Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ»

У центрі наукових інтересів М. Парнюка була проблема детермінації. Виходячи з визнання того, що предмети і явища детермінуються не тільки причинами, а й умовами, він вичленував і побудував систему категорій детермінізму, розкрив їх взаємозв'язок, послідовність переходу однієї категорії в іншу, послідовно проводячи принципи координації та субординації категорій в їх змістовному аспекті як ланок пізнання. Широко пропагував новітні досягнення філософської думки України. ї хоча йому через відомі причини, зумовлені станом філософії в СРСР, доводилося часто йти на компроміси як стосовно ставлення до людей, так і наукової істини, все-таки його працездатність, подвижництво в науці, прагнення до пошуку істини та нового в науці заслуговують щирої поваги до нього як ученого й педагога. При знятті певних штампів і стереотипів, нав'язаних традицією ортодоксального марксизму-ленінізму, його праці ще довго не втратять актуальності й привабливості глибиною теоретичного і змістовністю категоріального мислення.

Депенчук Надія Павлівна

Український філософ, методолог науки, доктор філософських наук, професор. Народилася 9 грудня 1920 р. на станції Гречане Хмельницької обл. Після закінчення середньої школи (1938) вступила на біологічний факультет Київського університету, навчання в якому перервала Велика Вітчизняна війна. В 1943—1944 рр. — медсестра військового шпиталю. З відновленням діяльності університету (1944) продовжила навчання. По закінченні його Н. Депенчук працювала лектором лекційного бюро у справах культосвітніх закладів при Раді Міністрів УРСР (1946— 1950), редактором журналу "Наука і життя", редактором в Управлінні пропаганди Міністерства сільського господарства УРСР (1950—1951). У 1953—1959 рр. — викладач Київської середньої школи № 72. З 1959 р. — молодший науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР, старший науковий співробітник (1964—1972), виконуюча обов'язки завідуючої відділом філософських питань природознавства (1972—1974). Після захисту докторської дисертації (1974) на тему "Теоретизація біології і проблеми співвідношення методів дослідження живого" — завідуюча відділом філософських проблем природознавства; з 1988 до 1992 р. — науковий консультант відділу філософських питань біології та екології. Крім науково-дослідницької вела педагогічну роботу як професор кафедри Інституту підготовки кваліфікації при Київському університеті (1974—1992). Автор близько 100 наукових праць із філософських питань природознавства. Відомий вчений, Н. Депенчук мала добрі організаторські здібності: створений нею науково-теоретичний семінар "Світогляд і наука" був одним з кращих в СРСР. Самостійність та оригінальність думки поєднувалися в неї з переконаністю, умінням відстоювати свою точку зору на противагу номенклатурним чиновникам від науки. Н. Депенчук була вимогливим, суворим і водночас справедливим наставником своїх учнів. Померла 24 березня 1992 р.

Коло наукових інтересів Н. Депенчук досить широке: філософські проблеми походження і сутності життя, біології, генетики, екології, фізики, методології наукового пізнання, етики. Вона орієнтувалася не на догми й штампи, а на досягнення світової науки і суспільної практики, творче використання методології діалектичного матеріалізму, показуючи високі зразки плідності діалектичного мислення. Так, ще в 60-ті роки вона виступила з новаторськими дослідженнями симетрії та асиметрії як специфічних характеристик організації та функціонування живих систем, системності і структурності живого, проблеми цілісності біологічного знання та ідеї доповнювальності як одного з методологічних принципів пізнання не тільки фізичних, а й біологічних об'єктів. Аналіз і філософське осмислення проблем біології здійснювала через зв'язок її з іншими науками (фізикою, математикою) з точки зору як теоретизації біології, так і використання в ній методів інших наук з орієнтацією на методологічну основу системно-структурного аналізу.

З'ясування специфічності включення біології в науково-природничу картину світу, співвідношення аналітичних і синтетичних тенденцій в сучасному природознавстві, емпіричних і теоретичних методів у біології стали передумовою виходу Н. Депенчук на дослідження комплексних проблем та Інтегративних процесів у сучасному природознавстві, форм їх реалізації, а відповідно на межові проблеми в їх світоглядних, гносеологічних та методологічних аспектів. На противагу різного роду "центризмів", розв'язання зазначених проблем,, становлення інтегративного синтезу вона пов'язувала з широким впровадженням еколого-еволюційного підходу. З урахуванням методологічної значущості цього принципу осмислювався в подальшому взаємозв'язок точних наук і біології, етико-моральних аспектів екології, місця технології в системі "наука — виробництво" та ін., необхідність поглибленого та адекватного філософського переосмислення біології людини. Постановка ключових питань методології природничо-наукового пізнання, пошуки відповіді на них апробувалися на семінарах "Світогляд і наука", а потім втілювалися в зміст таких фундаментальних праць, як "Материалистическая диалектика и концепция дополнительности" (К., 1975); "Взаимодействие методов естественных наук в познании жизни" (К., 1976); "Диалектический материализм — методологическая основа теоретического естествознания" (К., 1976); "Диалектический материализм и естественнонаучная картина мира" (К., 1976); "Методологические вопросы теоретического естествознания" (К., 1978); "НТР и современное естествознание" (К., 1978); "Материалистическая диалектика и структура естественнонаучного знания" (К., 1981); "Мировоззрение и естественнонаучное познание" (К., 1983); "Методологические проблемы пограничных проблем естествознания" (К., 1984); "Теоретическое и эмпирическое в современном научном познании" (К., 1985); "Гносеологический анализ математизации наук" (К., 1985); "Интегрирующая функция экологии в современной науке" (К., 1987); "Интегративные процессы в биологии и экологии" (К., 1989), виконаних під керівництвом і за участю Н. П. Депенчук.

Дученко Микола Васильович

Український філософ, доктор філософських наук, професор М. В. Ду-ченко народився 4 вересня 1931 р. в с. Шевченкове Коростишівського району Житомирської обл. Після закінчення середньої школи (1950) вступив на філософський факультет Київського університету, з яким пов'язав усю свою науково-педагогічну діяльність: спочатку аспірант філософського факультету (1955—1958), інспектор-методист з навчальної роботи (1959—1960), виконуючий обов'язки доцента кафедри діалектичного та історичного матеріалізму, заступник декана факультету країн народів соціалістичної демократії (1960—1962), декан підготовчого факультету для іноземних громадян (1962—1970), заступник директора Інституту підвищення кваліфікації при Київському університеті (1970— 1973). Докторську дисертацію захистив 1971 р., звання професора здобув у 1972 р. На той час це був наймолодший доктор філософських наук і професор в Україні. У 1973 р. обійняв посаду завідуючого кафедрою філософії гуманітарних факультетів КДУ, а в 1978 р. — кафедрою діалектичного матеріалізму названих факультетів. Помер 19 квітня 1988 р. Похований на Байковому кладовищі в м. Києві.

Коло інтересів М. Дученка — проблеми теорії пізнання, діалектики суб'єкта та об'єкта, взаємозв'язку науки і практики, методологічні проблеми суспільствознавства. Результати дослідження названих проблем узагальнені в працях "Категорії суб'єкта та об'єкта в теорії пізнання діалектичного матеріалізму" (К., 1964); "Проблема об'єкта в марксистсько-ленінській теорії пізнання" (К., 1970); "Познание и идеология" (К., 1960); "Методологические проблемы обществоведения" (К., 1980); "Природа человеческого познания" (К., 1971); "Взаимосвязь теории и практики" (М., 1981) привертають увагу тим, що розгляд зазначених аспектів філософії він проводив не тільки в гносеологічному, а й у широкому висвітленні діяльного аспекту людського буття, притаманного київській світоглядно-гносеологічній філософській школі, започаткованій П. В. Копніним. Він не тільки продовжував традиції цієї школи, а й творчо розвивав їх у нових умовах, як і такі талановиті представники цієї школи, як О. І. Яценко, В. П. Іванов, А. С. Канарський.

Яценко Олексій Іванович

Іванов Вадим Петрович

Самоутвердження В. Іванова і визнання його як філософа відбувалося з деяким запізненням порівняно з його колегами М. Дученком та О. Яценком, яких об'єднувала не тільки спільність навчання (з першим вони були однокурсниками, а другий — навчався курсом вище), а й певна одностайність орієнтацій у постановці і розв'язанні важливих філософських проблем. Вони відзначалися високим професіоналізмом, хоча в усних виступах В. Іванову не було рівних, і тут він не поступався такому визнаному майстру ораторського мистецтва, як С. Гурвич. Причини запізнення із самоутвердженням варто шукати в життєвих умовах та характері вченого.

В. П. Іванов народився 31 січня 1933 р. в м. Біла Церква Київської обл. в сім'ї службовця, якій часто доводилося переїздити з місця на місце. Дитячі роки провів у м. Пирятині, пізніше проживав у с. Камишне (Полтавська обл.), Павлограді, Ніжині. По закінченні Ніжинської середньої школи вступив на філософський факультет Київського університету. Після закінчення університету чотири роки працював асистентом кафедри марксизму-ленінізму Ніжинського педінституту ім. М. В. Гоголя (1955—1959), а потім вступив до аспірантури Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1962 по 1969 р. — старший викладач кафедри марксизму-ленінізму Київського художнього інституту.

У 1968 р. В. Іванов захистив кандидатську дисертацію, перейшов (1969) до Інституту філософії АН УРСР, працюючи тут старшим науковим співробітником відділу діалектичного матеріалізму (1969—1979), заступником директора Інституту з наукової роботи (1979-—1987), завідуючим відділу філософських проблем культури (1987—1989). Доктор філософських наук з 1979 р., професор — з 1987 р. У 1989 р. перейшов працювати до Київського інституту політології та соціального управління завідуючим кафедри культури. Помер 13 червня 1991 р.

Прихильник діалектико-матеріалістичного напряму в філософії (один із фундаторів відділу діалектичного матеріалізму в Інституті філософії АН України, з якого пізніше утворився відділ філософських проблем культури), В. Іванов у центр своїх наукових пошуків поставив проблему людини. При розгляді цієї проблеми виходив з діяльних аспектів людського буття, єдності онтологічних, світоглядних та гносеологічних його чинників, прояву сутності та існування людини в культурі. Наукові дослідження В. Іванова в 70—80-х роках своїми результатами й теоретико-філософськими узагальненнями (Практика и эстетическое сознание (К., 1971); Філософія і практично-духовне освоєння світу (Філос. думка, 1974, № 6); Человеческая деятельность, познание, искусство (К., 1977; Братислава, 1982); Человек и мир человека (К., 1977 (соавт.); Актуальные проблемы исследования мировоззренческих функций диалектического материализма (Вопр. философии. — 1981. — № 2); Життєвий світ особи (Філос. думка. — 1982. — № 1); Мировоззрение как форма сознания, самоопределения и культуры личности // Мировоззренческая культура личности (К., 1986) були близькими неомарксистським доробком західноєвропейському неортодоксальному марксизмові, не поступаючись їм змістовністю й наближенням до наукової істини.

Вчений виступав проти відриву філософії від практики, за нове переосмислення її зв'язку з життям, перебудову філософського мислення, самого відношення до філософії, її проблематики, структури курсу філософії, переосмислення її базису й структури. В. Іванов наголошував на необхідності орієнтації філософії на світоглядну проблематику, практично-духовне самоусвідомлення людини, вбачаючи в цьому не просто доповнення до гносеологічних і методологічних проблем, а саму суть філософії, де світогляд не відривається від людини, а завжди інтенціонально активно вплетений в саме смислове поле людської діяльності. Звідси його вимога переосмислення всього категоріального апарату в діяльно-практичному значенні, розуміння категорій як форм практичного освоєння людиною світу, подолання усталених стереотипів ототожнення філософії і світогляду, знання й свідомості, підміни поняття "світ" поняттям "матерія". Стосовно двох останніх стереотипів В. Іванов зазначав, що приріст знання сам по собі не приводить до формування правильного світогляду.

Формування світогляду, на думку В. Іванова, — це процес, що охоплює всю діяльність людини, в ході якої виробляється орієнтація людини в світі, усвідомлюється її місце в ньому, відношення людини до світу й до інших людей, де світ і є людський світ, основа людського буття й життєдіяльності людини. Дотримуючись розуміння філософії як в думці схопленої епохи, базою якої виступає вся культура людства, вчений негативно ставився до поділу її на діалектичний та історичний матеріалізм, притаманний марксистсько-ленінській традиції. Він справедливо зауважував, що такий поділ веде до нехтування ряду світоглядних категорій, самої теорії людини, філософським розумінням життя, оскільки характеристика життя тут не піднімається вище від розуміння його як обміну білкових тіл, а сама людина розглядається то як частина природи, то як робоча сила, частина суспільства. В. Іванов був твердо переконаний у тому, що філософія мусить бути націленою на людину, а її основою має бути сама людська сутність.

При розгляді стану філософії України радянської та пострадянської доби варто, хоча б коротко, зупинитися на поглядах таких українських філософів, як А. С. Канарський та М. Ф. Тарасенко.

Канарський Анатолій Станіславович

Народився 16 квітня 1936 р. в с. Руднє-Грабівка Коростишівського району Житомирської обл. Після закінчення семирічної школи в 1954 р. вступив до військово-авіатехнічного училища морської авіації. У 1957—1959 рр. — офіцер Радянської Армії. Демобілізувавшись за станом здоров'я, працював учителем у Костромській області (1959—1961). У 1961 р. вступив на філософське відділення історико-філософського факультету Київського університету. Ще студентом третього курсу почав читати спецкурс із естетики Гегеля, демонструючи не тільки знання предмета, а й свіжість думки, глибину теоретичного бачення естетики як науки. Після закінчення університету в 1966 р. працював асистентом кафедри етики та естетики. На цій кафедрі він працював усе своє життя: старший викладач, доцент, професор. Захистив кандидатську (1969) й докторську (1983) дисертації без відриву від роботи. В жовтні 1984 р. за науковим відрядженням виїхав до Польщі. Тривала побутова невлаштованість, хвороба, виснажлива праця, позанаукові пристрасті щодо творчості вченого, такі характерні для нашого не тільки радянського, а й пострадянського суспільства, призвели до раптової смерті А. Канарського 28 грудня 1984 р. у Варшаві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Курс, на якому навчався А. Канарський, був своєрідним як за складом, так і відношенням до навчання. Більша половина його студентів до вступу в університет пройшли хорошу школу життя, закінчивши середні навчальні заклади, попрацювавши як мінімум два-три роки за обраним фахом, а потім три-чотири роки відслужили в армії. Цей життєвий досвід вони перенесли на свій студентський побут, навчання. Мабуть, не випадково, що саме цей курс дав Україні 6 докторів і 15 кандидатів наук. Однак навіть серед них А. Канарський відрізнявся своєю начитаністю, знанням першоджерел, культури, музики, сам добре грав на скрипці. Це зумовило його орієнтацію у виборі спеціалізації, де основу наукових досліджень вченого становили проблеми діалектики естетичного процесу в загальному контексті наукового пізнання й культури. Він грунтовно проаналізував гносеологічні аспекти естетичного, природу й форми естетичної чуттєвості, генези естетичної культури, взаємозв'язку практики та естетичної свідомості. Його теоретичні праці Диалектика эстетического процесса: Диалектика эстетического как теория чувственного познания (К., 1979); Диалектика эстетического процесса: Генезис чувственной культуры (К., 1982) з фундаментальних проблем естетики здобули визнання серед фахівців, творчої молоді й іще за життя автора стали раритетними. Талановитий педагог, оригінальний мислитель, А. Канарський створив свій напрям у науці, де й сьогодні переважна більшість фахівців з естетики вважають себе його учнями.