Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Значна частина українських філософів 20 — початку 30-х років сприймали і підтримували ідею українізації, яку обстоювали М. Скрипник та О. Шумський. Справа в тому, що тогочасне піднесення українського духу, розбурханого революційними подіями, було настільки сильним, що навіть більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на короткий час "українізацію" на рівень державної політики. Ця видимість самостійності, про яку ще в 1927 р. писав секретар ЦК КП(б)У П. Любченко в листах до В. Винниченка, поєднавшись з романтичною вірою, дала поштовх до нового спалаху національно-культурного процесу, неповторної атмосфери творчого співробітництва української мистецької і філософської інтелігенції. Феномен національно-культурного злету 20-х років, репрезентований плеядою таких талановитих митців, як В. Блакитний, М. Вороний, О. Досвітний, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, Л. Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Яловий, М. Хвильовий та ін., отримав назву українського відродження. Вони ставили за мету через перегук епох античного світу, Відродження, Нового часу, мислителів і митців великих еллінів, титанів європейських народів після середньовічної доби, видатних мислителів Нового часу з українською культурою здійснити її Великий синтез, підняти на нову висоту національну культуру завдяки синтезу азійського Сходу та європейського Заходу. При всьому романтичному вітаїзмі своїх поглядів, переконаності в справедливості ідеалів соціалізму його представники не могли відбивати й реальну дійсність того часу. Розходження між цією дійсністю та їх ідеалами стало трагедією власного життя цих митців, обірваного або добровільно, або рукою ката в застінках та таборах сталінського тоталітарного режиму в 30-х роках, коли репресивна машина найбільш жорстоко прокотилася по діячах української культури, що дійсно дає підставу називати її відродження як розстріляне Відродження України 9 жовтня 1937 р.

Стосовно розстрілу української філософії, то він почався значно раніше, з січня 1931 р. із продовженням сталінського "повороту на філософському фронті" дискусією в УІМЛ за московським сценарієм. З Москви зі своєю командою приїхав М. Мітін для того, щоб і на Україні розгромити механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособленням яких стали С. Семковський та В. Юринець. Підсумки дискусії про поворот на філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК ВКП(б) про журнал "Под знаменем марксизма" в резолюції бюро партосередку філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 березня 1931 р. В ній зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і природознавства, дискусія "розбила легенду про виключність шляху філософської роботи на Україні", закликала йти українській філософії магістральним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих умов, борючись проти соціології Грушевського, Єфремова, схеми Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика Семковського та ідеаліста Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця (Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 37). Оскільки в Україні не знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з Москви прислали О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова. Українська радянська філософія була обезглавлена разом зі смертю М. Скрипника в травні—липні 1933 р., а в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До кінця 1937 р. були заарештовані майже всі українські філософи: П. Демчук, М. Яловий — 1933; П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік — 1934; Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н. Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада, М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, С. Лавров — 1935; Г. Лозових, Г. Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол, Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936; А. Сараджев, М. Юшманов — 1937 р. Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в Україні. По відношенню до них важко не погодитися з твердженням В. Табачковського про те, що за передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів з періодичністю кожні два-три роки, і ті, хто пройшов через ці страхітливо-криваві "сита", зрозуміло, практично були уже нездатні на прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати "глибокі думки геніального керманича" (Історія філософії України. — С. 402).

Роки сталінського тоталітарного режиму з їх орієнтацією на державну "класику марксизму-ленінізму-сталінізму" нанесли значного удару філософській думці в Україні, але не вбили її. В 1944 р. відкривається філософський факультет Київського університету. Своє функціонування він розпочав у складі трьох кафедр: діалектичного та історичного матеріалізму (проф. Ф. Ф. Єневич), педагогіки (проф. С. X. Чавдаров), психології (проф. О. М. Раєвський). Першим деканом філософського факультету став проф. М. С. Шлєпаков, який через рік заснував нову кафедру історії філософії. В 1946 р. на факультеті діяло п'ять кафедр: історії філософії, логіки, діалектичного та історичного матеріалізму, педагогіки та психології, забезпечуючи підготовку фахівців за спеціальностями філософія, психологія і логіка. В такому складі факультет проіснував до 1955 р., коли він був об'єднаний з історичним факультетом в історико-філософський факультет (декан доц. П. М. Овчаренко) з відділеннями історії та філософії, кожне з яких мало свої вчену та видавничу ради.

За десять років існування філософського відділення було створено кафедри історії і теорії атеїзму, естетики, етики і логіки, новітньої філософії, філософії гуманітарних і природничих факультетів, наукового комунізму, організована лабораторія конкретних соціологічних досліджень. Саме вони склали організаційну структуру відновленого в 1965 р. філософського факультету, деканом якого став проф. В. І. Шинкарук. В різні часи деканами факультету були професори В. К. Танчер, П. С. Дишлевий, І. Ф. Надольний, М. Ф. Тарасенко. Зазнавши певних реорганізацій (виділення окремого факультету соціології і психології — декан проф. В. І. Во-лович), на момент видання книги філософський факультет набув усталену структуру з десяти кафедр: історії філософії (проф. В. І. Ярошовець), філософії філософського факультету (проф. А. М. Лой), етики, естетики та культурології (проф. Л. Т. Левчук), логіки (проф. А. Є. Конверський), філософії гуманітарних факультетів (член-кор. НАН України Л. В. Губерський), філософії та методології науки (проф. І. С. Добронравова), релігієзнавства (проф. В. І. Лубський), політичних наук (проф. П. П. Шляхтун), політології (проф. Ф. М. Кирилюк), першої в історії України кафедри української філософії та культури (доц. М. Ю. Русин). Деканом факультету в 1995 р. було обрано доктора філософських наук професора А. Є. Конверського.

Професорсько-викладацький склад цих кафедр, серед яких 25 професорів, докторів наук, забезпечує читання широкого спектра нормативних та спеціальних курсів, що відповідають міжнародній класифікації філософських дисциплін: філософська пропедевтика, теоретична філософія, практична філософія, соціальна філософія, філософська антропологія, філософія історії, філософія права, феноменологія, філософія культури, філософія і методологія наукового пізнання, історія зарубіжної філософії, сучасна зарубіжна філософія, історія філософії України, логіка, риторика, герменевтика, релігієзнавство та ін. Крім основної функції підготовки викладачів для вузів України (за роки існування факультету було підготовлено 60 докторів і 400 кандидатів наук) філософський факультет є важливим центром наукових досліджень з наведених вище галузей філософського знання. Значний доробок тут належить М. С. Шлєпакову, П. В. Копніну, Д. X. Острянину, В. О. Кудіну, Ю. В. Осичнюку, А. М. Петрусенку, І. М. Карнаухову, В. К. Танчеру, П. С. Дишлевому, В. С. Дмитриченку, М. Л. Злотиній, І. В. Бичку, А К. Бичко, А. О. Пашковій, П. О. Загороднюку, А. І. Горах, А. М. Алексюку, А. Т. Нелепу, В. О. Босенко, Н. Т. Костюк, В. Т. Павлову, М. В. Дученку, В. Г. Антоненку, О. Я. Лисенку, К. П. Руденко, І. Ф. Надольному, А. С. Канарському,

B. С. Лутаю, О. І. Кедровському, Ю. В. Кушакову, Б. А. Гаєвському, Л. Т. Левчук, Ю. А. Калініну, А. М. Лою, Т. І. Ящук, І. С. Добронравовій, Т. Д. Пікапювій, Л. А Сидоренко, Л. А Соловею, В. І. Гусєву, А. І. Трубенку, В. І. Лубському, Л. В. Конотоп, В. І. Ярошовцю, П. П. Шляхтуну, М. Ф. Кирилюку, М. Ю. Русину, В. І. Панченко, О. Ф. Александрове та ін.

У1946 р. було організовано Інститут філософії АН УРСР. З часу його відкриття він став центром науково-дослідницької роботи, підготовки фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософії були відомі як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д. X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут філософії з 1968 р. після від'їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України, який в 1996 р. отримав ім'я Г. С. Сковороди. В Інституті філософії сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович,

C. Б. Кримський, І. П. Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куценко, В. С. Горський, В. М. Нічик, П. С. Дишлевий, В. І. Колодяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В. П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г. Табачковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М. Храмова, В. І. Кузнецов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. С. Лісовий, В. С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мороз, Д. А. Микитенко, Я. М. Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О. Васильєв, М. М. Мокляк, А О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П. Загороднюк, Є. І. Головаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І. Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П. С. Дишлевий, Є. Є. Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в московських вузах.

Значну роль у формуванні філософської культури та наукового світогляду молоді інститутів АН України відіграла кафедра філософії АН України, яку спочатку очолював І. П. Головаха, а з 1973 р. М. О. Парнюк. Як науковці тут зростали А. М. Петрусенко, В. М. Свириденко, Ю. Г. Пономаренко, В. А. Рижко (нині директор Центру гуманітарної освіти НАН України), М. Г. Кириченко, Б. І. Конвай, Є. М. Причепій (завідуючий кафедрою філософії Академії легкої промисловості), І. В. Огородник (проф. кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка), А М. Лой (завідуючий кафедрою філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка), В. В. Кизима, Н. І. Мельникова, С. М. Баранович, Б. П. Лазоренко, Б. А. Головко (завідуючий кафедрою Національного аграрного університету), К. К. Жоль, В. І. Підтиченко, І. С. Гонтаржевський, Т. Д. Стародуб, Є. В. Кривець, В. Д. Тихоненко, О. І. Шморгун (головний редактор часопису "Розбудова державності").

Розглядаючи стан філософської думки України радянської та пострадянської доби, варто зазначити, що її розвиток пов'язаний не тільки з Київським університетом, Інститутом філософії та кафедрою філософії АН України. Активізація науково-дослідницької роботи в цих центрах значно вплинула і на рівень філософії у вузах України, що пов'язано з діяльністю професорів М. М. Підтиченко, О. П. Павелка, Л. О. Сморжа, Б. О. Лобовика, Г. І. Волинки, Ю. О. Федіва (Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова); М. О. Логвина, В. П. Ключникова, Є. К. Доломана (Національний аграрний університет); С. С. Гурвича (Інститут фізичної культури); Б. П. Шубнякова, І. А. Бондарчук (Лінгвістичний університет); О. В. Котової, М. М. Гошовського (Університет культури); В. М. Попова (Медична академія); М. М. Ібрагімова (Академія внутрішніх справ); Б. В. Новикова (Політехнічний університет); В. І. Войтка, І. Ф. Зазюна (Інститут вдосконалення вчителів). В контексті висловленого варто назвати М. В. Старченка, М. В. Кашубу, О. М. Січивицю, В. П, Лисого, В. П. Мельника, А Ф. Карася, Ю. М. Вільчинського (Львів); М. М. Сидоренка, С. В. Вовка, М. А. Ожевана (Чернівці); П. П. Бобровського, В. М. Вандишева, О. Ю. Щербину-Яковлеву (Суми); В. Т. Костюка, A. І. Уйомова, В. О. Чайковського, 3. В. Балабаєву (Одеса); B. 3. Цехмістра, І. 3. Цехмістра (Харків); Г. А. Заїченка, О. В. Панфілова, I. А. Мороза, В. М. Судакову (Дніпропетровськ); В. Г. Скотного (Дрогобич); I. П. Стогнія, В. I. Солдатова, В. Г. Шпака (Переяслав-Хмельницький); Д. I. Говоруна (Черкаси); В. М. Ратнікова (Вінниця); В. I. Касьяна, В. X. Лобаса, О. Г. Шутова, В. П. Андрущенка, В. А. Буслинського, А. О. Єрешева, М. Г. Поліщук, В. А. Скуратівського, О. I. Левицьку, В. М. Князева, В. В. Москаленко (Київ).

Зрозуміло, що перелік імен українських філософів нашого часу, наведений вище, далекий до завершення. В його межах все-таки слід зупинитися на тих, хто уже завершив свій життєвий і творчий шлях, ставши надбанням вітчизняної філософської думки: М. С. Шлєпакова, П. В. Копніна, Д. X. Острянина, М. О. Логвина, В. К. Танчера, В. С. Дмитриченка, О. Я. Лисенка, В. П. Павлова, В. І. Куценка, М. О. Парнюка, Н. П. Депенчук, М. В. Грінченка, А. С. Канарського, В. П. Іванова, О. І. Яценка, М. Ф. Тарасенка.

Шлєпаков Микола Степанович

Народився в 1898 р. в с. Маклачисі Маловишерського району Новгородської обл. Учасник громадянської війни, політпрадівник дивізії М. О. Щорса, член РСДРП(б) з дореволюційним стажем. У 1930 р. М. Шлєпаков закінчив Інститут червоної професури, отримав звання професора й розпочав викладацьку роботу з філософії в харківських вузах — інституті комунального господарства, університеті. З 1945 р. працював у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де був деканом філософського факультету, засновником і першим завідуючим кафедрою історії філософії. Читав курс історії філософії, а в останні роки — спецкурси з критики сучасної буржуазної філософії та соціології. Помер у 1968 р. Послідовно дотримуючись ортодоксальних положень марксистської філософії в її радянській інтерпретації, М. Шлєпаков також знайомив студентів з новітніми надбаннями західноєвропейської філософії І соціології.

Копнін Павло Васильович

Острянин Данило Хомич

Народився 30 грудня 1906 р. в с. Більськ Полтавської обл. в родині селянина. Закінчив Інститут червоної професури (1929) у Харкові. З 1930 р. — на викладацькій роботі у вузах України. В 1952 р. Д. Острянина було призначено директором Інституту філософії АН УРСР. Доктор філософських наук з 1953 р., в 1957 р. обраний членом-кореспондентом АН УРСР. З 1962 р. він завідував кафедрою діалектичного та історичного матеріалізму Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. В останні роки життя — професор-консультант філософського факультету Київського університету. Помер 17 травня 1988 р.

Напрям філософських досліджень Д. Острянина — історія філософії в Україні й Росії, історія боротьби за матеріалізм у природознавстві. На основі ґрунтовного аналізу праць діячів вітчизняного природознавства, архівних документів розгорнув широку панораму формування матеріалістичного світогляду в середовищі українських і російських природознавців, розкрив характер їх філософського мислення. Узагальнюючи конкретно-історичний матеріал, дав аналіз основ філософського світогляду багатьох вітчизняних природознавців. Це знайшло відображення в працях вченого "Мировоззрение И. И. Мечникова" (X., 1948), "Боротьба за матеріалістичні ідеї у вітчизняній біології в першій половині XIX століття" (К., 1952), "Світогляд О. М. Радищева" (К., 1953), "І. І. Мечников у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (К., 1954), "Світогляд М. О. Максимовича" (К., 1960), "Борьба за материализм и диалектику в отечественном естествознании (вторая половина ХГХ — начала XX в.)" (К., 1984); "Материализм и диалектика в отечественном естествознании (конец ХУШ — первая половина ХГХ в.)" (К., 1984).

Логвин Мирон Онисимович

Народився в с. Бреусовці на Полтавщині в сім'ї робітника. Досить рано розпочав трудову діяльність, працював учителем, вів профспілкову роботу. З 1922 р. почав працювати у навчальних закладах (Полтава, Харків). Саме на цей час припадає його захоплення філософією. М. Логвин бере активну участь у філософських дискусіях, виступає за утвердження діалектичного матеріалізму в природознавстві. В 1933 р. закінчив Інститут червоної професури. В 1935 р. М. Логвину було присвоєно звання професора. Наприкінці 30-х років філософ був звинувачений в українському націонал-фашизмі, звання було зняте, а його самого вислано в Самару. Учасник Великої Вітчизняної війни. В 1948 р. закінчив ВПШ при ЦК КПРС. Переїхавши до Києва, працював доцентом, завідуючим кафедрою філософії і наукового комунізму Української сільськогосподарської академії. В 1965 р. захистив докторську дисертацію на тему "Метод условных рефлексов И. П. Павлова и методологические проблемы современной физиологии высшей нервной деятельности". В останні роки свого життя працював професором кафедри філософії Української сільськогосподарської академії. Помер 1977 р., похований у Києві.

Основний напрям наукових досліджень М. Логвина — філософські проблеми природознавства, працювати над якими розпочав ще у 20-х роках, підготувавши книгу "Діалектичний матеріалізм і сучасне природознавство" (К., 1929). Цікавився питаннями теорії пізнання, виникнення свідомості, історією філософії. Автор більш як 50 праць (монографій, статей, рецензій). До наукового доробку М. Логвина належать філософський аналіз і методологічне осмислення принципів теорії й методу умовних рефлексів І. Павлова відповідно до нових досягнень сучасного природознавства, зокрема біології та фізіології вищої нервової системи, проблеми походження та функціонування свідомості, взаємозв'язку фізіологічного й психічного (Сучасна наука про свідомість. — К., 1955; Проблема сознания и мозга. — К., 1963). Прибічник діалектико-матеріалістичного напряму у філософії, М. Логвин у своїх працях був усе-таки досить обережним у судженнях, обминаючи ідеологічні ярлики і штампи. Зазнавши на собі дію сталінської репресивної машини, М. Логвин вимагав від своїх учнів більше займатися наукою, а не виконанням громадських та партійних доручень.