Розділ «ТЕМА 20. Глобалізація економіки»

Світ на межі другого та третього тисячоліть стрімко змінюється. Новим змістом наповнюються усі сфери суспільного життя. Набуває нових рис увесь усталений, звичний порядок планетарного життя, перебудовується його устрій. Людство перебуває на порозі нової історичної епохи, найважливішою ознакою якої є стрімке наростання процесів світової глобалізації, що є об'єктивними і здійснюються незалежно від волі чи бажання окремих країн. За таких умов важливим є розуміння нових явищ, щоб визначити раціональну і ефективну стратегію поведінки. Це важливо для всіх країн світу, а особливо для тих, в яких відбувається перехід від однієї соціально-економічної системи до іншої. До таких держав належить і Україна. Розглянемо поняття глобалізації.

20.1. Поняття економічної глобалізації світу

20.2. Основні напрями економічної глобалізації та її наслідки

Економічна глобалізація здійснюється в декількох напрямах (див. схему 20.2).

Одним із найважливіших напрямів глобалізації світової економіки є глобалізація виробництва. Це процес інтеграції господарської діяльності суб'єктів приватного капіталу у всесвітньому масштабі. Сутність глобалізації виробництва полягає в інтеграції виробничої діяльності підрозділами приватного капіталу у всесвітньому масштабі. Однією з важливих ознак цього процесу є гнучке виробництво, яке характеризується високою спроможністю підприємства, по-перше, швидко здійснювати один процес чи конфігурацію продукції на інші, що називають динамічною гнучкістю, і, по-друге, швидко регулювати

Схема 20.2. Основні напрями економічної глобалізації

збільшення або зменшення обсягів продукції без зниження рівня ефективності, що іменується статичною гнучкістю. Глобальний характер виробничої діяльності підприємства характеризується такими ознаками, як вид конфігурації її напрямів та їх координація. Глобальна конфігурація повинна дозволити підприємству ефективно організувати свою діяльність у світовому масштабі. Є два види конфігурації: концентрована і дисперсна. При першій найважливіші ланцюги формування вартості зосереджуються в одній або декількох країнах, що дозволяє використати принципи ефекту масштабу виробництва. А при дисперсній конфігурації забезпечується певна розпорошеність певних видів діяльності, що потребує суттєвих закордонних інвестицій. Глобальна конфігурація доповнюється конкуренцією напрямів діяльності, щоб використати конкурентні переваги. Вона синхронізує етапи ланцюга формування затрат, сприяє зниженню транснаціональних витрат, забезпечує циркуляцію інформації між філіями і центральним апаратом, дозволяє розподілити ризики між різними країнами, де здійснюється виробнича діяльність.

Витоки глобалізації виробництва пов'язані з його інтеграцією. Остання на мікрорівні виступає як горизонтальна і вертикальна. При горизонтальній інтеграції об'єднуються фірми, що виробляють подібні або однорідні товари, для отримання конкурентних переваг. Горизонтальна інтеграція, що виходить за межі країни, супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються у країнах базування. При вертикальній інтеграції об'єднуються фірми, які функціонують у різних видах або галузях діяльності. Вона може бути двох типів: спрямована вперед, коли до фірми приєднуються підприємства попереднього виробничого циклу, наприклад, до металургійного заводу приєднується рудник, де добувається руда, і спрямована назад, при якій до головної фірми приєднуються підприємства наступних виробничих циклів, наприклад, до елеватора приєднується хлібобулочний комбінат.

Інтеграційні процеси відбуваються на національному рівні і формують великі об'єднання в межах національних економік. Вони орієнтувались на виробництво товарів на національний ринок, хоча здійснювали і їх експорт. Зростання митних бар'єрів і протекціоністських заходів держави привело до створення такими об'єднаннями філій за кордоном, що діяли у тісній залежності від материнських компаній. З 1970-х років під впливом таких факторів, як науково-технічний прогрес, пошук конкурентних переваг у вигляді дешевої робочої сили та вигідних умов застосування капіталу, між такими підприємствами встановлювались повномасштабні виробничі, комерційні та інші зв'язки, що привело до утворення транснаціональних корпорацій (ТНК).

Відбулися також зміни у виробничій діяльності. Якщо раніше вона здійснювалась на національній основі, то тепер на базі інтеграції формуються виробничі системи, що забезпечують виготовлення продукції в різних країнах світу з комплектуючих, створених одним і тим самим капіталом у різних національних економіках. Прискоренню виникнення такої форми організації виробництва сприяли комп'ютеризація та інформатизація індустріально розвинених країн, створення ефективних засобів сполучення, зокрема реактивної авіації, контейнерних перевезень, швидкісних поїздів, а також організаційні та соціальні зміни, що забезпечили суттєве зростання мобільності матеріальних, фінансових, інформаційних та людських ресурсів.

Під впливом цих факторів на початок 90-х років минулого століття транснаціональні компанії стали основним суб'єктом глобалізації виробництва, які мають загальносвітове бачення ринків і конкуренції, добре знають конкурентів на світовому ринку, контролюють свої операції у загальносвітовому масштабі, координують діяльність за допомогою гнучких виробництв та інформаційних технологій, інтегрують свої виробничо-комерційні об'єкти в єдину міжнародну мережу управління, інтегруються між собою.

Сучасні ТНК характеризуються двома основними ознаками. По-перше, вони встановлюють систему міжнародного виробництва, що базується на розпорошенні виробничих одиниць на багатьох країнах. По-друге, ТНК проникають у передові галузі виробництва, швидкий розвиток яких передбачає наявність великих інвестицій та залучення висококваліфікованого персоналу.

Центральні органи або штаб-квартири ТНК розміщуються, як правило, у високорозвинутих країнах. Це не випадково. Такі країни мають величезні переваги у сфері науково-технічного прогресу. Власники новітніх технологій та їх інфраструктурних передумов (науково-дослідні і дослідницько-конструкторські роботи, прикладна і функціональна наука, кадри розробників та вчених) мають величезні конкурентні переваги. Країни з найновітнішими технологіями домінують у конкурентній боротьбі, їх частка прибутку, отримана від нововведення, набагато вища за частку застосовуваного капіталу. Водночас такі країни новітніми технологіями не діляться. За кордон передають лише менш ефективні та застарілі технології. Все це створює сприятливі умови для зосередження у високорозвинутих країнах штаб-квартир ТНК, пов'язаних з реальним сектором економіки. Такі країни насамперед виграють від перебування в них транснаціонального капіталу, бо саме тут проявляється найбільший ефект його діяльності. Водночас ці держави мають конкурентні переваги, створюють найсприятливіші умови для розгортання та віддачі потенціалу могутніх ТНК. Слід мати на увазі і ту обставину, що у розвиненій країні ТНК знаходять не лише важливі для них виробничо-технологічні та інфраструктури і переваги, а й ту стабільність, яка убезпечує від випадковостей не лише капітал та прибуток, але і власність. Ця тенденція підтверджується і статистикою. З 200 найбільших ТНК, що функціонували на початок XXI ст., штаб-квартири 62 з них були розташовані у Японії, 53 - у США, 23 - у Німеччині, 19 - у Франції, 11 - у Великій Британії, 8-у Швейцарії і 6 - у Південній Кореї. З 77 тис. ТНК на початок XXI ст. в ЄС було зареєстровано понад 39 тис.

Глобалізація виробництва пов'язана з переходом від фордизму як методу організації виробництва до постфордизму. Фордизм як модель організації виробництва характерний для XX ст. Йому притаманні такі риси, як масове виробництво гомогенних виробів на великих підприємствах; негнучкі технології типу складального конвеєра; переважання періодично повторюваних стандартних рутинних операцій; застосування вузько професіоналізованої робочої сили, інтенсифікація та гомогенізація праці; використання ефекту масштабу виробництва як засобу підвищення його ефективності; жорсткі ієрархічні та бюрократичні структури управління; висока роль профспілок в організації виробництва і взаємовідносин між працею і капіталом. Це модель організації виробництва адекватна національній економіці, що функціонує на основі пріоритету національних ринків, великомасштабних капітальних підприємств та негнучких виробничих і управлінських структур. Така модель організації виробництва була одним із факторів високих темпів розвитку економіки розвинутих країн.

Однак з 1970-х років на новій хвилі технологічної революції та через посилення здійснюваних ТНК процесів інтеграції за межі національних економік відбувається перехід до іншої моделі організації виробництва - постфордизму. Для нього характерним є широке застосування мікропроцесорних технологій, комп'ютеризованих та роботизованих виробництв, посилення гнучкості виробництва за рахунок контролю за виробничим циклом та якістю продукції, перехід від масового виробництва стандартизованих товарів до виробництва спеціалізованих, стилізованих товарів широкого асортименту невеликих обсягів, застосування гнучких, децентралізованих форм організації праці та управління виробничим процесом, посилення диференціації робочої сили і підвищення рівня так званих "білих комірців" у її структурі, зниження ролі профспілок у сфері відносин між працею і капіталом. Якщо фордизм базувався на гомогенному виробництві, то в основі постфордизму - гетерогенне виробництво. Все більшу роль у виробництві починають відігравати дрібні та середні підприємства, що мають вишу адаптацію до зміни асортименту виробництва. Саме постофордизм виступає тією моделлю організації виробництва, що орієнтується на глобальний ринок.

Процеси глобалізації світової економіки кінця XX - початку XXI століть привели до змін не тільки у виробництві, а й у сфері обміну товарами та послугами, що проявились у глобалізації торгівлі. Суть її полягає у лібералізації міжнародної торгівлі, розширенні її масштабів і географічній мобільності, скороченні обмежень на шляху руху товарів та послуг між різними країнами світу. Переміщення виробництва за кордон, здійснюване ТНК, веде до збільшення товаропотоків, зростання обсягів товарообороту. Весь світ стає, по суті, єдиним ринком для десятків тисяч ТНК, практично всі його регіони відкриті для їх діяльності. На початок XXI ст. майже чверть глобального продукту світу було спрямовано у канали міжнародної торгівлі.

Найсуттєвішою рисою глобалізації торгівлі є її лібералізація. Це розширення свободи економічних дій і зняття обмежень на діяльність у світовій торгівлі як для суб'єктів національної економіки, так і спрощення доступу на національний ринок зарубіжних суб'єктів. Лібералізація торгівлі є проявом процесу інтернаціоналізації національних економік. Вона виступає як двостороння, багатостороння та глобальна. Глобальний рівень регулювання міжнародної торгівлі включає широкий спектр принципів, правил, міжнародних договорів та угод, що розробляються міжнародними організаціями.

Витоки лібералізації світової торгівлі після Другої світової війни закладено Генеральною угодою з тарифів та торгівлі (ГАТТ), підписаною 30 жовтня 1947 р. Майже 40 років ГАТТ виконувала функції міжнародної організації з питань торгівлі. Головною метою було сприяти розвитку і лібералізації міжнародних торгових відносин шляхом усунення митних обмежень і дискримінації у міжнародній торгівлі та підвищення реальних доходів і попиту. Лібералізації торгівлі сприяли також розроблені Конференцією з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) та ухвалені Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. заходи "Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів та правил для контролю за обмежувальною діловою практикою".

Суттєвий поштовх прискоренню лібералізації торгівлі та її глобалізації було надано рішенням Уругвайського раунду переговорів ГАТТ, що відбувся у 1994 р. Його рішеннями було створено Світову організацію торгівлі (СОТ), правовою основою діяльності якої є ГАТТ у редакції 1994 р. (тому нову організацію нерідко називають ГАТТ/ СОТ). Головна мета СОТ - подальша лібералізація торгівлі товарами та послугами шляхом удосконалення торгових правил. З утворенням СОТ суттєво розширилась сфера лібералізації торгівлі, бо до кола її діяльності залучаються країни, що розвиваються, і держави з перехідною економікою. Збільшилося також коло тих сфер, що раніше не охоплювались дією ГАТТ. Це розширює світову торговельну систему, створює умови для формування комплексної системи лібералізації та регулювання торгівлі.