Розділ «57. Кров за кров»

— Стій! Хто їде?! — несподівано почувся окрик на краю села.

Навперейми вийшов парубок із рушницею. За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.

— Зброю маєте? — запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою, в кудлатій шапці. — Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.

— Ні, не маю, — відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними — як зі своїми чи…

— А що ж ви за чоловік будете? — почулося нове запитання.

Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно:

— Маю справи у Великій Мечетні.[11]

— Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, — не опускаючи рушниці, повагом, промовив господар становища, — але в яких таких справах ви їдете?

Панас збентежено мовчав.

— От тут учора теж так само двоє їхало у справах, — повчально продовжував вартовий, — а коли зсадили їх із коней…

— Так тож одразу видко було, що комісари, — несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, — бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою…

Панас полегшено зітхнув. Сумніви розсіялися — це були свої. Заспокоївся і візник, який весь час знервовано поглядав на Панаса — як той викрутиться…

Тепер стежка стелилася до отамана.

— Степане, — звернувся бородань до юнака, — проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!

Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.

Дорогою Панас намагався розговорити свого охоронця, але відповідь була короткою:

— Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.

Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан, киваючи у бік волості та злегка усміхаючись, несподівано похвалився:

— Там у холодній сидять комісари… Якось аж чудно — минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять… — І вже із сумом додав: — Ой і побили вони народу… Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!