Розділ «ЛИСТ ХL»

Сенека вітає свого Луцілія!

Я вдячний тобі за те, що часто мені пишеш: дійсно, лише в такий спосіб можеш постати перед моїми очима. Тільки-но отримаю твого листа - відразу ми вкупі. Якщо милі нам зображення відсутніх друзів, бо нагадують про них, розвіюють на якийсь час нашу тугу оманливою, пустою втіхою, то наскільки приємнішими є листи, що доносять до нас правдиві риси відсутнього друга, правдивий відбиток його душі! Адже все те, чим так насолоджуємося при зустрічі з другом, усе те, наче в чіткому відтискові, пізнаємо завдяки правиці, що водила стилосом.

Ти згадуєш у листі, що слухав філософа Сера-піона(1), коли він туди причалив. «Він звик із таким поспіхом вивергати слова, що вони не пливуть, а штовхають одне одного, мов у тисняві,- їх надто багато як для одного голосу». Ось цього, власне, я не схвалюю. Мова у філософа, як і все його життя, повинна бути впорядкованою, а де вже говорити про якийсь порядок у тому, що стрімголов поспішає, поривається! Збудженою мовою, що сипле та сипле, мов той сніг, Гомер наділяє молодого промовця; зате з уст старця пливе мова м'яка, солодша од меду(2). Тим керуйся: оте поривне, що береги перехлюпує, мовлення більше годиться якомусь бродячому балакунові, аніж тому, хто говорить про щось важливе й поважне, тим паче - вчить. Наскільки в мові не люблю поспіху, настільки - й млявості, коли слова цідитимеш по краплині; хай не доводиться ні затикати вуха од натиску слів, ані напружувати слуху. Бо ж і та вбогість, безбарвність мови присипляє слухача: йому надокучує її повільний плин, що час від часу переривається. І все ж легше затримується в пам'яті те, чого вичікуєш, аніж те, що пролітає повз вуха. Врешті, кажемо, що вчитель передає вихованцям настанови, а хіба можна передати те, що тікає?.. А ще візьми до уваги, що мова, звернена на пошуки правди, повинна бути простою, без окрас. Інша річ - привселюдні виступи: тут не дослухаєшся правди. Промовець хоче сколихнути юрбу, з наскоку заполонити довірливих, от його слова й випорхують, пролітають, аби не було змоги замислитися над ними. То як, скажи, можна скерувати когось тим, що саме позбавлене керма? Хіба ж мова, покликана лікувати душу, не повинна в ту душу увійти? Ліки не допоможуть, якщо не затримаються в тілі.

До того ж у такій мові - одна лиш лунка порожнеча: більше дзвенить, ніж важить. А потрібно пом'якшити твої страхи, вгамувати роздратування, розвіяти оману, загнуздати марнотратство, приборкати жадобу. Що тут можна зарадити нашвидкуруч? Де такий лікар, що лікував би хворих мимохідь? Та що там говорити про допомогу - навіть задоволення жодного не дає те скупчення випадкових слів, що ринуть, наче водоспад! Як буває цілком достатньо один раз побачити те, що видавалось неможливим, так аж надто достатньо один раз послухати тих, хто так хвацько орудує словами. Чого тут повчитися? Що наслідувати? А що вже скажеш про душу того промовця, чиї слова у такому безладі, у такому непослуху? Глянь на того, хто збігає із схилу: він зупиниться не там, де намітить,- вага тіла, хоче він того чи ні, пориває його далі; так і поспішна мова: ні сама собою не володіє, ані не личить філософії, яка не кидається словами, а кладе їх, ступає розміреним кроком.- «Виходить, їй не можна інколи й голосу підвищити?» - Чому ж ні? Але хай не втрачає гідності, з якою несумісна та надмірна, поривна сила. Хай її сили будуть великими, але врівноваженими. Хай це буде джерело, що не пересихає, а не каламутний потік. Я ледве чи б дозволив ораторові на таке невтримне, вільне від будь-якого закону мовлення. Як устежити за ним судді, а буває ж він ще недосвідчений, необізнаний? Надто коли той оратор намагається блиснути своєю промовою, коли піддається невгамовному поривові. Та навіть тоді хай він говорить не швидше і слів нагромаджує не більше, ніж можуть витримати вуха.

Отже, правильно зробиш, якщо не вчащатимеш на виступи тих ораторів, яким важливо те, скільки вони говорять, а не те, як говорять, якщо сам при потребі волітимеш говорити, як Публій Вініцій(3).- «Як це?» - На питання, як промовляє Вініцій, Азеллій відповів: «Протяжно». А Гемін Варій мовив таке: «Не знаю, як ви можете називати його красномовним: він же трьох слів докупи не зв'яже». То чому б тобі не говорити, як Вініцій? Хай і тебе, як Вініція, що зважував кожне слово, мовби не говорив, а диктував, перерве якийсь недотепа: «Та говори ж, говори хоча б що-небудь!» Бо кожній людині, якщо вона при здоровому глузді, я порадив би триматись далеко від тих словесних перегонів, що їх полюбляв знаменитий у свій час промовець Квінт Гатерій(4): він ні разу не завагався, ні разу не перепочив; як почав, так і закінчив - на однім подиху. Та взагалі у кожного народу, гадаю, свої звичаї: дещо підходить йому більше, дещо - менше. У греків, скажімо, таку вільність сприйняли б легше, а ми навіть на письмі звикли розмежовувати слова. Та й сам Ціцерон, який так підігнав римське красномовство, ніколи не пускався навскач. У римлян мова більше озирається, зважує себе, дає іншим себе зважити. Фабіан, людина зразкова і своїм життям, і знанням, і - що кладу на третє місце - красномовством, говорив радше вільно, ніж поспішливо, можна сказати, з легкістю, а не з поспіхом.

Ось такий спосіб мовлення розумної людини я сприймаю; не вимагаю, одначе, якраз такого. Важливо, щоб оратор мовив, не запинаючись. І все ж волію, щоб він саме промовляв, а не проливався словами. Я тим більше хочу відстрашити тебе від тієї біди через те, що піддатись їй - значить утратити відчуття сорому, розучитися червоніти, врешті, й слухати себе самого. Той потік, за яким годі встежити, несе чимало такого, що хотілося б вилучити. Але, кажу, поки сам себе поважаєш, поти й не зачепить тебе та біда. І ще одне: тут не обійтися без щоденних вправ - слід займатися спочатку речами, потім переходити до слів. Та хоч тобі й не бракуватиме тих слів, хоч вони напливатимуть без твоїх зусиль, їх усе ж треба погамовувати: мудрецеві личить не тільки скромна хода - у нього й мова повинна бути стисла, стримана. Підбиваючи всі підсумки, скажу: говори повільно!

Бувай здоров!