Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Виступи деяких делегатів характеризувались консерватизмом та інертністю мислення, збереженням стереотипів революційної доцільності, несприйняттям нових зрушень у правовій сфері, що відображало настрої певної частини працівників як радянської юстиції, так й інших ланок державного і партійного апарату.

Зокрема, виступаючи перед делегатами з’їзду, «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський наголошував на потребі «…виробляти право, за яким приватним власникам порушувати право пролетаріату не дозволять, а пролетаріату порушувати власність колишньої панівної частини буде можливо, і, таким чином, створиться класове право, диктатура пролетаріату, в якій буржуазія не побачить, що її право закріплюється. Звичайно, ми не будемо діяти як раніше через ЧК або міліцію, або просто революційним шляхом, реквізувати тощо. Тепер ми це зробимо через революційний трибунал і народний суд, і там, де буде пригнічення, руйнування господарства, там право пролетаріату, нове право… буде завжди стояти на сторожі пригноблених і експлуатованих…»[887].

Присутній на з’їзді представник НКЮ РСФРР І. В. Славін висловлювався ще категоричніше. Наголошуючи на тому, що в умовах НЕПу будуть створюватись різноманітні кодекси, він заявляв: «Багато хто ставить питання так, що раз кодекс, то, отже, створюється якийсь надкласовий суд, де буде вирішуватися тільки за законом і абсолютно зникне те, що ви до сих пір називали революційною совістю, як ніби зникне суд, який позбавляється можливості вирішувати питання по революційній совісті, зобов’язаний буде тільки й виключно керуватися кодексами. Це думка про те, що відтепер у нас буде суд надкласовий, це думка у зв’язку з найближчим виданням кодексів, є абсолютно неправильною. Диктатура пролетаріату являє собою щось таке, що не дає можливості існувати якому б то не було надкласовому суду, та його ніколи й не було, бути може тільки суд буржуазний і суд пролетаріату, і все питання полягає в тому, щоб через видання кодексу знайти ту рівнодійну, яка дала б змогу суд зберегти як апарат пролетаріату в його руках і водночас розв’язати питання, викликані новою економічною політикою…»

Згодом він додавав: «Суддя має керуватися не стільки буквою закону, скільки загальною системою права й загальним його духом. Суд завжди був класовий… Суд буде розбиратися в якому б то не було спорі між двома представниками буржуазних груп чи між інтересами держави з одного боку і окремих груп буржуазії, де суду треба буде вирішити головним чином питання політичне, і потрібно буде вирішувати це питання правильно, в інтересах пролетаріату…»[888].

Характеризуючи рівень підготовки суддів, на з’їзді визнавали, що він надзвичайно незадовільний і не відповідає тим складним завданням, які постали перед судами із проголошенням курсу на революційну законність[889]. Проте, як і в попередні роки, у доборі суддівських кадрів перевагу пропонувалось надавати не стільки особам з юридичною освітою, скільки комуністам або ідеологічно стійким представникам робітників і селян[890]. А делегат Бєлоновський підкреслював: «Всі судові установи, народний суд, ревтрибунал, Народний комісаріат юстиції, вони, безумовно, мусять строго і виразно триматися своєї керівної комуністичної партії»[891]. У зв’язку із цим, визнаючи необхідність юридичної освіти для працівників суду, делегати практично одностайно стверджували, що остання має будуватися за класовим принципом[892].

Судова реформа 1922 р. передбачала низку заходів, спрямованих на вдосконалення системи радянського правосуддя. Насамперед, згідно із затвердженим ВУЦВК 16 грудня 1922 р. Положенням про судоустрій УСРР, яке вводилось в дію з 1 лютого 1923 р., замість попередніх двох самостійних систем — народних судів і революційних трибуналів — запроваджувалась єдина судова система з трьох ланок: народного суду (у складі постійного судді або постійного судді та двох народних засідателів), губернського суду та Верховного Суду УСРР і його колегій.

Поряд із цими судовими інстанціями загальної юрисдикції передбачалося тимчасове функціонування спеціальних судів, до відання яких належав розгляд окремих категорій особливо небезпечних або особливо складних кримінальних, адміністративних, дисциплінарних, трудових, господарських і земельних справ, що вимагали від суддів спеціальних знань і навичок. Хоча ці суди й планувались як тимчасові, однак у подальшому кожне нове Положення про судоустрій республіки, а згодом і загальносоюзне законодавство, зберігали подібні види судів, й окремі з них проіснували аж до початку 1950-х років.

Потрібно наголосити, що в досліджуваний період ані в юридичній науці, ні в юридичній практиці не розрізнялися поняття «спеціальний» та «спеціалізований» суд, тому до категорії спеціальних судів включались як суди, що в сучасному законодавстві традиційно вважаються спеціалізованими, тобто ті, які мають певні особливості організаційно-структурної побудови, підпорядкування та процесуальної діяльності, так і, власне, репресивні та надзвичайні, наділені особливим статусом і виключною компетенцією, по суті квазісудові, органи.

Положення про судоустрій УСРР 1922 р. до категорії спеціальних судів відносило — військові трибунали у справах про злочини, що загрожують могутності Червоної армії; військово-транспортні трибунали у справах про особливо важливі злочини, що загрожують транспорту; особливі трудові сесії народного суду; земельні (судово-земельні) комісії та арбітражні комісії.

Деякі із зазначених спеціальних судів були скасовані майже одразу, деякі продовжували існувати тривалий час. Наприклад, Військово-транспортний трибунал Південного округу шляхів сполучення був розформований відповідно до постанови ЦБК СРСР від 23 листопада 1923 р., а всі справи передані за підсудністю до загальних судів.

Особливі трудові сесії народного суду створювались для розгляду справ про злочини щодо порушення Кодексу законів про працю УСРР й діяли в складі народного судді та двох постійних членів. Від 1925 р. трудові сесії функціонували в усіх окружних центрах, а від 1929 р. — лише там, де це визнавали за потрібне окружний суд, окружна профспілкова рада та окружний відділ Наркомату праці УСРР. У зв’язку зі злиттям органів Наркомату праці УСРР із профспілковими організаціями, що відбулось на підставі постанови РНКУСРР і Всеукраїнської ради профспілок від 19 вересня 1933 р., один із членів трудової сесії став обиратись відповідним профспілковим органом, а другого призначав відділ місцевої промисловості або комунального господарства з подальшим затвердженням міською радою чи виконкомом обласної ради.

Судово-земельні та арбітражні комісії, хоч і визнавалися спеціальними судами, але в систему органів юстиції не входили. Судово-земельні комісії, що розглядали земельні справи, підпорядковувались Наркомату земельних справ УСРР. Їх ліквідація відбулася з початком суцільної колективізації. Арбітражні комісії функціонували при Українській економічній нараді та її органах на місцях для розгляду спорів про майнові права державних органів. Вони були скасовані згідно з постановою ВУЦВК і РНКУСРР від 25 лютого 1931 р.

Судова реформа 1922 р. передбачала також позбавлення органів державної безпеки права на позасудову розправу, оскільки після скасування ВУЧК новостворене ДПУ УСРР не мало таких повноважень. Для розгляду справ, провадження в яких мали вести органи ДПУ УСРР, було створено надзвичайні сесії, про які йтиметься далі.

Вкотре була підтверджена заборона адміністративним органам втручатися в судові справи, що знайшло відповідне юридичне закріплення у постанові ВУЦВК від 9 серпня 1922 р. Про взаємовідносини судових і адміністративних органів влади.

Складовою частиною судової реформи стало заснування радянської прокуратури та адвокатури. Положення про судоустрій 1922 р. також визначало порядок функціонування інституту судових слідчих. Останні поділялись на народних слідчих, які діяли при відповідних слідчих дільницях, старших слідчих при губернських судах і слідчих у найважливіших справах — при Верховному Суді та при відділі прокуратури НКЮ УСРР. Контроль за їхньою діяльністю здійснювали відповідні судові інстанції, а нагляд — органи прокуратури[893].

З огляду на те, що нормативно-правові акти, спрямовані на поглиблення судової реформи, продовжували приймати й після 1922 р., у сучасній історико-юридичній літературі окремі автори, як вітчизняні, так і зарубіжні, насамперед російські, розширюють хронологічні рамки судової реформи періодом 1922–1929 рр., що, на наш погляд, є не зовсім коректним.

Слід підкреслити певну непослідовність судової реформи. Як уже зазначалось, у результаті реформи суд не став незалежним органом, оскільки продовжував перебувати, як і в дореформений час, під політичним контролем і керівництвом комуністичної партії. Формою такого керівництва, як зазначає І. Б. Усенко, була практика попереднього досудового розгляду партійними органами так званих політичних справ. Роль суду в цьому разі зводилася до «юридичного» оформлення вже фактично винесеного партійними інстанціями вироку[894].

Після прийняття ЦВК СРСР 29 жовтня 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік і у зв’язку з утворенням АМСРР у складі УСРР та проведенням у республіці адміністративно-територіальної реформи ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. прийняв нове Положення про судоустрій УСРР[895].

На відміну від попереднього акта це положення в рамках окремих розділів регулювало питання організації та діяльності прокуратури УСРР, колегій оборонців, державного нотаріату, судових виконавців, судових перекладачів, інститутів науково-судових експертиз, містило також деякі нововведення по окремих ланках органів юстиції. Однак принципових змін в Організації та діяльності судів не відбулося. Положення лише уточнило склад єдиної судової системи — народний суд, окружний суд, Головний Суд АМСРР, Верховний Суд УСРР, а також спеціальні суди.

Положення про судоустрій УСРР 1925 р. додало до переліку спеціальних судів надзвичайні сесії судових установ республіки й комісії у справах неповнолітніх правопорушників системи Наркомату освіти УСРР. Останні були реорганізовані згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 березня 1931 р. і втратили статус спеціального суду, оскільки з їхнього складу виводилися народні судді.