Розділ 4 Судова влада у литовсько-польську добу

Судова влада у литовсько-польську добу

4.1. Загальна характеристика судівництва на українських землях Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої

За часів пізнього Середньовіччя взаємини влади й суспільства на українських теренах зазнали істотного впливу зовнішніх чинників. Після Батиєвої навали (1239–1241 рр.) більшість українських земель потрапили в залежність від монгольських ханів-чингізидів, які правили в улусі Джучі, а згодом у Золотій Орді. Деяку самостійність зберегли лише галицькі й волинські землі, які водночас перебували в орбіті геополітичних інтересів Польщі та Угорщини. У подальшому значна частина українських земель опинилась у складі Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ), а до складу Королівства Польського (далі — КП) увійшли Східна Галичина та Західне Поділля. У 1569 р., відповідно до рішень Люблінського сейму, Польща об’єдналася з Литвою у Річ Посполиту. Водночас після Люблінської унії поза межами Речі Посполитої залишилися Кримське ханство, залежне від Османської імперії, Сіверщина, захоплена Московською державою, Закарпаття, поділене між Австрією і Трансильванією, та Буковина, котра як складова частина Молдавського князівства також перебувала у васальній залежності від Порти.

Зрозуміло, що кожна зі згаданих держав мала сформовані владні структури, які взаємодіяли зі спільнотами інкорпорованих українських земель. Це спричинювало як інституційні новації, більш-менш масштабну деструкцію існуючої організації суспільного життя[162], так і спроби консервації певних місцевих владних механізмів. Після розпаду Давньоруської держави й монгольського нашестя суспільне життя ще тривалий час характеризувалося регіональним партикуляризмом і адміністративно-правовим відчуженням земель, а територіальна належність у свідомості населення превалювала над етноконфесійною «руськістю».

За усього багатоманіття моделей організації судової влади на українських теренах визначальними видаються ті судово-владні відносини, які склалися у межах ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Саме тут, на думку багатьох дослідників, давньоруські традиції збагатилися європейським досвідом і як наслідок стали основою т. зв. західноруського права, що згодом цілком природно трансформувалося в українське право козацько-гетьманської доби.

Зазначимо, що різні конкретні аспекти судоустрою й судочинства на українських землях, підвладних Литві та Польщі, докладно висвітлено в класичній і сучасній науковій літературі[163], тому в цій праці ми зосереджуємо увагу на владному аспекті судівництва у зв’язку з розвитком владних відносин загалом.

При цьому, дещо відступаючи від історіографічних традицій, наш аналіз почнемо з українських земель у складі КП, оскільки ряд організаційних і правових судових інститутів спершу зародилися у Польщі, а вже звідси були запозичені в Литві.

4.2. Основні риси судівництва в Галичині й Західному Поділлі у складі Королівства Польського

У 1349 р. Галичина була приєднана до складу КП — спочатку як особисте вотчинне «посідання» польського короля Казимира III[164]. До 1434 р. вона називалася «Руське королівство», згодом — «Руське воєводство», і мала територіальну адміністративно-правову автономію. Проте на підставі королівських привілеїв 1430 і 1434 рр. у Галичині було запроваджено польську адміністрацію, адміністративно-територіальний поділ на воєводства, а також станові шляхетські суди — земські, гродські та підкоморські. Земський суд складався із судді, підсудка, писаря та підписка, його засідання відбувались у заздалегідь визначений період, що називався роками судовими. Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж обирали асесорів (лат. assessor, досл. — засідатель), що забезпечувало представництво інтересів шляхти. Серед чотирьох обраних сеймиком кандидатів король призначав одного на довічну посаду судді. Чи не єдиною вимогою до кандидатів у судді земського суду була довіра шляхти, яка його обирала. Від 1422 р. заборонено призначати суддею земського суду старосту[165]. Після прийняття в 1454 р. Нешавських статутів земські суди проводили щорічно чотири сесії — почергово у різних землях[166]. Тому до земського суду могли звертатися не лише мешканці цієї території чи повіту, а й сусідніх[167].

До підсудності земського суду належали всі цивільні справи осілої (місцевої) шляхти: майнові спори, справи про спадщину, грошові спори, за винятком справ, переданих гродським або підкоморським судам, чи тих, котрі виносились безпосередньо на вічевий (сеймиковий) суд. Канцелярія земського суду користувалась правом «вічності». Воно полягало в тому, що вписаний канцелярією в актову книгу земського суду документ отримував юридичну чинність[168].

У Руському воєводстві діяли Львівський, Жидачівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Теребовлянський, Коломийський, Красноставський і Холмський земські суди.

Кримінальні справи шляхти розглядали гродські суди як державні суди першої інстанції. Гродський суд сформувався у Королівстві Польському через еволюцію судових повноважень старост у XIV ст. Іноді він так і йменувався — «старостинський суд». Староста виконував правоохоронні функції в своєму повіті, внаслідок чого для забезпечення правопорядку дістав і судові повноваження[169].

До підсудності гродського суду належали розгляд кримінальних справ міщан, осілої шляхти про підпал, грабіж на дорозі, напад на дім, зґвалтування та ін.[170] У зв’язку з тим, що гродські суди засідали постійно, крім свят і неділь, а земські суди — декілька разів на рік, гродські суди поступово перейняли також частину підсудності стосовно цивільних справ. Період засідання замкових, а згодом гродських судів, дістав назву «рочки» або «рочки гродські».

З другої половини XIV ст. у Галичині було запроваджено обов’язкове ведення актових книг судів із записами приватних документів (заповіт, договір, закладна) та судових рішень, які таким чином набували юридичної чинності й на випадок виникнення в майбутньому спору були основними, неспростовними доказами[171].

Водночас почав формуватися підкоморський суд, що зумовлювалося зростанням кількості конфліктів, які виникали в процесі землекористування. Перші акти, які засвідчують, що підкоморій від імені короля виконував роль межового судді, походили з малопольських територій і датуються 1362 і 1381 рр.[172] Очолював підкоморський суд підкоморій або його заступник (коморник). Суд займався розмежуванням землі на підставі рішення земського суду. Акт розмежування здійснювався в присутності свідків і «людей добрих»[173], судові засідання проводилися безпосередньо на місці суперечки.

Більшість галицьких міст у складі КП мали магдебурзьке право, або, як його ще називали, німецьке право. До судів магдебурзького права належали: 1) лавничий суд, який складався з лавників від 4–6 до 12 на чолі з війтом, який «ні перед ким іншим, тільки перед нами, тобто магістратом, і не інакше, як лише правом німецьким повинен відповідати тоді, коли буде запрошений до нас нашим листом»[174]; 2) міська рада, іноді — спільно з лавою, тоді суд називався радно-лавничим («бурграфський великий суд» (indicium magnum burgrabie)[175]; 3) лава, яка разом з війтом формувала війтівсько-лавничий суд міста[176], який поділявся на види: війтівський гайний (поточний) і гайний гарячий (нагальний) кримінальний[177] та війтівський суд — одноособовий суд війта. Таким чином, сформована судова система міста, з визначеною підсудністю й компетенцією судів, цілком уможливлювала швидкий (суд війта і гайний гостинний суд засідали щоденно) розгляд різноманітних справ міщан і гостей міста. Зокрема, на думку М. М. Кобилецького, найдієвішим у боротьбі з кримінальними злочинами в тогочасних містах України[178] був гайний гарячий суд, який вирішував кримінальні справи, в яких злочинець був затриманий на місці вчинення злочину.

Важлива роль у судочинстві належала присяжним (officium dominonm juris fidelium — обов’язок вірних господарів права). Основний обов’язок присяжних — участь у судових засіданнях. За неприбуття на засідання винний сплачував штраф — 8 шелягів. Систематичне порушення обов’язків призводило до втрати посади та громадянства міста. У структурі війтівсько-лавничого суду 1444 р. було створено уряд присяжних, до складу якого входили війт, два лавники й писар. Цей уряд здійснював введення у володіння власника, вимірювання земельних ділянок, поділ майна між спадкоємцями, оприлюднення заповітів, оцінювання рухомого й нерухомого майна[179].

Вагоме місце серед урядових осіб, котрі забезпечували належне функціонування міського лавничого суду, посідав возний. У судових книгах ця посада називалася по-різному: bedetius juris, woźny, nuntius, minister, famulus, servus stuga, butel. Кандидатуру возного раді міста пропонували війт із лавниками, вона ж її затверджувала. Щоб одержати посаду возного, особа мала бути громадянином міста, мати у власності нерухоме майно, досягнути 21 року. Возний приступав до виконання посадових обов’язків після принесення присяги, яке відбувалося щорічно перед кожним новообраним складом магістрату. До повноважень возного належало: забезпечення прибуття сторін процесу на судове засідання, затримання й арешт підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочину. Разом з війтом і лавниками він мав право здійснювати обшуки в приватних будинках, відбирати показання в потерпілих, конфісковувати знаряддя вчинення злочину, а також предмети, на яких залишилися сліди злочину. Для належного виконання своїх обов’язків йому дозволялося носити й застосовувати зброю. Як представник судової влади, покликаної захищати інтереси всіх, хто перебував під її юрисдикцією, возний у кримінальних справах був публічним обвинувачем, давав свідчення, які прирівнювалися до показів двох свідків[180].

До міського суду та судочинства вводили також ката, його називали «майстром справедливості», «мало добрим», «екзекутором» чи просто «майстром»[181]. Правовий статус катів чітко визначало польське законодавство. Вони перебували під правовим захистом польського короля та місцевих органів влади та безпосередньо підпорядковувалися війтові[182].