Розділ «ТЕМА 19. Міжнародні валютно-фінансові відносини»

3) плаваючі валютні курси, що коливаються залежно від попиту і пропозиції.

При золотому стандарті валютний курс встановлювався на основі золотого паритету, тобто співвідношення золотого вмісту грошових одиниць. Якщо, наприклад, золотий вміст долара - 1 грам, а марки - 0,25 грама, то курс буде І : 4, тобто один долар дорівнює 4 маркам. При цьому режимі валюти прив'язані до золота і відносяться одна до одної за твердим курсом. Відхилення валютного курсу від паритету було незначним (± 1%) у межах так званих золотих крапок, що визначались витратами з транспортування золота за кордон.

Фіксовані валютні курси визначались в умовах Бреттон-Вудської системи. Таю курси передбачають наявність певного зареєстрованого паритету, що підтримується органами державного контролю. Країни, що входили до цієї системи, встановлювали курси своїх валют у доларах або золоті. Долар був пов'язаний із золотом, ціна якого в доларах була фіксованою - 35 дол. за унцію. На цій основі визначались курси інших валют, фіксувались і повинні були підтримуватись на цьому рівні. А США зобов'язані були обмінювати паперові долари на золото центральним банкам інших країн за фіксованим вмістом. Співвідношення між валютами закріплювалось міжнародними угодами.

З розпадом Бреттон-Вудської системи відбувся перехід до плаваючих валютних курсів. Це курси, рівні яких визначаються ринковими силами, насамперед попитом і пропозицією. При цьому на співвідношення попиту і пропозиції прямо чи опосередковано впливає вся сукупність економічних умов країни - як внутрішніх, так і зовнішніх. До факторів, що безпосередньо справляють вплив на валютні курси, можна віднести:

1) ВВП і рівень витрат виробництва;

2) реальну купівельну спроможність грошей та рівень інфляції в країні;

3) стан платіжного балансу країни, що впливає на попит і пропозицію іноземних валют;

4) рівень відсоткових ставок у країні;

5) довіру до національної валюти на світовому ринку.

Основою визначення плаваючих валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют, що регулюється теорією паритету купівельної спроможності. Згідно з нею для визначення курсових співвідношень валют потрібно співставляти ціни умовного кошика споживчих товарів двох країн. Якщо, наприклад, в Україні ціна такого кошика становить 53 тис. грн, а в США - 10 тис. дол., то співставивши ці цифри (53 000 : 10 000), одержимо ціну долара США у гривнях, яка дорівнює 5,3 грн. Якщо в Україні ціни зростуть у 1,5 разу, а в США залишаться незмінними, то ціна кошика у гривнях становитиме 79 500, і курс долара дорівнюватиме 7,95 грн (79500 : 10000). Теорія паритету купівельної спроможності непогано себе зарекомендувала на практиці, бо в умовах ринкової економіки дозволяє передбачувати курсові співвідношення, особливо в умовах інфляції. Однак часто під впливом суто ринкових факторів ринковий курс суттєво відхиляється від курсу, визначеного паритетом купівельної спроможності. Це добре видно на прикладі України, де ринковий курс долара вдвічі вищий за розрахунковий.

Режим вільно плаваючих курсів називають флоатингом. Він рідко зустрічається на практиці. Як правило, запроваджуються певні обмеження вільно плаваючих курсів, що іменується керованим плаванням, або брудним флоатингом. Більшість країн світу використовує саме режим керованого плавання курсів. При цьому курси валют залишаються плаваючими, бо вони не фіксуються на попередньо визначених рівнях паритету, але вони уже є не чисто плаваючими, оскільки на них впливають центральні банки, що здійснюють певні заходи, спрямовані на регулювання валютних курсів з метою стимулювання або стримування певних видів чи напрямів зовнішньоекономічної діяльності чи фінансово-кредитної політики держави.

Валютні курси істотно впливають на національну економіку, виробництво і зайнятість. Зниження курсу національної валюти підвищує експортні можливості країни, тоді як його підвищення, як правило, погіршує їх. Нестабільність валютних курсів може негативно позначитись на стані зовнішньоекономічних зв'язків. їх коливання посилює невизначеність і міру ризику в міжнародних угодах. Тому валютні курси є важливим об'єктом регулювання як у кожній державі, так і в міждержавних відносинах. Країни регулюють валютні курси, щоб запобігти їх значним коливанням, тобто здійснюють політику валютного регулювання, або валютну політику. Вона включає ряд заходів (див. схему 19.4).

Схема 19.4. Основні заходи валютної політики держави

Девальвація - це офіційне зменшення курсу національної валюти щодо інших валют, а ревальвація - його офіційне підвищення. До скасування золотого стандарту девальвація супроводжувалась відповідним зниженням золотого вмісту валют, а ревальвація - підвищенням. У сучасних умовах девальвація і ревальвація є заходами, що тимчасово усувають курсові відхилення, при водячи офіційний курс у відповідність до ринкового. Зростання інфляції може знову привести до відхилення, а отже, і до необхідності нової девальвації чи ревальвації. В умовах плаваючих курсів ці процеси на ринку валют відбуваються постійно.

Важливим методом валютної політики є валютна інтервенція. Це втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Воно здійснюється тоді, коли попит на іноземну валюту зростає, і, щоб запобігти зниженню курсу національної валюти центральний банк пропонує для продажу іноземну валюту. І навпаки, коли пропозиція іноземної валюти висока, а попит на неї низький, то центральний банк скуповує іноземну валюту. Застосування валютної інтервенції обмежене розмірами резервного валютного фонду, тому продаж іноземної валюти повинен чергуватися з її купівлею. В Україні цей захід використовується постійно.

У валютній політиці використовується і регулювання облікової (дисконтної) ставки. Центральний банк, впливаючи на цю ставку, може також справляти вплив на приплив або відплив іноземного капіталу. Якщо облікова ставка підвищується, це сприяє притоку іноземного капіталу з країн, де вона нижча. Але при цьому відбувається подорожчання внутрішніх кредитних ресурсів.

Однією з форм валютної політики є використання так званого валютного коридору, тобто фіксованих державою меж зміни курсу національної грошової одиниці до валют провідних країн світу. При цьому коливання національної валюти може здійснювати лише в межах цього коридору. В Україні цей захід застосовувався в 1997-1999 роках.

При регулюванні валютних курсів використовується і такий захід, як фіксація паритету національної грошової одиниці щодо якої-небудь плаваючої валюти. Таким чином, зміни курсу національної валюти відбуваються так само, як і зміни курсу валюти-лідера. Найпоширенішою валютою, до якої здійснюється таке прив'язування, є долар США. Почало поширюватися і прив'язування до "кошика валют", який формують міцні валюти.

У валютній політиці використовують і заходи протекціонізму, серед яких найпоширенішим є метод валютних обмежень. При їх застосуванні держава здійснює контроль за операціями із валютою та золотом. Національні експортери не мають права продавати виручену валюту, а зобов'язані здавати її в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Засобом впливу на валютний курс є регулювання платіжного балансу країни шляхом застосування з цією метою експертних субсидій, митних тарифів, податкових пільг, страхування від втрат, зумовлених коливанням валютних співвідношень.

Основні засади політики валютного регулювання в Україні визначені Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Ним визначені і його органи. Це Національний банк України, Державна податкова адміністрація України, Державний митний комітет та уповноважені банки. Головним серед них є Національний банк України, який здійснює державну валютну політику, виходячи з принципів загальної економічної політики держави.