Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Лекція 19

Висвітлення стану філософської думки в українській західній діаспорі не означає, що саме тут вона досягає вершини свого розвитку, тоді як у метропольній Україні в розвитку філософії спостерігається повний занепад, викликаний однобічністю орієнтації на догматичний марксизм. Такий погляд далекий від істини, як і замовчування того, що розвиток філософської думки в метропольній Україні відбувався в досить складних і трагічних умовах для самої філософії та її представників — професійних філософів. Ці питання ще чекають свого дослідження, тому тема "Філософія в Україні радянської та пострадянської доби" поки що залишається справою недалекого майбутнього, оскільки нині можна окреслити лише її загальні риси. Підтвердженням тому може бути розділ І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського "Світоглядно-філософська ситуація в Україні крізь руїну до самовідродження (20—90-ті роки)" у підручнику з історії філософії України (Історія філософії України. — К., 1994. — С. 390—408). Він занадто схематичний, емоційно насичений, але збіднений теоретико-філософським змістом. Це стосується також праці М. Роженка, яка зорієнтована на документальність, проте не позбавлена емоційності та певної суб'єктивності оцінок (Роженко М. Трагедія академіка Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби). — К., 1996).

При опрацюванні теми "Філософія в Україні радянської та пострадянської доби" ми не можемо абстрагуватися від тих умов, за яких вона формувалася. Розпочати тут варто з того, що втрати, які понесла інтелігенція в роки революції і громадянської війни, виїзд за кордон значної частини наукової і творчої інтелігенції, висилка за межі колишнього СРСР провідних учених немарксистської орієнтації не могли не вплинути на стан освіти, науки, культури в країні. Залишившись без високопрофесійних кадрів, особливо в галузі суспільствознавства, партія ВКП(б) та радянський уряд починають приймати спішні заходи для підготовки таких учених, які б повністю були відданими новій владі і стали проповідниками її політичних та ідеологічних доктрин. Основою їх стає концепція пролетарської культури та загальна орієнтація на марксизм в ленінській інтерпретації, які ще в 1905 р. В. Брюсов назвав цензурою партії більшовиків в її прагненні до встановлення істини "в останній інстанції". З цією метою відкривається Комуністична академія, Інститути червоної професури, робітничі факультети, реформується вся система освіти та науково-теоретичних досліджень, характер і зміст суспільно-політичної преси.

У формуванні марксистського, точніше "марксистсько-ленінського світогляду", провідна роль відводилася часописам "Под знаменем марксизма", "Вестник Коммунистической академии", рупору партії більшовиків — газетам "Правда" та "Известия", завданням яких було виправдання більшовицького курсу та його "успіхів у розбудові шляхів до світлого майбутнього". З цією метою було створено Інститут Маркса—Енгельса, розпочалося видання їхніх праць, маловідомих у Росії. Показово, що видання цих праць розпочалося не з тих, в яких відбивався аудентичний марксизм, а з позитивістсько-орієнтованої "Діалектики природи" Ф. Енгельса, що збіглося з другим виданням книги В. І. Леніна "Матеріалізм та емпіріокритицизм". їх широке обговорення в пресі 1925 р., а перед цим сумнозвісний ленінський філософський заповіт "Про значення войовничого матеріалізму" стали основою визначення філософського курсу в СРСР, що стало предметом філософської дискусії між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти). Наслідком цієї дискусії стало визнання того, що єдино правильною системою світогляду, розуміння та пояснення світу, сенсу та призначення людського буття є марксизм-ленінізм та його філософія — діалектичний та історичний матеріалізм. Все, що йшло від імені цієї філософії, вважалося видатним досягненням, хоч такими досягненнями поставали незрілі соціальні побудови, утопічні їх обгрунтування, сумнівні в теоретичному відношенні узагальнення. У зв'язку з цим починається боротьба за утвердження "марксистсько-ленінського природознавства", яке, розпочавшись з дискусій 30-х років, завершилося не тільки встановленням повного контролю політично-ідеологічної системи над природознавством, але й розгромом цілого ряду наукових напрямів, фізичним знищенням їх представників, "одностайно засуджених радянським народом11. Власне цього й варто було чекати від проголошеного Й. Сталіним "повороту на філософському фронті" в грудні 1931 р. з його оцінкою деборінців "меншовикуючим ідеалізмом". До керівництва на філософському фронті прийшли молоді вихованці Інститутів червоної професури на чолі з М. Митіним. Відбувся перехід від філософії до політики, псевдо-філософії до анти-філософії, вершиною якої став "Короткий курс ВКП(б)". Саме цей своєрідний катехізис ортодоксального марксизму-ленінізму-сталінізму став трактуватись як вершина розвитку радянської суспільно-політичної та філософської думки. Критерій практики тут замінювався посиланням на вирвані із загального контексту цитати з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, філософію зводили до коментування рішень партійних з'їздів та пленумів як "видатних досягнень марксистської теорії, її подальший розвиток в нових умовах".

Такі процеси не могли знайти свого відбиття в Україні, яка у формальному статусі УРСР продовжувала залишатися на положенні колонії, щоправда уже нового типу в складі СРСР, до певного часу зберігаючи видимість своєї незалежності і самостійності. Однак уже з перших днів утвердження радянської влади в Україні культура, освіта, наука перетворюються в поле ідеологічної боротьби, де авторитету немарксистських поглядів у тлумаченні суспільних процесів протиставляється марксистсько-ленінський підхід як єдино допустимий у сфері суспільно-гуманітарних наук і філософії. У Київському університеті закриваються юридичний та історико-філологічний факультети, а потім університет реорганізовується у Вищий інститут народної освіти (ВІНО), а з 1926 р. — Київський інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (КІНО). Організовуються робітничі факультети, до вузів призначаються комісари, проводиться чистка студентів і викладачів. Натомість для підготовки фахівців марксистсько-ленінської орієнтації створюються навчальні і науково-дослідні установи: Харківський Комуністичний університет ім. Артема з кафедрами марксизму та марксознавства (1922), на основі якого в 1924 р. організовується Український інститут марксизму (з 1927 р. — Український інститут марксизму-ленінізму — УІМЛ), в 1931 р. створюється Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських вузів.

З 1927 р. почав виходити журнал УІМЛ "Прапор марксизм/' (пізніше "Прапор марксизму-ленінізму", а з 1934 р. — "Під марксо-ленінським прапором"). У цьому напрямі відбувається реорганізація філософсько-соціологічної думки, наукової та освітньої роботи. При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософії та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Ас мус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософії і соціології були тісні зв'язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м'який, податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.

Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович

Народився 1882 р. в м. Могильові. Закінчив Петербурзький університет, з 1900 р. брав активну участь в соціал-демократичному русі як меншовик центристського напряму. Тривалий час С. Семковський перебував в еміграції, після повернення з якої ввійшов до складу меншовицького ЦК. В. Ленін знав праці С. Семковського, часто критикував їх за поступки ідеалізму та відходження від ортодоксального марксизму в більшовицькій інтерпретації. У 1918 р. він переїхав в Україну, працював спочатку викладачем Київського університету, а в 1920—1922 роках — професором Харківської академії теоретичних знань. Тут він заснував першу в Україні науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, яка потім перетворилася на Український інститут марксизму, в якому до 1931 р. завідував кафедрою філософії. В 1929 р. обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). З 1934 до 1936 р. С. Семковський очолював кафедру історії європейської культури і комісію філософії при ВУАН. Необгрунтовано репресований і розстріляний 18 березня 1937 р. Реабілітований посмертно.

Наукові інтереси С. Семковського були широкими. Це і проблеми діалектичного та історичного матеріалізму, філософські питання природознавства. Обстоюючи діалектико-матеріалістичний світогляд, не сприймав точок зору ні деборінців, ні механістів. Загрозу деборінівської концепції вбачав у відродженні еклектики та схоластики, а обмеженість механістів — у невизнанні діалектики. На противагу механістам обстоював внутрішню активність матерії як об'єктивної реальності, незалежної від свідомості. Вважав, що рушійною силою розвитку є іманентні, внутрішні суперечності, які властиві кожній ланці розвитку і штовхають її до переходу в іншу. Однак закон заперечення заперечення він ототожнював з тріадою як послідовної зміни тези, антитези, синтезу. Виступав проти індетермінізму, обстоював діалектичний зв'язок причини й наслідку, об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та людському мисленні. Порушуючи питання про природу зведення, вважав за необхідне виявляти умови і наукову правомірність самого зведення.

Юринець Володимир Олександрович

Як і С. Семковський, В. Юринець отримав ґрунтовну філософську освіту. Народився він 1891 р. в с. Олеськи Буського району Львівської області.

По закінченні Львівської гімназії вступив до Львівського університету, з якого в 1910 р. після масових сутичок львівських студентів з владою і польськими студентами переїхав до Відня. У Віденському університеті вивчав математику, фізику, філософію, пізніше продовжував навчання в Берліні і Парижі. Слухав лекції Е. Маха, З. Фрейда, знав десять іноземних мов. Під час першої світової війни здався в російський полон. Під впливом більшовицької агітації в 1920 р. В. Юринець вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. В тому ж 1920 р. вступив до КП(б)У, працював у Галицькому освітньому комітеті під керівництвом Ф. Кона. В 1921 р. переїхав до Москви, де закінчив Московський інститут червоної професури. Уже на перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором філософії Першого Московського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інституті марксизму-ленінізму кафедру соціології. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У "Більшовик України", "Прапор марксизму", письменницького журналу "Червоний шлях". Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього часу нереабілітований.

Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого І найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім, того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцькова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.

Серед членів філософсько-соціологічного відділу УІМД високим професіоналізмом володіли П. І. Демчукта В. Ф. Асмус.

Демчук Петро Іванович

Народився 11 червня 1900 р. в містечку Городенка на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.). У 1924 р. закінчив Віденський університет права, а наступного року з групою політичних емігрантів переїхав до Харкова. Закінчивши аспірантуру при Інституті марксизму-ленінізму в 1927р., працював на кафедрі соціології філософсько-соціологічного відділу цього інституту, а потім очолив кафедру філософії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). П. Демчук був завідуючим кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Харківського інституту радянського будівництва і права, входив до складу філософської комісії при ВУАН. Звинувачений в "українському націонал-фашизмові", в 1933 р. був заарештований і розстріляний 9 жовтня 1937 р. Реабілітований посмертно і символічно перезахоронений на міському цвинтарі Києва.

П. Демчук був ерудованим ученим, володів кількома іноземними мовами. Філософію розглядав як "дзеркало фактичного стану речей", спрямовуючи свою увагу на критичний аналіз сучасної йому німецької філософії, специфічною особливістю якої вважав песимізм, скептицизм та містику, що вели до інтенсифікації процесу політизації фашизму. Значну увагу він приділяв аналізу сучасного йому соціал-демократизму в Західній Європі, білоемігрантської філософії та націоналізму. Поряд з виявленням специфіки названих ідеологічних течій, їх філософських основ допускав ототожнення соціал-демократизму з соціал-фашизмом, філософських партій з партіями політичними, що згодом повернулося проти самого нього, стало підставою для звинувачення в фашизмі та націоналізмі.

Асмус Валентин Фердинандович

Народився 30 грудня 1894 р. в м. Києві. Дитячі та юнацькі роки філософа пройшли в Константановці й Києві. Після закінчення Катерининського приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету (1914). Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О. Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету (1919) вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на кафедрі філософії філософсько-соціологічного відділу Українського інституту марксизму-ленінізму, де підготував і видав працю "Диалектический материализм и логика" (К., 1924). Наприкінці 20-х років переїхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого життя (1975). Професор кафедри філософії Московського університету (1939—1956), старший науковий співробітник сектора естетики Інституту світової літератури ім. О. М. Горького (1956—1975) В. Асмус написав ряд фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії Нового часу, проблем діалектики в них, творчості Декарта, Канта, В. Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в філософії й математиці. На його працях "Очерк диалектики в новой истории философии" (1930), "Диалектика Канта" (1930), "Маркс и буржуазный историзм" (1933), "Логика" (1947), "Учение логики о доказательстве и опровержении" (1954), "Декарт" (1956), "Философия Иммануила Канта" (1957), "История античной философии" (1965), "Проблемы интуиции в философии и математике..." (1965) виховувалося не одне покоління радянських філософів. Прихильник діалектичного матеріалізму В. Асмус ніколи не був простим епігоном ортодоксальної марксистської традиції; він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповідно до розвитку наукового знання, знайти оригінальний поворот думки у постановці й розв'язанні складних філософських проблем. Йому завжди були притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова чесність, глибина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не поступався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.