Розділ «74. Мрії та дійсність»

Дванадцять полонених. Перед тим як кінчити їх, роздягли — хто ж одяг дірявитиме, коли козаки голі й босі?

Повели до берега, подалі від хат. Раптом приречені кинулись у різні боки. Але козаки спокійні, а річка широка. Кожний вибрав собі живу мішень і спокійно цілився.

— Все їдно нікуди не дінуться.

Один втікач із відчаю кинувся в річку.

Та кулі настигли всіх однаково: кого на березі, кого в річці.

Кров на воді підтвердила правду стрільців. І тіло щезло під водою… Хто тепер докаже, що він був? Не було… Риба з’їла…

І знову…

Піймали зрадника…

Скільки ж їх?!

І знову за село, подалі од людей…

Роздягається сам. Плаче… цілує ноги. І раптом кидається тікати…

Кіннотник наздогнав його швидко. І голова впала у сніг…

А тепер треба рятуватися самим.

Відділ Палія оточено.

Бій триває з чотирьох годин ранку. Козаки відбиваються, здається, від удесятеро сильнішого ворога. До лісу — далеко. Не добігти. Все ж Яків тікає засніженим полем.

«Дикі обличчя, блиск сталі… Зойки…» Червона кіннота жалю не знає. «По полю бігають люди-звірі, а за ними ганяють инші люди-звірі…»

Жах м’ясорубки вже позаду. Ось Тетерів, Бородянка, Ворзель… Недалеко Київ. Але про визволення столиці навряд вже хтось мріє. Подалі б від неї — адже там сила червоного війська. Свіжого, готового до великих переходів…

Їхали шляхом, яким два дні тому шукав правди Юрко Тютюнник. Його переслідувала кінна бригада Котовського. За котовцями йшов відділ, однією з нервових клітин якого був Яків Нестеренко. А за ними знову сунули червоні.

Здається, «тисячі червоних звірів» полюють за цими двома розладнаними сотнями… Все ж із зачарованого більшовицького кола вирвалися. Довелось повстанцям «стати більшовиками» — «таваріщамі». Під машкарою «асобава атдєла па барьбє с бандітізмом» таки легше минати червоні застави. Навіть селянам не відкривались, що вони «петлюрівці».

У селах аж кишіло від москалів.