Не вгадаєш, дурна будеш.
А що росте без коріння?
А що цвіте без синього цвіту?
А що біжить без прогону?
А що шумить без привіту?
А що сяє круту гору?
А що росте без колосу?
А що плаче без голосу?..
Народна дидактика відображує важливі закономірності навчання, як у загальнодидактичному аспекті, так і при вивченні окремих навчальних дисциплін. Причому ця тенденція у практиці народного навчання настільки чітка й виразна, що дає всі підстави для висновку про зародження в народному середовищі предметних дидактик. Не буде перебільшенням сказати, що всі нинішні шкільні наукові методики з'явилися на світ значною мірою завдяки народній дидактиці та своїм корінням сягають у предметні дидактики, створені народом.
Наприклад, народна предметна дидактика виробила надзвичайно ефективні методи навчання мови й дуже цінний дидактичний матеріал, у тому числі й такий, що привертає увагу до ролі мови як суспільного явища, зокрема запитання- загадки ("Що є на світі, що до кожного липне?", "Що всі предмети мають?"), слова-омоніми ("З якого полотна не можна пошити сорочки?"), будова слів ("На небі одне, а в баби двоє", "Яке слово складається із семи однакових літер?", "На мені молотять за снопом новий сніп, а якщо з кінця читати, будуть миші враз тікати") та багато інших. Отже, цінних народних знахідок у галузі методики навчання рідної мови багато. Вони стали окрасою сучасної наукової методики мови. Можливості й потреби їх застосування в роботі вчителя- словесника досить великі. Подібне можна простежити на прикладі досягнень предметної народної дидактики з інших галузей знань, зокрема з народної математики.
Дітям з ранніх років прищеплюється любов до лічби ("Скільки в тебе рук, ніг, очей, пальчиків на руках і ногах?", "А скільки лапок у нашого котика?"). Елементи математики мають і дитячі ігри. Діти тренуються на математичних вправах-лічилках. Згодом їм пропонують математичні задачі. Підлітків залучають уже до виконання певних розрахунків у зв'язку з господарською діяльністю сім'ї.
Історичні відомості діти черпають із дум і пісень, народних переказів, пройнятих великим патріотизмом.
Навколишня природа є чудовим засобом для здобуття знань про флору й фауну, а практика виховання та навчання дітей у сім'ї втілює мудрість народної дидактики, залучаючи народну педагогізацію.
Педагогізація – незмінний компонент народної дидактики, яка прагне виробити певну суму народних педагогічних знань, умінь і навичок і передати їх кожному наступному поколінню. Педагогічні знання в народній дидактиці є частиною сукупності знань про природу та суспільство, що входять до обсягу відомостей про життя й навколишню дійсність. Вони насамперед стосуються догляду за дитиною, самовиховання й самонавчання, учіння та привчання, додержання належних родинних взаємин, розкриття основних функцій народного виховання й навчання, пов'язаних з підготовкою до праці, формуванням моральних рис і прищепленням любові до прекрасного, обізнаності з основними методами та чинниками виховання (рідне слово, природа, праця, народний побут, звичаї, мистецтво). Народна дидактика мобілізує кожного на оволодіння педагогічною мудрістю народу. За вимогою народної дидактики кожна дівчина як майбутня мати повинна змалку психологічно готувати себе до виконання обов'язків годувальниці й няні, навчитися доглядати дитину, тобто вміти її годувати, пеленати, одягати, купати, лікувати, забавляти. У багатодітних сім'ях, а таких сімей колись була переважна більшість, участь старших дітей у догляді за молодшими була обов'язковою. Більше тягот тут, звичайно, припадало на дівчат. Однак там, де їх не було, за меншими доглядали хлопці. Таким чином, уже змалку всі діти долучалися до педагогічної праці. Будь-яка праця благородна, а педагогічна праця дітей – чи не найбільше. Вона зміцнює родинні зв'язки між братами й сестрами, залучає молодь до навчально-виховної практики, виховує такі риси, як чуйність, піклування про менших, вивільняє дорослих для участі в продуктивній виробничій діяльності. Діти, зазвичай, гідно виконують цю педагогічну місію. Вони колишуть своїх молодших братиків чи сестричок, виносять їх на свіже повітря, забавляють, беруть із собою на прогулянку, а в разі потреби одягнуть, помиють, нагодують, взують, роздягнуть, укладуть спати. Розважаючи менших, старші діти, передусім дівчата, виявляють особливу винахідливість. Вони роблять іграшки, придумують різні ігри, співають пісні, вдаються до словесних забав. Не обходиться тут, звичайно, і без порад дорослих, найчастіше матері. Потребу в таких педагогічних вказівках особливо відчувають хлопці. Що далі, то коло педагогічних дій стає ширшим. Завдяки домашній дидактиці людина в пору одруження вже значною мірою готова до виконання ролі сім'янина – обов'язків чоловіка та дружини, батька й матері. Вона вже засвоїла ази народної мудрості про навчання та виховання дітей і знає, що виховувати дитину означає доглядати, забавляти її, піклуватися про неї, а водночас поступово прищеплювати їй позитивні риси справжньої людини за моральним кодексом трудящих, привчати до праці, дбати про нормальний фізичний, розумовий і естетичний розвиток, привчати додержуватися добрих народних звичаїв і традицій, піклуватися про передання дітям життєвого досвіду та знань, здобутих попередніми поколіннями. Передання знань із народної дидактики поширювалося на всіх, хто належав до трудових верств населення. До того, як педагогічна праця виділилася в особливий вид учительської діяльності, кожний певною мірою займався навчанням своїх, а принагідно й чужих дітей, роблячи посильний внесок у емпіричну дидактику народу. Масова педагогізація на основі народної педагогіки неодмінно переплітається із засвоєнням народної філософії та моралі. Найчастіше їх доводили до свідомості молоді педагогічно обдарована й умудрена життєвим досвідом авторитетна старша людина та фольклор.
Народна дидактика, спираючись на народну філософію, хоч і стихійно, але дійшла цілком матеріалістичного погляду на життя. Вона вчить тверезо дивитися на життя на Землі, не вірити байкам про потойбічний світ, рай і пекло. Це видно, зокрема, на прикладі народних оповідань "Краще в пеклі", "Як сортують попів після смерті", "Праведна бабуня", "Як попасти в рай", "Мужицький рай", "Пани в пеклі", "Забагато" та ін. Такою самою об'єктивністю відзначається народна дидактика й у підході до формування погляду на смерть. Народ здавна збагнув неминучість смерті кожної людини ("Скільки не жити, а смерті не відбити", "Як не живеш, а труни не минеш", "На смерть нема зілля"). Той, хто народився, мусить і вмерти ("Раз мати родила, раз умерти треба", "Мруть люди, і нам те буде"). Народна дидактика вчить не боятися смерті ("Боятися смерті – на світі не жити", "Рад не рад, а будь готов", "Смерть боїться того, хто з нею бореться"). Проте страшно вмерти на чужині, самотнім, бездітним і безхатченком, без роду, сім'ї та друзів, не зробивши нічого доброго для людей і потомства ("Не дай боже вмирати під тином!"). Народна дидактика навіть не припускає, що людина, проживши життя, після смерті не залишила після себе доброго сліду ("Кожен небіжчик – добрий"). У народі не прийнято про небіжчика говорити щось погане ("Об умерлім добре говори, а ні, то мовчи"). Цим народна педагогіка оберігає небіжчика, який уже ніколи не зможе сам захистити себе чи виправити свої прижиттєві помилки, від можливого обмовляння.
Народна дидактика застосовує тонкий психологічний підхід до людини, щоб сформувати в неї почуття прив'язаності до рідних місць, а звідси й усі інші патріотичні почуття. Вплив народної дидактики тут такий сильний, що полонить серце й душу змалку, а потім тримає у своїх благородних обіймах протягом усього життя. Народна дидактика пробуджує постійний інтерес до інших народів та інтенсивно формує в кожного почуття щирої дружби й поваги до них. Ідея єдності трудящих у житті, пізнанні навколишнього світу, здобутті знань, боротьбі червоною ниткою проходить через українську етнодидактику. У центрі уваги народу-педагога – формування в підростаючого покоління патріотизму та прагнення до дружби з іншими народами, прищеплення молоді таких важливих рис, як повага до старших, життєвий оптимізм і віра у світле майбутнє, доброзичливість і доброчесність.
Щиру у стосунках людину народна дидактика вчить цінити й поважати, а зло неприязні – схильність "носити камінь за пазухою" – засуджує. Діти бачать, як будуються взаємини між дорослими, і самі вчаться так робити. Доброю школою навчання людських взаємин є доручення, які вони часто виконують: віднести молока сусідам, у яких корова не доїться, або гостинці хворому чи дітям, позичити якусь річ, вигнати тварин на пасовисько.
Серцевиною народної дидактики є підготовка підростаючого покоління до фізичної й розумової праці, активної участі у виробничій діяльності. Трудове навчання за традиціями народної дидактики має індивідуальний характер, а перевірка його результатів – загальний. Оцінку кожному за працьовитість і трудову вправність ставить найвимогливіший учитель – громадська думка. Це найсправедливіша оцінка. У народі завжди в особливій пошані людина, яка все вміє робити. "І коваль, і швець, і жнець, і на дудку грець", – кажуть про такого.
Народна дидактика послідовно обстоює думку, що навчитися працювати можна тільки в праці. Вправляння в праці тут найчастіше зливається з працею в побуті, у майстерні біля верстата, на землі. Побутова праця охоплює все, що пов'язане із самообслуговуванням, і соромно має бути тому, хто не вміє приготувати їжі, додержувати в чистоті одяг і взуття, шити, плести.
Народній дидактиці чужий той горе-інтелігентик, який уникає чорнової роботи, не вміє собі навіть гудзика пришити, не знає, звідки та якою ціною здобувають хліб, молоко, одяг, взуття, житло та всі інші блага, якими він користується щоденно. Для народної дидактики своїм є трудовий інтелігент, який сумлінно й творчо трудиться на благо народу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Жартівливі віршики та пісні“ на сторінці 21. Приємного читання.
