Розділ «ЧАСТИНА IV. Сучасне всесвітнє господарство»

Другою формою є рух позичкового капіталу. Це надання кредитів урядам або приватним особам інших країн, вкладення коштів на банківські або інші рахунки фінансових організацій за кордоном. Нерідко надання позик обумовлюється придбанням певної продукції, технологій тощо. Такі кредити називають "пов'язаними". Дохід виступає у вигляді позичкового відсотка.

Формою міжнародного руху капіталу є також іноземна економічна допомога. Це будь-який приток капіталу, що надається країні, яка не в змозі одержати кошти шляхом звичайних ринкових механізмів. Сюди відносять довгострокові позики під невисокі відсотки, а інколи і безвідсоткові пільгові позики, що можуть бути виплачені в місцевій валюті, причому ці кошти знову надаються у позику. До цієї форми міжнародного руху капіталу належить і продаж надлишку продукції розвинутими країнами слаборозвинутим державам за їх власну валюту. Іноземна допомога виступає і у формі науково-технічної допомоги. Вона здійснюється шляхом надання грантів і субсидій для одержання консультацій та інженерної допомоги, розробки різного роду програм, стажування і навчання за кордоном. Ця допомога має на меті створення сприятливих умов для розміщення іноземних інвестицій. Особливого поширення вона набула в другій половині XX ст.

У світовій практиці розрізняють переміщення капіталу та іноземні інвестиції. Переміщення капіталу це платежі по операціях із зарубіжними партнерами, надання позик на термін не більше 5 років та придбання іноземних цінних паперів із спекулятивною метою. Іноземні інвестиції - це таке переміщення капіталу за межі країни, що має на меті встановлювати контроль і участь в управлінні об'єктами в країні, що приймає капітал.

Масштаби міжнародного руху капіталу зростають. Так, на початок XXI ст. лише прямі зарубіжні інвестиції досягли 63 трлн дол. Водночас у русі капіталу відбуваються і суттєві зміни. По-перше, прискорились темпи зростання обсягу вивозу капіталу. На початку XXI ст. цьогорічний його обсяг досяг 300 млрд дол. (для порівняння експорт товарів складав 5 млрд дол.). Це пов'язано з прискоренням економічного зростання, розгортанням НТР та інтернаціоналізації виробництва.

По-друге, відбувся відхід від однонаправленості переміщення капіталу з розвинутих країн у слаборозвинуті. Якщо в першій половині минулого століття переважна частина вивезення капіталу направлялась із розвинутих країн у слаборозвинуті, то після Другої світової війни зросли обсяги міграції капіталів між розвинутими країнами. Це призводить до зростання частки розвинутих країн світу у залученні іноземних інвестицій. Так, у другій половині 1990-х роках 80% прямих іноземних інвестицій було спрямовано у ці країни. Та й з тих іноземних інвестицій, що здійснюються у країни, які розвиваються, значна частина направляється у так звані нові індустріальні країни. З розпадом СРСР і появою так званих постсоціалістичних країн з перехідною економікою частина іноземних інвестицій із розвинутих країн спрямовується у ці країни. Певна частина їх припадає і на Україну. Загальна сума іноземних інвестицій в Україну, включаючи позичковий капітал, на початок 2007 р. становила 212 млрд дол. США, які надійшли з 110 країн. Сприятливі можливості для зростання іноземних інвестицій забезпечує нова редакція Закону "Про режим іноземного інвестування", прийнятого у 1996 році. Певні умови для цього створюються і з прийняттям у 1995 р. Закону "Про промислово-фінансові групи".

По-третє, особливістю міжнародного руху капіталів є зміна співвідношення його форм. З одного боку, суттєво розширився обсяг переміщення капіталів у позиковій формі. Кредити значною мірою надаються або урядом, або під його поруку. Так, наприклад, іноземні кредити Україні в декілька разів перевищують прямі іноземні інвестиції. З іншого боку, відбулися зміни у співвідношенні переміщеного капіталу за формою власності. Якщо в 1960-ті роки вивезення капіталу у країни, що розвиваються, здійснювалося переважно у державній формі, то вже через десятиліття між ними встановилася рівновага, а в подальшому почало переважати вивезення приватного капіталу. На початок XXI ст. частка недержавних форм експорту капіталу у загальній масі міжнародних потоків капіталу становить 60%, тоді як на державну форму припадає 30%, а на міжнародні фінансові організації - 10%.

По-четверте, міжнародний рух капіталів після Другої світової війни прискорив процес інтернаціоналізації господарського життя за рахунок взаємопроникнення капіталів різних країн. На основі вивезення підприємницького капіталу склалася розгалужена мережа ТНК, що включає підприємства багатьох країн. Саме ТНК у сучасних умовах виступають основним суб'єктом руху капіталів у підприємницькій формі. Це знайшло і своє теоретичне обґрунтування у комплексній моделі експорту капіталу, що називається "електричною парадигмою", одним із провідних авторів якої є Дж. Даннінг. Згідно з цією моделлю фірми здійснюють прямі інвестиції за кордоном за наявності певних передумов. По-перше, коли фірма має переваги перед іншими підприємцями в певній зарубіжній країні. По-друге, коли їй вигідніше реалізувати їх саме в тій країні шляхом організації свого виробництва, а не через експорт товарів чи надання певних відомостей. По-третє, виробничі ресурси в іншій країні будуть використані ефективніше, ніж у своїй.

Використовуючи такі умови, ТНК, по суті, створили міжнародне виробництво товарів і послуг, яке є випуском продукції материнськими компаніями ТНК та їх зарубіжними філіалами. На початок XXI ст. його обсяг оцінювався у 70% світового ВВП. По суті, на основі міжнародного руху капіталу утворилася так звана "друга економіка", під якою розуміють виробництво товарів та послуг закордонними філіями ТНК. При цьому останні зараз широко використовуються для контролю над своїми зарубіжними філіалами надання їм довгострокових кредитів і новітніх технологій. Зростання ролі ТНК у міжнародному русі капіталів привело до посилення їх монополізму у цій сфері. У 2000 р. на 100 найбільших ТНК припадало 65% іноземних інвестицій, тоді як у 1976 р. - 54%. При цьому посилюється суперництво за інвестиційні ресурси між такими центрами світової економіки, як США, ЄС та Японія.

Особливістю міжнародного руху капіталів на сучасному етапі є і посилення його політичної і воєнної спрямованості. Особливо це стосується надання кредитів розвинутими країнами та міжнародними фінансовими організаціями. Нерідко їх надання обумовлюється як політичними, так і воєнними вимогами до позичальника, відмова від яких робить одержання позики неможливим.

18.5. Міжнародна міграція робочої сили

Масова міграція населення - характерна риса життя світового співтовариства в другій половині XX - на початку XXI століть. Це переміщення людей через кордони із зміною місцепроживання зумовлене політичними, релігійними, військовими, сімейними чи іншими причинами. Воно здійснюється у різних формах - трудовій, сімейній, релігійній, туристичній. Розглянемо трудову міграцію, або міграцію робочої сили. Остання є процесом організованого чи стихійного переміщення працездатного населення з одних країн в інші з метою застосування своєї робочої сили. Міжнародна трудова міграція складається з двох взаємопов'язаних процесів: еміграції та імміграції. Еміграція - це виїзд працездатного населення з країни за її межі, а імміграція - в'їзд такого населення до країни. Виділяють також рееміграцію, тобто повернення емігрантів на батьківщину.

Масштаби міжнародної міграції робочої сили зростають. Лише протягом 1970-2008 років число в межах світової економіки робочої сили, що мігрувала, зросло у 2,5 рази. На початку XXI ст. мігрантом є кожен 35-й житель планети. В Україні, за оцінками, кожен п'ятий працездатний застосовує свою працю за кордоном. У процеси міжнародного трудового обміну на початок XXI ст. було втягнуто 105 країн світу, і нараховувалось майже 204 млн мігрантів з економічних причин.

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена різними причинами - політичними, релігійними, національними, расовими, сімейними та ін. Головними причинами залишаються економічні (див. схему 18.7).

Це, насамперед, нерівномірність економічного розвитку різних країн, що зумовлює неспівпадання попиту на робочу силу з її пропозицією у різних регіонах світової економіки.

Однією з найважливіших причин міжнародної трудової міграції є відмінності у рівнях заробітної плати. А вони дуже значні у країнах

Схема 18.7. Причини міжнародної міграції робочої сили

розвинутих і тих, що розвиваються. Заданими Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку розрив у погодинній заробітній платі названих груп країн у машинобудуванні становить 7 разів, у текстильній промисловості - майже 19 разів. Оплата праці в США перевищує її рівень в Україні у 12 разів, у Франції - у 9 разів, у Великій Британії і Німеччині - у 8 разів. Саме висока зарплата в розвинутих країнах і є тим мотивом, що примушує мільйони працівників із слаборозвинутих країн мігрувати на заробітки.

Важливою причиною міграції робочої сили є безробіття. В більшості країн, що розвиваються, воно має хронічний характер. Це і штовхає найактивнішу частину працівників шукати роботу за межами своєї країни, насамперед у благополучних розвинутих країнах.

Суттєво впливає на міжнародну трудову міграцію інтернаціоналізація господарського життя. В другій половині XX ст. її процеси прискорились, що проявилось у посиленні міжнародного руху капіталів, створенні регіональних інтеграційних об'єднань країн, поглибленні глобалізаційних тенденцій у світовій економіці, зростанні ролі ТНК. Останні, здійснюючи інвестиції, надаючи технічну допомогу країнам, де розміщені їх філіали, нерідко направляють туди і кваліфіковану робочу силу для організації і налагодження свого виробництва.

Важливою причиною міжнародної трудової міграції є демографічна ситуація у світі. Нинішній стан розвитку світової економіки характеризується погіршенням демографічної ситуації. В економічно розвинутих країнах темпи приросту населення суттєво скоротились. Одночасно відбувається процес скорочення працездатного населення, що породжує дефіцитність робочої сили. У країнах, що розвиваються, відбуваються протилежні процеси. Темпи приросту населення в них високі, що приводить до суттєвого збільшення працездатного населення, а отже, і пропозиції робочої сили. Рівень економічного розвитку цієї групи країн не дає змоги забезпечити їх повну зайнятість, що і зумовлює міграцію робочої сили з цієї групи у високо-розвинуті країни.