Розділ «ТЕМА 19. Міжнародні валютно-фінансові відносини»

За цільовим призначенням кредити поділяють на зв'язані, до яких належать комерційний (призначений для купівлі товарів) та інвестиційні (для будівництва конкретних об'єктів), фінансові (кредит, який не має чіткого призначення) та емісію цінних паперів, що виникає тоді, коли банки виступають посередниками між позичальниками та безпосередніми кредиторами-інвесторами, які розміщують свої кошти у цінні папери.

За формами надання міжнародний кредит класифікують на товарний, об'єктом якого є товари, та валютний, що надається у вільно конвертованій валюті. Серед товарних кредитів найпоширенішими є фірмові кредити. Це позика, яка надається фірмою, зазвичай експортером однієї країни, імпортерові іншої країни у вигляді відстрочки платежу. Він буває вексельним і авансом покупця.

За забезпеченістю виділяють забезпечений кредит, який налається під заставу товарно-матеріальних цінностей або комерційних документів, і бланковий, що надається без гарантійної застави і комерційних документів.

Залежно від тривалості кредити поділяють на короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років) і довгострокові (на період понад 5-7 років).

Особливого поширення набувають фінансові кредити. Це, як зазначалося вище, надання коштів у грошово-валютній формі, які зазвичай можуть бути використані позичальником на будь-які цілі, включаючи погашення заборгованості, інвестування у цінні папери, прямі інвестиції тощо. В сучасних умовах ця форма міжнародних кредитів розвивається високими темпами, що зумовлено процесами інтернаціоналізації виробництва і капіталу, розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій. Відбувається прискорений розвиток міжнародного ринку капіталів як системи відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що виступає як сукупність кредитно-фінансових закладів, що надають позики і кредити іноземним контрагентам. Цей ринок спеціалізується на різних фінансових позиках та кредитах. Позичальниками на ньому виступають компанії, банки та уряди різних країн. Кредиторами є різні фінансово-кредитні організації, переважно банки. Обсяг ринку на початок XXI ст. оцінювався у 40 трильйонів доларів.

Основою світового ринку банківських кредитів є фінансові ресурси, що прийшли із окремих країн у банки інших і обслуговують виключно міжнародні економічні відносини. Вони, по суті, втратили свою національну приналежність. Це переважно кошти в доларах і європейських валютах, що знаходяться на депозитах, здебільшого в Європі. Тому їх називають євровалютами, або євродоларами. Розмір ринку євродоларів оцінюється в обсязі 10 трильйонів. Одним з основних фінансових інструментів цього ринку є єврооблігації, або євробонди. Вони випускаються міжнародними банківськими консорціумами на прохання зарубіжних позичальників. Євробонди бувають з фіксованою ставкою і плаваючою. Ставка, як правило, орієнтується на LIBOR плюс надбавки. Капіталізована вартість євробондів на кінець XX ст. оцінювалась у сумі 3 трлн доларів, а середній термін їх - трохи більше 5 років.

Другим важливим фінансовим інструментом на євроринку є єврокредити. Це переважно синдикатовані єврокредити, коли позичальник бере їх у створюваний під цей кредит синдикат банків, який очолює провідний банк, що і визначає умови кредиту за участю позичальника. Учасники синдикату визначають, хто яку частину кредиту надає. Такі кредити даються лише під плаваючу ставку, розмір якої зазвичай переглядається кожні півроку. За тривалістю єврокредити є середньостроковими. За розміром вони, як правило, перевищують транші євробондів, і їх видача здійснюється набагато швидше.

Специфічною формою міжнародного кредиту є лізинг. Лізингові операції розглядаються як відносно новий вид фінансування, бо вони сприяють наданню фінансової допомоги тим, хто її потребує, а також забезпечують збереження ліквідності, рухливість, балансові переваги і вигоди страхування. Лізинг полягає в тому, що лізингодавець за замовленням лізингоодержувача купує необхідні останньому вироби, які передає йому в оренду на раніше узгоджений термін і відповідну плату. В результаті лізингоодержувач наприкінці узгодженого строку служби об'єкта лізингової угоди зазвичай набуває його у власність. З економічної точки зору відбувається те саме, що і при покупці в кредит. Лізингоотримувач як кредитор вносить протягом узгодженого терміну внески лізингодавцю, який виступає кредитором, але при цьому зберігає право власності на переданий в оренду об'єкт. Лізингоодержувач стає власником взятого у лізинг об'єкта лише після завершення терміну дії договору лізингу. Прикладом лізингової угоди є придбання компанією "Міжнародні Авіалінії України" літаків "Боїнг-737".

На сучасному етапі все активніше використовуються такі форми міжнародного кредиту, як факторинг та форфейтинг. Факторинг - це форма фінансування зовнішньоторговельних операцій через купівлю банком чи спеціалізованого факторинговою компанією права вимоги щодо угоди виплат за фінансовими зобов'язаннями за поставлені товари чи надані послуги. Це купівля фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію. Експортер поступається факторинговій компанії правом отримання платежів від імпортера за поставлені товари. Авансуючи експортера до настання строку розрахунку, факторингова компанія кредитує його.

Формою міжнародного кредиту є і форфейтинг. Це купівля на певний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів, коли в обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, плати за ризик невиконання зобов'язань боржником та разового збору за зобов'язання купити векселі експортера.

З міжнародним кредитом пов'язана зовнішня заборгованість країн. Це сума фінансових зобов'язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені строки. Та її частина, що є боргом держави та її гарантіями по оплаті боргу приватних банків, фірм і місцевих органів влади, називається офіційним, або державним, зовнішнім боргом. У постсоціалістичних та країнах, що розвиваються, він зазвичай перевищує приватні зовнішні борги, що не гарантуються державою. Загальна величина нагромадженого у світі офіційного і приватного зовнішнього боргу на кінець XX ст. оцінювалась майже у 2,5 трлн доларів, з яких державний становить 2,1 трлн доларів. Близько 1/7 загального державного зовнішнього боргу припадає на найвідсталіші в економічному розвитку країни. Зовнішній борг України на початок XXI ст. складав 17,1 млрд доларів (тоді як до 1990 р. його не було зовсім). Сума зовнішнього боргу найбідніших країн світу у 1980 р. становила 33% від їх сукупного ВВП, а в 1999 р. - понад 107%.

Зростання зовнішньої заборгованості негативно впливає на економіку країн-боржників, у яких його частка щодо ВВП є високою. Збільшення обсягу зовнішнього боргу приводить до зростання коштів по його обслуговуванню, оскільки потрібно не тільки повертати позичені кошти, а й сплачувати відсотки за їх використання. Погіршення умов кредитування країн, що розвиваються, ускладнення в експорті, зростання нееквівалентного обміну привели до переростання проблеми зовнішньої заборгованості у її кризу. З кожним роком ці держави змушені витрачати все більшу частину своїх надходжень від експорту на відшкодування боргу та сплату відсотків. Вважається, що ситуація для країни стає небезпечною, коли частка коштів по обслуговуванню зовнішнього боргу перевищує 20% експортних надходжень країни. На початок XXI ст. значна частина країн перевищили цей рубіж.

Країни, що розвиваються, не спроможні економічно сплатити свою заборгованість. Вони опинились у своєрідній пастці. Така ситуація загрожує розвалом міжнародної фінансово-кредитної системи, що вимагає певних узгоджених дій, насамперед розвинутих країн для поліпшення ситуації з кризою заборгованості. Важливу роль повинні відіграти у цьому процесі і міжнародні валютно-фінансові організації.

19.4. Міжнародні валютно-фінансові організації

Функціонування міжнародних валютних відносин потребує певних валютно-фінансових установ. Останні створюються на основі багатосторонніх міждержавних угод. Головне призначення таких установ - сприяти розвитку світової економіки, зовнішньої торгівлі та інших форм міжнародних економічних відносин, підтримувати рівновагу платіжних балансів країни, що входять до цих установ, регулювати курси їх національних валют, надавати кредити країнам і гарантувати приватні позики за кордоном. Вони виконують різні функції. Одні з них здійснюють регулювання міжнародних валютних відносин через позики і технічну допомогу, інші займаються переважно інформаційно-аналітичною діяльністю. До найважливіших з них належать Міжнародний валютний фонд (МВФ), організації Світового банку та ряд регіональних валютно-фінансових організацій.

Однією з провідних міжнародних фінансово-кредитних організацій є Міжнародний валютний фонд. Він заснований у 1944 р. Бреттон-Вудською конференцією. Реально почав функціонувати з 1946 р. У 1947 р. МВФ став спеціальним органом ООН. Статут МВФ змінювався в 1969 р., коли було введено СДР, У 1976-1978 роках, коли було ліквідовано Бреттон-Вудську валютну систему і започатковано Ямайську валютну систему, і в 1992 р., коли були включені санкції щодо призупинення права голосування стосовно країн, що не погасили свою заборгованість перед МВФ. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні, ще два відділення є в Парижі та Женеві. Вищим керівним органом МВФ є Рада керуючих, до складу якої входять представники країн-членів, якими зазвичай є голова центрального банку країни або міністр, який відповідає за здійснення валютної політики своєї країни, які призначаються на п'ять років. Збирається Рада один раз на рік. Оперативною діяльністю керує Директорат.

Створення МВФ зумовлене потребою розв'язання фінансових проблем, що привели до світової економічної кризи 1929-1933 років, регулювання раптових, непередбачуваних змін курсів національних валют і широко розповсюдженого серед урядів небажання дозволяти обмін національної валюти на іноземні. Заснований на добровільній основі як інститут співробітництва МВФ покликаний розв'язувати такі основні завдання: 1) стимулювати міжнародне валютне співробітництво; 2) сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі; 3) допомагати країнам-членам МВФ у корегуванні дефіцитів їх платіжних балансів і досягненні стабільності валютних курсів. Правила організації визначені статтями Угоди про створення МВФ. Вони зобов'язують країни-члени МВФ дозволяти обмін національних валют на іноземні вільно і без будь-яких обмежень, інформувати Фонд про передбачувані зміни у фінансовій і валютній політиці країни, які будуть впливати на економіку інших країн - членів МВФ, а також за можливості модифікувати свою політику відповідно до рекомендацій МВФ з метою узгодження з потребами усіх членів Фонду.

Фінансування своєї діяльності МВФ здійснює за рахунок позик та внесків країн - членів МВФ. Величина останніх, що виражається у СДР, валюті інших країн - членів МВФ або власній валюті, визначається з допомогою системи, що встановлює квоту для кожної країни-члена, яка регулярно переглядається і змінюється. Квота визначає і права країни-члена на запозичення як за регулярними, так і спеціальними кредитами. Порядок надання кредитів, що відомі як політика траншів, визначається численними правилами, котрі контролюють доступ членів МВФ до його спільних ресурсів.

Надання кредитів МВФ здійснюються у формі продажу Фондом вільно конвертованої валюти на національну валюту країни-боржника, а погашається кредит шляхом викупу національної валюти позичальником за вільно конвертовану валюту або СДР. Як правило, кредити, одержані від МВФ, повинні бути повернуті протягом 3-5 років. Відсоткові ставки трохи менші ринкових, але вищі, ніж за кредитами Світового банку.

Перш ніж надати позику, МВФ вимагає надати вичерпні відомості про фінансово-економічне становище країни, її економічну політику. Потім з керівництвом країни узгоджується меморандум про економічну політику. Лише на цій основі МВФ виділяє кредити, отримання яких супроводжується додатковими вимогами (умовами). Кредити направляються частинами (траншами), одержання яких можливе лише при дотриманні країною, що їх одержує, узгоджених умов.