Розділ «74. Мрії та дійсність»

— Бандіти-петлюровці, — почув саркастичну відповідь.

Дядько, поспішно оглянувшись, повідомив, що в село до батьків приїхала з Радомишля чекістка.

І ось вже п’ятеро вершників із більшовицькими зірками на шапках їдуть із дядьком у село…

За півгодини її привели. «Молода, жидівочка, гарна. Тільки очі якісь нелюдські, дивляться вбік». Питає:

— Што вам, таваріщ камандір, нужно?

Підполковник, командир відділу, розпитує у неї про «бандітів». Чекістка спокійно і самовпевнено відповідає:

– Іх тут уже нєту…

Їй кажуть, що вона помиляється, що «ми — ті самі бандіти».

Не вірить, сміється… Та ось посмішку змінює жахлива гримаса — нарешті втямила, що її не розігрують. «Кидається на коліна, обіцяє золото, пропонує своє тіло, аби тільки жити…»

Її повісили при дорозі. Від землі підтягували поволі. Вже мертвій почепили на груди записку: «Така доля чекає вас усіх».

Перші бої з великими відділами червоних настрою не підняли… Як зацьковані звірі, мусили ховатися в лісах…

Ось зловили «великого, як дуб, кацапа». Останні метри він пройшов у самій білизні. Снігу було по коліна. Лютував мороз. Несподівано багнет вп’явся в груди ординцеві. Яків був серед тих чотирьох, які добивали його багнетами «як скотину». Два, три удари, чотири, п’ять… Червоний нарешті не витримав:

— Давольно с мєня, таваріщі… Хватіт…

За одинадцятим ударом він затих. «Ні, я вже не людина, — думав Яків. — Я стратив все людське…»

Живі намагалися здолати нелюдські муки. Холод, рвані сорочки, розідрані шинелі, ноги в ганчірках.

А довкола безмежний сніг…

А за пазухою лише шматок замерзлого хліба і десяток набоїв.

Голод і на кожному кроці смерть…

31 жовтня 1921 року вийшли до села Чудинівці, що над Богом. Звернули увагу, що біля однієї хати — кільканадцять посідланих коней.

Їхні господарі пиячили. Вони й стали новою здобиччю…