Розділ «74. Мрії та дійсність»

Разом із товаришем Хведьком, ледь закінчивши школу, покинув Яків Нестеренко рідне місто з вірою та світлими мріями про своє повернення як переможця… Хведько загинув вже за два місяці, як вийшов із батьківської оселі боротися за Україну.

Шлях Якова був довший. І страшніший: у його очах застигла смерть сотень людей — побратимів, ворогів, випадкових стрічних. «Але чому я так примирився з цим, спокійно згадую те, що так хвилювало мене?!» — думав він, сидячи за польськими дротами в таборі для інтернованих.

Бо Хведько помер.

А з його смертю вмерли і мрії… Які мріяли разом…

Перед очима Якова стояли лише картини жахливого лихоліття.

Ось перейшли Збруч…

Рушниця відчуває міць і тепло долонь Якова. Нестеренко щасливий: по-перше, він на волі, табори залишилися в минулому, по-друге, в нього рушниця, а у багатьох товаришів немає що стиснути в руках — гвинтівок лише двісті на п’ятсот козаків. Щоправда, близько сотні вояків одержали по гранаті.

Збруч перейшли через греблю, яка впиралася у млин. Одтягнули рогатку з колючого дроту. Підійшли до млина…

Ніч. Змовницьки блимають зорі. Тиша. Лише глухо шумить вода. Та калатають серця.

Млин вже оточено… Всередині троє чоловіків, які не підозрюють, що жити їм лишилося лічені хвилини. Навіть менше. Ось команда, і в млин вриваються роз’ятрені козаки.

Боротьба була короткою. Яків запам’ятав лише перелякані обличчя та дикі очі приречених… Їх задушили…

Знову тиша. Ось хтось іде з ліхтарем. Міряє останні кроки свого життя. Звісно, не здогадується… Страшний удар прикладом по голові. Хрускіт… І знову тихо… Подібна доля чекала ще чотирьох. Відділ особливого призначення підполковника Михайла Палія-Сидорянського збагатився на вісім рушниць.

На світанку 27 жовтня вийшли на село Іванківці. Основні сили лишилися за дві версти, а чота 1-ї сотні відділу ввійшла крадькома в село. В одній хаті через шибку побачили в кутку чотири рушниці й чотири постаті на підлозі. За хвилину їх вивели в білизні на мороз.

На майдані, поруч зі штабом уже остигали сім трупів. Біля паркана розстріляли і цих чотирьох. На їхні обличчя Якову не хотілося дивитись…

Уже тиждень йшов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. «Ми жорстокі, ми немилосердні, — повторював Яків, — у нас немає полону…»

Нерви притупилися остаточно.

Ось зловили ватажка карного відділу. Матрос. Великий, молодий, вродливий. Цілує портрет своєї нареченої. І спокійно стає під кулі… Знову смерть…

Далі розстріляли трьох червоноармійців, які стерегли ліс. Селяни, що рубали дерева, з жахом дивилися на розправу.

— Хто ви? — несміливо запитав один, молодший.