Розділ «2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ»

2.1. Періодизація історії античної філософії

Антична філософія - це філософія давньої Греції і давнього Рима; виникла в VI столітті до н.е. у давньогрецьких містах-державах (полісах) і розвивалася до VI століття н.е., коли римський імператор Юстиніан в 529 році закрив останню Платонівську академію.

В історії античної філософії виділяються три основних періоди.

1. Класичний - VI-IV ст. до н.е.

2. Ранній еллінізм - IV ст. до н.е.- Іст. н.е.

3. Пізній еллінізм — І-VI ст. н.е.

I. Класичний період (або антична класика) відрізняється великою розмаїтістю шкіл, навчань, напрямків. Тут в свою чергу виділяються два етапи.

1) Ранньогрецька філософія (досократики) - перші натурфілософи цікавилися здебільшого онтологічними проблемами: Що є суще? Із чого складається всі? Які першопричини і першооснови всього? Яка структура світобудови?

2) 3 софістів і Сократа починається поворот філософії до вивчення людини. Знаменитий заклик Сократа: "Пізнай самого себе!".

Основні школи і найбільш відомі філософи класичного періоду: Мілетська школа поєднує перших натурфілософів: Фале с (біля 625-біля 547 p.p. до н.е.) - намагався знайти матеріальну першооснову всього сущого, вважав такою першоосновою - вологу першоречовину (воду). Анаксімандр (610-біля 540 p.p. до н.е.) - вважав першоосновою світу - апейрон - нескінченну матеріальну першооснову, в основі його космогонії - діалектичний принцип єдності і боротьби протилежностей; йому належить перше загальне формулювання закону збереження речовини і енергії, а також здогад про еволюцію живої природи (поява "перших людей" із тварин). Анаксімен (друга половина VI ст. до н.е.) - розвив моністичну концепцію, вважав, що все складається з повітря; "безмежне" повітря у Анаксімена - джерело подиху і життя.

Геракліт з Ефеса (біля 520-біля 460 p.p. до н.е.). Світ цей, по Гераклітові ніким не створений і є "вічно живий вогонь, що повільно загоряється і повільно погасає"; в основі руху світу - єдність і боротьба протилежностей (живе і мертве, пильнуюче і спляче, прекрасне і потворне, чисте і брудне і т.п.).

Піфагор (друга половина VI ст. - початок V ст. до н.е.) - створив релігійно-містичне вчення, відповідно до якого вища, етична мета людини - катарсис - очищення, який досягається: для тіла через вегетаріанство, для душі - через пізнання музично-числової структури космосу, виражається символічно в "чеівері-ці", тобто сумі перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, що містить основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3). Піфагор обґрунтував релігійно-філософське братство (спілку), яке мало в свій час політичний вплив у Південній Італії.

Елейська школа (кінець VI-V ст. до н.е.), у яку входив Парменід (народився біля 515 р. до н.е.), Зенон Елейський (біля 490- біля 430 p.p. до н.е.) і Меліс Самосський (V ст. до н.е.). Елеати обґрунтували концепцію буття, протилежну першим натурфілософам. Буття, як сутність, першооснова світу - єдине і нерухоме, всякий рух всяка множинність приводять до протиріч, а значить, неможливі (про це знамениті апорії Зенона: "Ахілл", "Дихотомія", "Стадій" і "Стріла").

Атомізм - Левкіпп, Демокріт (докладно про цю школу в наступному параграфі).

Софісти - Протагор (490-420 p.p. до н.е.), Горгій (480-380 p.p. до н.е.), Антифонт (V ст. до н.е.) і інші. Спочатку слово софіст означало мудрець, потім софістами почали називати платних викладачів красномовства і різних знань. Знамените висловлювання Протагора: "Людина є міра всіх речей" знаменує поворот філософії до людини. Софісти розробляли суб'єктивну діалектику, звернувши увагу на рухливість, мінливість, суперечливість понять у людському мисленні.

Далі варто назвати трьох стовпів античної класики, трьох найвідоміших філософів:

Сократ - Платон - Арістотель

Платон був учнем Сократа, а Арістотель - учнем Платона, і кожен з них створив своє оригінальне вчення, яке стало віхою в історії філософської думки.

Сократ (біля 470-399 p.p. до н.е.) - критикував натурфілософські спекуляції попередньої епохи, вважаючи вартої уваги лише людські проблеми; розробив методику діалогу, як способу знаходження істини. В етиці він дотримувався строгого раціоналізму, стверджуючи, що чеснота тотожна знанню і що людина, яка знає, що таке добро, не стане поступати погано. Життя Сократа, це втілений образ народного мудреця; він не написав жодного твору, розгулюючи по площам Афінським і вступаючи в сперечання, бесіди з людьми. Наприкінці життя був засуджений і страчений за "введення нових божеств і розбещення юнацтва".