Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Танчер Володимир Карлович

Народився 7 квітня 1915 р. в м. Бахмач Чернігівської обл. Після закінчення в 1932 р. Сновської (тепер Щорсівської) школи ФЗУ до 1949 р. працював на залізничному транспорті. В 1948 р. заочно закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту, а через рік філософський факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З цього року працював в університеті на посадах асистента, доцента кафедри діалектичного та історичного матеріалізму. В 1959 р. заснував кафедру історії і теорії атеїзму, на якій працював завідуючим кафедрою до 1986 р., професором — до 1989 р. Заступник декана філософського факультету (1953), декан філософського факультету (1954—1955), заступник декана історико-філософського факультету (1955—1958), декан філософського факультету (1968—1972). В. Танчер доктор філософських наук, з 1963 р. — професор. Докладав зусиль до демократизації та піднесення філософської освіти в Україні. За сумісництвом працював старшим викладачем у Київській вищій партійній школі (1950—1953), професором Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1972—1986). У 1984 р. В. Танчеру було присвоєно звання "Заслужений діяч науки України". Помер у 1998 р., похований у Києві. Автор більш як 370 друкованих праць, в тому числі монографій і підручників: Знищення протилежності між розумовою і фізичною працею (К., 1954); Основи атеїзму (К., 1961); Основи наукового атеїзму (К., 1971); Современный верующий (М, 1970); Молоді про атеїзм (К., 1972); Критика соціального фідеїзму (К., 1975); Проблеми теорії наукового атеїзму (К., 1985); Релігієзнавство (К., 1987). Праці В. Танчера неодноразово перевидавалися, були перекладені молдавською, угорською та іспанською мовами.

В. Танчер здійснював наукові дослідження в галузі соціальної філософії, особливо історії і теорії релігії та атеїзму. Він розробив оригінальну концепцію і програму курсу наукового атеїзму як марксистського розуміння релігієзнавства. В доробку вченого концепція періодизації протестантизму на ранній і пізній, періодизації історії руського православ'я, класифікація неорелігій, розробка проблем історії і сучасності українського православ'я, історії іудаїзму та ісламу. В. К. Танчер запропонував розглядати релігійну свідомість як структуру єдності елементів: анімічних, міфологічних, магічних і фетишистських ідей та почуттів. Витриманий, толерантний, В. Танчер користувався популярністю серед викладачів і студентів, які з любов'ю називали його "папа Карло".

Дмитриченко Володимир Савелійович

Народився 15 березня 1925 р. в с. Білозір'я (нині Черкаська обл.). По закінченні сільської середньої школи в грудні 1941 р. вступив до Сталінградського ФЗУ № 21. З вересня 1942 р. — в діючій армії на фронтах Великої Вітчизняної війни. Після важкого поранення в лютому 1945 р. за інвалідністю був демобілізований з армії, вступив на педагогічні курси Черкаського учительського інституту. У вересні 1945 р. В. Дмитриченко став студентом цього інституту, а через рік перевівся на філософський факультет Київського університету. Після закінчення університету (1951) став слухачем курсів підготовки викладачів суспільних наук при КДУ. В 1952— 1956 рр. — асистент, старший викладач кафедри історії філософії Київського університету. Після захисту кандидатської дисертації (1956) — доцент цієї кафедри, на якій працював до кінця свого життя, за винятком науково-педагогічних відряджень до В'єтнаму (1964) та НДР (1970). Основний свій курс з історії античної філософії В. Дмитриченко читав українською мовою, орієнтував слухачів на вивчення першоджерел. Доктор філософських наук з 1981 р. Автор більш як 50 наукових праць з історії філософії, основні з яких: Суспільно-політичні погляди Я. П. Козельського (К. 1957); Розвиток філософської думки в стародавньому Китаї (у співавторстві з В. І. Шинкарук) (К., 1959); Соціалістична думка на Україні в 70 — на початку 80-х років ХІХст. (К., 1974).

В. С. Дмитриченко належав до покоління філософів-шестидесятників. Свою увагу він спрямував на дослідження наукових передумов історичного місця революціонерів-демократів, революційного демократизму та утопічного соціалізму в Україні. Він грунтовно проаналізував соціальні погляди М, П. Драгоманова, С. А. Подолинського, Ф. П. Вовка. В дослідженні названих проблем виявив ряд цікавих деталей, що стосувалися "білих плям" історії вітчизняної суспільної думки, характеру формування соціал-демократичних партій. Результати досліджень В. Дмитриченка, його прагнення до об'єктивного висвітлення вітчизняної філософської і соціально-політичної думки не вкладалися в рамки офіційної історіографії того часу, викликаючи негативну реакцію з боку ідеологічних офіозів. Це несприятливо позначилося на його науковій діяльності, на сім років відсунуло захист докторської дисертації, що й фактично обірвало його життя 23 грудня 1981 р.

Лисенко Олександр Якимович

Народився 5 травня 1925 р. в с. Ганнівка Петрівського району Кіровоградської обл. в сім'ї селянина. Після закінчення середньої школи (1941) деякий час залишався в рідному селі, а з 1943 р. — в діючій армії на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1946 р. вступив на історичний факультет Львівського університету, який закінчив у 1951 р. Наступні два роки навчався на курсах викладачів суспільно-економічних дисциплін при Київському університеті. По закінченні О. Лисенко працював викладачем кафедри марксизму-ленінізму Харківського політехнічного інституту. В 1954—1956 рр. — аспірант Інституту філософії АН УРСР, в якому залишається працювати після захисту кандидатської дисертації. У 1959— 1964 рр. — консультант відділу науки і культури ЦК Компартії України. В 1964 р. його було призначено завідуючим кафедрою філософії Київського автодорожнього інституту, звідки 1973 р. перейшов до Київського університету, в якому до кінця свого життя обіймав посаду завідуючого кафедрою історичного матеріалізму. Неодноразово виїздив за кордон в наукові відрядження, читав лекції в університетах Куби, Болгарії, НДР, вів плідну науково-організаційну роботу, протягом 12 років (1974—1986) очолював спеціалізовану раду по захисту кандидатських і докторських дисертацій, був членом методичної ради Мінвузу України, редактором міжвузівського збірника "Проблеми філософії". Помер 19 квітня 1990 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

О. Я. Лисенко — автор 150 наукових робіт із проблем історії філософії, культури, соціальної філософії. До творчого доробку вченого належить дослідження соціально-філософських проблем науково-технічної революції, взаємозв'язку матеріального та ідеального в соціальному розвитку, діалектики соціальних процесів, соціально-філософських проблем творчої діяльності. Значну увагу він приділяв історії вітчизняної філософської думки, зокрема аналізу соціальних поглядів І. Я. Франка. Власне розуміння поставлених проблем, шляхів та засобів їх розв'язання знайшло відображення в основних його працях "Комунізм і формування нової людини" (К.( 1962); "Пережитки капіталізму в свідомості людини та шляхи їх подолання" (К.( 1960); "Соціальні погляди Івана Франка" (К., 1958); "Соціально-філософські проблеми науково-технічної революції" (К., 1974); "Формування людини в умовах розвинутого соціалізму" (К., 1976); "Комунізм і формування особи" (К., 1978); "Матеріальне і духовне в соціальному розвитку" (К., 1980); "Соціалізм і творчість мас" (Ю, 1981); "Соціально-філософські проблеми творчої діяльності" (К., 1981); "Діалектика соціальних процесів" (співавт. — К., 1983); "Духовна культура соціалізму" (К., 1986). Підготовлені в дусі свого часу, вони відрізнялися прагненням до пошуку суті, філософського осмислення тих питань, які ставило саме життя.

Павлов Василь Терентійович

Народився 21 березня 1915 р. в с. Стара Ерикла Теренгульського району Ульяновської обл. Після закінчення початкової школи працював лісорубом в ліспромгоспі Кузоватського району. З 1935 до 1936 р. навчався в Павенецькому водному технікумі, Петрозаводськом культурно-освітньому технікумі (Кар. АРСР), але не закінчив у зв'язку з їх закриттям. У 1937 р. склав екстерном іспити за середню школу і вступив на історико-філологічний факультет Карело-Фінського державного університету. Після закінчення університету в 1942 р. служив у лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись у 1945 р., працював викладачем російської мови і літератури в Сталінградському машинобудівельному технікумі, а з 1946 до 1948 р. — штатним лектором Центрального лекційного бюро при Комітеті у справах Культосвітніх закладів Ради Міністрів Карело-Фінської РСР. В 1948—1951 рр. — аспірант Інституту філософії АН СРСР. В 1951 р. захистив кандидатську дисертацію і за конкурсом був прийнятий на роботу в Київський університет ім. Т. Г. Шевченка старшим викладачем кафедри логіки філософського факультету. З 1956 по 1961 р. — доцент кафедри діалектичного та історичного матеріалізму, доцент кафедри етики, естетики і логіки. У 1969 р. захистив докторську дисертацію "Логіко-методологічні функції категорій простору, часу і причинності". З 1971 по 1986 р. був завідуючим кафедрою логіки філософського факультету Київського університету. Професор з 1972 р. Помер 2 жовтня 1998 р., похований на міському кладовищі м. Києва.

У центрі наукових інтересів В. Т. Павлова — проблеми відношення між поняттями, об'єктивного змісту та основ форм і законів мислення, логіко-методологічних функцій категорій причини, простору та часу. Аналізуючи логічну структуру останніх, їх роль в побудові окремих логіко-категоріальних структур, логічних форм і законів, вчений виходив на розгляд логіко-методологічних функцій цих категорій в побудові логічної системи методів пояснення та передбачення, використовуючи для обгрунтування своєї точки зору досягнення квантової механіки, математики, апарат математичної логіки. В. Павлов одним із перших в Україні почав читати курс математичної і модальної логіки. Автор близько 100 наукових робіт, у тому числі шести монографій і навчальних посібників. Виховав ряд відомих українських логіків, серед яких І. С. Семенов, І. М. Волошко, В. І. Омельянчик та А. Є. Конверський, який очолив відновлену в 1993 р. кафедру логіки.

Куценко Володимир Ілліч

Народився 18 лютого 1921 р. в с. Благодатне Павлоградського району Дніпропетровської обл. У 1938 р. закінчив Новомосковський педагогічний технікум, працював вчителем середньої школи в м. Павлограді. Учасник фінської і Великої Вітчизняної воєн. Після демобілізації закінчив екстерном історичний факультет Київського університету, а в 1948 р. Республіканську партійну школу при ЦК КП(б)У. Працював завідуючим відділом газети "Молодь України". В 1950—1953 pp. — аспірант Академії суспільних наук у Москві. Після захисту дисертації з 1953 по 1960 р. працював старшим викладачем, доцентом, а з 1969 р. завідуючим кафедрою журналістики ВПШ при ЦК Компартії України. В 1970 р. перейшов на наукову роботу в Інститут філософії АН УРСР, де обіймав посаду завідуючого відділом історичного матеріалізму і радника при дирекції Інституту. Одночасно працював головним редактором журналу "Філософська думка" (1971—1976), заступником академіка-секретаря Відділення історії, філософії і права АН УРСР (1975— 1993). В Інституті філософії працював до кінця свого життя, захистив тут докторську дисертацію "Социальные задачи. Их генезис и разрешение (Общеметодологический аспект)", отримав звання професора. В 1976 р. його було обрано членом-кореспондентом, а в 1985 р. академіком АН України. Помер 6 січня 1998 p., похований у Києві.

Коло наукових інтересів В. І. Куценка — соціальна філософія та теорія управління, де він є одним із загальновизнаних фахівців у галузі дослідження сутності, структури і механізмів формування та розв'язання суспільних проблем і соціальних завдань, методологічних проблем соціального передбачення і прогнозування, управління творчими процесами. Наукові дослідження В. І. Куценка відрізнялися актуальністю і новизною, фундаментальністю, глибиною філософсько-теоретичного аналізу, виваженістю і толерантністю критики. Узагальнені в більш як 150 наукових працях, серед яких 10 індивідуальних і 12 колективних монографіях, зокрема "Передбачення і життя" (К., 1966); "Про наукове управління творчим процесом" (К., 1971); "Социальная задача как категория исторического материализма" (К., 1972); "Методологические проблемы социального предвидения" (К., 1977); "Вопросы прогнозирования общественных явлений" (К., 1978); "Социальное познание и социальное управление" (К., 1979); "Общественные проблемы: генезис и решение (Методологический анализ)" (К., 1984); "Категории исторического материализма: их роль в познании и преобразовании социальной действительности" (К., 1985); "Категории исторического материализма и их методологическая функция" (К., 1986); "Методологические проблемы социального познания" (К., 1987); "Общественные отношения (Социально-философский анализ)" (К., 1991), які отримали високу оцінку вітчизняних та зарубіжних учених.

Творча наукова діяльність В. І. Куценка поєднувалася з науково-організаційною і громадською діяльністю. Вченим була розроблена й організована реалізація дослідницької програми розвитку філософії, зокрема соціальної філософії як категорії суспільного пізнання і соціальної дії, організований методологічний семінар з дослідження методологічних проблем профільних наук. Очолюючи відділ Інституту філософії, він виховав плеяду видатних вчених, які успішно працюють в науково-дослідних закладах та вузах України, був керівником і членом багатьох наукових рад, науковим редактором і рецензентом наукових праць, сприяючи підвищенню їх теоретичного рівня та практичної значущості.

Парнюк Михайло Олексійович

Народився 20 жовтня 1919 р. у с. Мусіївка Хорольського району Полтавської обл. в селянській родині. Закінчив семирічну школу (1935), Сорочинський педагогічний технікум (1938), навчався в Лубенському педагогічному інституті (1938—1941), учасник Великої Вітчизняної війни. У 1951 р. закінчив філософський факультет Київського університету, а в 1954 р. аспірантуру. Після захисту кандидатської дисертації (1955) — доцент кафедри філософії АН УРСР, професор (1971—1973), завідуючий кафедрою (1973— 1991), головний науковий працівник Центру гуманітарної освіти АН України, організованого на базі кафедри філософії (1991—1992). Доктор філософських наук з 1971 р., професор з 1976 р. Заслужений діяч науки України. М. Парнюк автор 140 наукових і науково-популярних робіт, виданих як у СРСР, так і за рубежем (Югославія, Угорщина, Болгарія, Польща, Німеччина). Помер 7 липня 1992 р.

М. Парнюк мав великі організаторські здібності, любив працювати сам і вмів примусити працювати інших. Створений ним колектив кафедри сконцентрував увагу на аналізі гносеологічних, методологічних та соціальних проблем розвитку науки, законів І категорій матеріалістичної діалектики, з 1974 р. підготував та опублікував такі фундаментальні дослідження, як "Гносеологічні і соціальні проблеми розвитку хімії", "Формування світогляду нової людини", "Соціальні, гносеологічні і методологічні проблеми технічних наук", "Соціальні, гносеологічні і методологічні проблеми геологічних наук", "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема".

З 1982 по 1991 р. доробком кафедри та самого М. Парнюка стали монографії "Конечное и бесконечное", "Прерывное и непрерывное", "Пространство и время", "Категории "закон" и "хаос", "Сущность и явление", "Связь и обособленное", "Необходимость и случайность", "Возможность и действительность", "Отрицание отрицания", "Категории количества и качества в науке", "Движение и покой", "Причина и действие", "Условие и обособленное". Вчений брав участь у написанні монографії "Наука и идеология. Критика на буржуазна и ревизионистична концепции" (София, 1983. Т. 4); "Ленинская теория отражения в свете развития науки и практики" (София, 1981. Т. 1—2); "Диалектическое противоречие —ядро диалектики" (Братислава, 1985). Цікавився нетрадиційною і народною медициною, українською культурою, етнографією, зібрав і упорядкував збірку українських народних прикмет.