Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Судова влада в радянську добу

10.1. Становлення українського радянського судівництва (1917–1921 рр.)

Перші роки радянської влади в Україні традиційно і небезпідставно сприймаються сучасними дослідниками як роки нехтування будь-якими правовими формами, відчутного пріоритету позасудових органів і надзвичайної юстиції. Проте тодішній підхід до судової влади цілком вписувався в умови започаткованого більшовиками великого й доволі неоднозначного соціального експерименту та щонайменше заслуговує на зважене об’єктивне вивчення.

Відомий український радянський діяч М. О. Скрипник зазначав, що Жовтнева революція зламала цілком і до кінця старий судовий устрій, поставила суду інші завдання, збудувала його на інших основах, дала йому інший соціальний зміст і значення. Головною відмінністю радянського суду було відкрите визнання його класовим судом, прямим знаряддям диктатури пролетаріату. На думку більшовиків, будь-який суд є класовим судом, але буржуазія намагається це приховати, а Радянська республіка відверто заявляє те, що є. Специфічні умови боротьби трудящих у період громадянської війни, вважали вони, не давали змоги вести захист радянського ладу іншим шляхом, ніж через здійснення цього захисту не на підставі писаного закону, а на основі соціалістично-революційної правосвідомості трудящих, на ґрунті їхнього пролетарського ставлення до життя, революційного чуття і тих загальних для всього класу положень, що визначали загалом усю тогочасну боротьбу трудящих. Робітники та селяни, які не були обізнані з юридичними тонкощами й теорією права, але усвідомлювали необхідність захисту інтересів трудящих і боротьби за радянську владу, творили свою справу під перехресним вогнем нападок і насмішок, знущання і зловорожості з боку всієї буржуазії та кваліфікованих юристів буржуазного права. У судових вироках періоду громадянської війни знайшли відбиття, дозріли і сформувалися нове радянське право, нова кримінальна політика[771].

Зауважимо, що на тлі активної діяльності надзвичайних органів, в умовах загального правового нігілізму далеко не одразу прийшло розуміння тієї ролі, яку мають відігравати народні суди. Наперед висувалися завдання класової боротьби. Як зазначав В. І. Ленін в листі до Д. І. Курського від 17 травня 1922 р., «суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас»[772].

Поступово відбувалось і осмислення творчої та виховної ролі правосуддя. Лідер більшовиків ще у березні 1918 р. зазначав: «Новий суд потрібний був, насамперед, для боротьби проти експлуататорів, які намагаються відновити своє панування чи відстоювати свої привілеї або потай протягти, обманом дістати ту чи іншу частинку цих привілеїв. Але, крім того, на суди, якщо вони організовані дійсно на принципі радянських установ, лягає інше, ще важливіше завдання. Це — завдання забезпечити суворе проведення дисципліни і самодисципліни трудящих»[773].

Що ж до розуміння судової влади у перші пожовтневі роки, то власне цей термін хоча й уживався, але дуже рідко. При цьому ідея поділу державної влади відкидалася більшовиками зовсім, оскільки вважалося, що її декларування — це чергова спроба панівної верстви обманути трудящих і приховати за гарним юридичним фасадом експлуататорську сутність своєї влади, якою буржуазія ні з ким не ділиться. На противагу висувалася теза про поєднання законодавства й управління, яка послідовно реалізовувалась у радянській дійсності через надання не лише законотворчих, а й законодавчих повноважень уряду, а певний час — навіть і окремим відомствам. Радянські судові органи теж не відособлялися від державного апарату і аж ніяк не мусили контролювати інші владні структури. Їхнє призначення полягало насамперед у тому, щоби своїми специфічними засобами здійснювати спільні для всіх органів влади завдання диктатури пролетаріату. Державні органи загальної компетенції (уряд, Ради та їхні виконавчі структури) визначали дислокацію судових установ і формували їхній кадровий склад. Це цілком узгоджувалося з положеннями ст. 5 Конституції УСРР 1919 р.: «Влада трудящих мас на території Української Соціалістичної Радянської Республіки здійснюється Радами Робітничих, Селянських, Червоноармійських Депутатів і іншими органами влади за вибором Рад»[774].

Безпосередньо керували судами та революційними трибуналами центральні й місцеві органи юстиції, які зі зростанням їхнього авторитету послідовно намагалися завадити втручанню інших відомств у сферу своєї виключної компетенції. Втім, у 1917–1921 рр. було й чимало органів із судовими функціями за межами сфери відання наркомату юстиції. «Судова влада» дедалі більше ставала фікцією і з огляду на послідовне посилення контролю за судовими установами та прямого, хоча й не зовсім гласного, керівництва ними з боку компартійних органів.

Про те, як конкретно розбудовувалася система судових органів Радянської України, є чимало спеціальних досліджень. Зокрема, історія правоохоронних (каральних) органів УСРР та й загалом історичний період 1917–1920 рр. були традиційним предметом дослідження радянських істориків права «харківської школи», передусім А. Й. Рогожина[775] та його учнів. Значне місце приділено цьому періоду в загальних працях з історії суду Радянської України М. П. Діденка[776], Д. С. Сусла[777] і деяких інших авторів[778]. Українські сюжети знайшли певне відображення і в фундаментальній праці М. В. Кожевнікова з історії радянського суду[779] та окремих працях з історії судівництва Радянської Росії[780].

Дослідники загалом погоджуються, що перші радянські судові органи («революційні» або «робітничо-селянські» суди чи трибунали) виникали до певної міри стихійно, за ініціативою знизу, без відповідної нормативної бази та якоїсь усталеної форми. Нерідко судові функції виконували безпосередньо Ради й навіть загальні збори громадян[781].

Первинну врегульованість у судівництво внесла Постанова Народного Секретаріату Радянської України Про введення народного суду від 4 (17) січня 1918 р. В ній проголошувалося скасування всіх попередніх судових установ і пов’язаних з ними інституцій. Стара судова система знищувалася вщент. Але канцелярським службовцям приписувалося продовжувати роботу під керівництвом комісарів, призначених Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, щоби забезпечити передачу новій владі майна, архівів і поточних справ.

Повсюдно запроваджувалися місцеві колегіальні народні суди: дільничні, повітові й міські. Дільничні народні суди засновувалися з розрахунку один суд на десять тисяч мешканців, повітові суди — по одному в кожному повіті, а міські суди — по одному в кожному місті, виокремленому з повіту. Всі справи мали надходити до дільничних народних судів. З них суд вирішував лише ті справи, в яких призначене ним покарання не перевищувало одного року тюрми і 5000 крб. штрафу або на користь потерпілої сторони присуджувалося майно ціною не більше п’яти тисяч карбованців. Коли ж ішлося про те, що передбачуване покарання або цінність спірного майна виходить за ці межі, то дільничний суд передавав справу відповідному повітовому або міському суду.

Таке розмежування підсудності дуже нагадувало аналогічне розмежування між колишніми мировими і загальними судами. До певної міри дільничні суди й мали замінити колишню мирову юстицію. У Радянській Росії теж до цього прийшли, але не одразу. Спочатку мирова юстиція тут не скасовувалася, а лише призупинялася.

У повітових і міських судах мало бути не менше двох постійних і восьми чергових суддів. До складу дільничного суду входили два постійних судді й вісім чергових. Постійні судді мали обиратися загальним і прямим голосуванням населення. Організація виборів доручалася Радам, але тимчасово до проведення виборів постійних суддів обирали на загальних зборах Рад, причому будь-яка особа мала право виставити свою кандидатуру. Там, де ще не було волосних Рад селянських депутатів, вибори постійних суддів і розподіл дільниць відбувалися на сільських сходах. Списки чергових суддів Ради складали з громадян обох статей старше 18 років, які проживали на території дільниці. На фронті у разі відсутності Рад солдатських депутатів відповідні обов’язки щодо створення дільничних судів, виборів постійних суддів і складання списків чергових суддів покладалися на полкові комітети.

Судовий процес і процедура були доволі ефективні й прості. Суди засідали в будь-який час доби, вдень і вночі. Справи вирішувалися колегією у складі одного постійного судді й чотирьох чергових. Всі присутні громадяни віком від 18 років мали право відводу суду, могли бути оборонцями й захисниками. (В Росії таке дозволялося лише громадянам з «незаплямованою репутацією».) Всі рішення виносилися іменем Народу України більшістю голосів членів суду.

Рішення народних судів вважалися остаточними й підлягали негайному виконанню. Апеляційний і касаційний порядок перегляду справ не передбачався, але у разі виявлення «нових істотних обставин» справа могла бути переглянута тим самим судовим органом. Відсутність апеляційного оскарження відомий діяч «червоної юстиції» О. І. Хмельницький пояснював так: «Вже давно було ясно, що апеляційний суд є значно гіршим судом, ніж суд першої інстанції. Передусім цей суд, віддалений від місця і часу тих фактів, які покладаються в основу процесу, природно своєю тенденцією прагнув до того, щоб обмежити розгляд справи по суті. Цілком зрозуміло, що, коли питання про утворення судів стало в усій повноті, ми визнали доцільним принцип апеляційного оскарження скасувати»[782]. Що ж стосується касаційного оскарження, то незабаром було вирішено його відновити. Зокрема, за необхідність касаційного оскарження в лютому 1918 р. висловилися делегати з’їзду народних суддів у Харкові[783].

У постанові дозволялося також звернення до третейського суду, створеного сторонами, для вирішення будь-якої спірної справи. Рішення цих судів мало силу рішень дільничних судів і приводилось у виконання за постановою останніх.

Народні суди визначали покарання на свій розсуд, але в постанові Про введення народного суду була така фраза: «Покарання тілесні, що мають характер публічної ганьби, і смертна кара назавжди повинні бути витравлені із пам’яті і свідомості народу України». Втім, доволі швидко смертну кару було відновлено.

Судам пропонувалося керуватися революційною совістю й законами попередніх урядів, крім скасованих законів. При цьому скасованими вважалися всі закони, які суперечили постановам Всеросійського ЦВК Рад, ЦВК Рад України, РНК РСФРР і Народного Секретаріату Радянської України.