Розділ «ЧАСТИНА IV. Сучасне всесвітнє господарство»

Застосування того чи іншого виду торговельної політики залежить від конкретних умов країни. Коли на національному ринку є дефіцитність товарів, доцільніше використовувати політику вільної торгівлі, або фритредерства. При надлишку пропозиції на національному ринку, що спричиняє зниження ділової активності підприємців, держава може використовувати методи протекціонізму до імпортерів. Однак потрібно пам'ятати, що така політика може привести до застійних явищ в економіці, бо послаблюються стимули до технічного прогресу, а це негативно позначається на конкурентоспроможності вітчизняних товарів. До того ж, при протекціонізмі посилюється контрабанда товарів. Крім того, партнери можуть застосувати відповідні санкції проти країни, що використовує протекціонізм.

Регулювання міжнародної торгівлі здійснюється як на національному, так і на міжнародному рівнях. Зараз нараховується близько 300 міжнародних торговельно-економічних організацій, що впливають на міжнародну торгівлю. Провідною серед них є Світова організація торгівлі (СОТ), попередницею якої була Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТІ). Остання діє з 1947 р. і базується на трьох кардинальних принципах: 1) рівний ^дискримінаційний режим торгівлі для всіх країн-учасниць; 2) зниження мита шляхом проведення багатосторонніх переговорів; 3) усунення імпортних квот. По суті, ГАТТ - це форум ведення переговорів з тарифних бар'єрів на багатосторонній основі. Головне в її діяльності - узгодження позицій різних країн, спрямованих на усунення митних бар'єрів у міжнародній торгівлі, розробка і застосування правил, що виключають дискримінацію, введення режимів найбільшого сприяння.

З 1 січня 1995 р. на базі ГАТТ було створено СОТ. Головна її мета - подальша лібералізація міжнародної торгівлі товарами та послугами шляхом удосконалення торгових правил. Участь у СОТ дає країнам певні переваги у зовнішній торгівлі. Тому і Україна у 2008 р. вступила до СОТ.

Здійснення міжнародної торгівлі сприяє руху товарів і капіталів з країни в країну. Він обов'язково обліковується, і його результат виражається у платіжному балансі країни. В ньому фіксуються усі міжнародні торгові та фінансові операції між країною і іншими державами. Платіжний баланс - співвідношення фактичних платежів, що здійснюються країною іншим державам, та надходжень, одержаних нею з-за кордону. Він є систематичним звітом про усі економічні операції даної країни з іншими. Платіжний баланс всебічно вимірює потоки товарів, послуг та капіталів між країною і рештою світу. До нього включаються дані про експорт та імпорт товарів, позики іншим країнам і позику за кордоном, видатки туристам, сплачені або одержані відсотки та дивіденди. Крім платіжного балансу, використовується і розрахунковий баланс, який є співвідношенням вимог і зобов'язань даної країни до іноземних держав. До нього включаються всі вимоги і зобов'язання до закордону, тоді як платіжний баланс містить дані лише про фактично здійснені надходження і платежі.

Обидва баланси складаються за визначений період часу, а також на певну дату. Розраховані за першим методом баланси дають змогу аналізувати рух платежів та надходжень, вимог і зобов'язань протягом певного періоду часу і на цій основі визначати структуру та тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни і стан національної економіки. Баланс на певну дату відображає співвідношення платежів і надходжень або вимог і зобов'язань, що склалось на певну дату. При цьому розрізняють пасивний і активний баланси. Якщо надходження перевищують платежі, а вимоги - зобов'язання, то баланс активний, а при зворотному відношенні - пасивний.

За методикою МВФ основними розділами платіжного балансу є баланс поточних операцій і баланс руху капіталів. Перший включає статті, пов'язані з рухом товарів, послуг і доходами від інвестицій. Баланс руху капіталів відображає співвідношення ввезення і вивезення державних і приватних капіталів. Крім цих основних розділів, включаються і балансуючі статті, що характеризують регулювання сальдо платіжного балансу.

18.4. Міжнародний рух капіталів

Важливою формою міжнародних економічних відносин є переміщення капіталу між країнами, або його вивезення. Це процес вилучення частини капіталу з національного обороту даної країни і застосування його в економічній діяльності інших країн. Як форма світогосподарських зв'язків вивезення капіталу сформувалося на початку XX ст. Воно зумовлене рядом причин (див. схему 18.5).

Причинами міжнародного руху капіталів є передусім відносний надлишок капіталу в даній країні, його перенакопичення. За таких умов застосування частини капіталу в національній економіці приводить до зниження його прибутковості. Тому в пошуках вигіднішого застосування капітал виходить за межі національної економіки і застосовується в тих країнах, де його прибутковість набагато вища.

Важливою причиною міжнародного руху капіталів є загострення проблеми збуту товарів на зовнішніх ринках. Нерідко країни застосовують заходи протекціонізму для обмеження ввезення товарів на національний ринок. З метою їх подолання і використовується ввезення капіталу до такої країни, що дає змогу організувати виробництво

Схема 18.5. Причини міжнародного руху капіталів

товарів на території країни, яка застосовує протекціоністські заходи, і реалізувати їх на її ринках без обмежень.

Рух капіталів між країнами зумовлюється і прагненням розвинутих країн забезпечити сталі джерела сировини. З цією метою на території країн, багатих сировинними ресурсами, створюються іноземні підприємства з їх видобутку.

Причиною міграції капіталів є і неспівпадання попиту та пропозиції капіталу в різних регіонах світової економіки. Як правило, пропозиція капіталів здійснюється розвинутими країнами, де відчувається його відносний надлишок. Водночас країни, що розвиваються, відчувають гостру нестачу капіталів і заявляють про високий попит на них, що й приводить до їх переміщення у такі країни, бо перевищення попиту над пропозицією робить ціну капіталу високою (в даному випадку це прибуток, що його приносить вивезений капітал).

Переміщення капіталу між країнами зумовлюється і різницею в цінах на сировину і робочу силу в різних регіонах світової економіки. Це суттєво впливає на рівень витрат виробництва у країнах, де ціни на ці фактори виробництва низькі. Тут продукція виробляється з меншими витратами і є більш конкурентоспроможною. Це і стимулює застосування іноземного капіталу в таких країнах.

Міжнародному руху капіталів у сучасних умовах сприяє ряд факторів. Серед них: 1) зростаючий взаємозв'язок національних економік на основі поглиблення міжнародного поділу праці, що полегшує міграцію капіталу; 2) економічна політика економічно розвинутих країн, спрямована на залучення значних обсягів капіталів для підтримки темпів економічного розвитку; 3) економічна політика країн, що розвиваються, спрямована на створення сприятливих умов для залучення іноземних капіталів; 4) загострення економічних проблем, що спонукає розвинуті країни переводити економічно брудні виробництва у слаборозвинуті країни; 5) відмивання "тіньових" або "брудних" капіталів, обсяг яких у зв'язку з розширенням тіньової економіки зростає.

Міжнародний рух капіталу здійснюється в трьох формах (див. схему 18.6).

Схема 18.6. Форми міжнародної міграції капіталів

Вивезення капіталу у формі підприємницького капіталу відбувається тоді, коли іноземний капітал інвестується в промислові, сільськогосподарські, транспортні, торгові та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або придбання діючих підприємств чи прав власності на них. Такі капіталовкладення поділяються на прямі та портфельні інвестицій. Прямі інвестиції - це вкладання капіталу з метою отримання прибутку та забезпечення довготривалих економічних інтересів у країні вкладення. Вони дозволяють експортеру капіталу встановлювати контроль над об'єктом, в який здійснюється інвестування. До складу прямих іноземних інвестицій входять: 1) вкладення компаніями власного капіталу за кордоном у формі створення філій, дочірніх підприємств та придбання акцій іноземних акціонерних товариств; 2) реінвестування прибутку, тобто частки іноземного інвестора у прибутках компанії, що не розподілені на дивіденди і не переказані; 3) внутрішньофірмові позики, які надаються один одному прямими інвесторами (материнськими компаніями та їх філіями). Прямі іноземні інвестиції приводять до утворення підприємств з іноземними інвестиціями, якими за міжнародними стандартами є підприємство, в якому прямому іноземному інвестору належить понад 10% простих акцій в акціонерному товаристві або у статутному фонді інших форм підприємства. Філією є підприємство, що повністю належить іноземному інвестору. В дочірній компанії прямий інвестор-нерезидент володіє понад 50% капіталу.

Портфельними інвестиціями є вкладення капіталу в іноземні цінні папери у розмірах, що не забезпечують права власності або контролю над об'єктами інвестування. Його метою є виключно отримання доходу у формі дивідендів чи відсотків або спекулятивного доходу за рахунок перепродажу цінних паперів. Портфельні інвестиції мають ряд особливостей порівняно з прямими інвестиціями. Вони мають вишу ліквідність, тобто здатність швидко та без значних фінансових витрат перетворитись у готівкові гроші, та високу мобільність, яка полягає у можливості їх швидкої реалізації. В той же час вони більш ризикові і мають, як правило, нижчий рівень рентабельності.