговельних мит. Церковне землеволодіння виникло і розвинулося у другій половині XI-ХП ст. із пожертвувань князів, вкладів князів, бояр і членів їхніх родин "на помин душі", приватного придбання, заселення пустищ.
У науковій літературі немає єдиної думки щодо селянського землеволодіння та правового становища селян у Київській Русі.
У найраніших історичних джерелах сільське і міське населення називали "люди". В XI ст. з'явилася назва "смерди". Вважається, що було дві групи селян-смердів. Одна - це вільні та економічно самостійні селяни, дрібні власники землі на основі так званого общинного права за умови верховної власності київського князя на землю. Вони платили податки і виконували повинності. Інша група - це селяни, які з розвитком власне князівського, боярського і церковного землеволодінь та імунітетних прав потрапили в економічно-поземельну та позаекономічну адміністративно-судову залежність від власника землі.
Перетворення вільного населення на феодально залежне відбувалося також шляхом закабалення. Закабалені люди - закупи і рядовичі - вважалися напіввільними та економічно залежними. Рядовичами називали осіб, які уклали ряд - угоду (зміст не відомий) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Закупи - це люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю. Закупами могли бути збанкрутілі купці, ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві, мали наділ землі та вели власне господарство. Залежність закупів передбачала підпорядкування феодальній юрисдикції, обмеження права переходу. За втечу або крадіжку закупа перетворювали на раба. Суспільне становище закупа забезпечувало йому право бути свідком у суді, звертатися зі скаргою на власника. Відома і така категорія населення, як ізгої - люди, які з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, неосвічені сини священиків, селяни без землі). Селяни-ізгої, зберігаючи особисту свободу, ставали поземельно залежними від власника землі.
Таким чином, при формуванні феодальної земельної власності та феодально залежного селянства значення мали ті самі чинники, що і в Західній Європі: відчуження алоду, переваги великого землеволодіння над дрібним, формування відносин панування і підпорядкування, а всередині панівної верстви - покровительства і служби, надання імунітету. Проте монополія феодалів на землю не сформувалася. Більшість учених вважають, що селяни Київської держави були переважно особисто вільними та економічно самостійними. Не відбувалося масового обезземелення селян і формування їх феодальної залежності.
Стримувальними чинниками феодалізації були значні незаселені та неосвоєні землі, за рахунок яких зростало князівсько-боярське землеволодіння, та сільська громада, що обмежувала право відчуження землі, перерозподіляла між селянами землі, що залишалися в колективному володінні, відповідала за збирання податків і виконання повинностей на основі кругової поруки.
Рабство було економічним укладом. У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися терміни "челядь" і "холопи". Раби перебували в особисто-спадковій залежності від свого власника, були об'єктом купівлі-продажу. Джерелами рабства були полон, самопродаж, одруження з рабинею без домовленості з її власником, посада туїна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги, крадіжка, розбій. Холопу дозволялося укладати торговельні та кредитні угоди, але відповідав за них його власник. Частина холопів працювала у дворі власника слугами, інша - в сільському господарстві. В XI ст. більшість рабів, крім дворових, почали наділяти землею для організації господарства. За становищем раби поступово наближалися до феодально залежного селянства. В історичних джерелах термін "челядь" часто використовують для назви всього населення князівсько-боярських і монастирських вотчин.
Організація сільськогосподарського виробництва відбувалася в межах вотчини та селянських господарств.
До вотчин - князівських, боярських, монастирських - територіально належали одне або багато сіл і міст, часто в різних місцевостях, до князівських - також волості. Вотчина була багатогалузевим господарством. Село у сільськогосподарському аспекті охоплювало орні землі, сіножаті, пасовища, угіддя для риболовлі та полювання. Права майорату (успадкування старшим сином) не було, внаслідок цього села подрібнювалися за заповітом при успадкуванні. Вотчина була єдиним майновим комплексом, домен і селянські домогосподарства - головною виробничою ланкою. За "Руською Правдою", переважала натуральна рента, поширеною була примітивна відробіткова рента. Грошова рента згадується в писемних документах з X ст.
Головну роль у сільськогосподарському виробництві відігравало дрібне господарство селян - вільних і феодально залежних - на основі особистої праці. Селянське господарство - подвір'я-дим - залишалося складовою дворища. Розмір індивідуального селянського земельного наділу дорівнював у середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування - "рало". Альменди були у спільному користуванні громади. На чолі громади стояли обрані на вічі староста (отаман) і десятники. Громада мала власний копний суд ("копа" - зібрання громади), контролювала сплату податків і виконання державних повинностей.
Сільське господарство
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія економіки та економічної думки» автора Козюк В.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Господарство Київської Русі (IX - середина XII ст.). Пам'ятки економічної думки. "Руська правда"“ на сторінці 1. Приємного читання.
