Розділ «Висновки»

Звернення до теоретико-філософського осмислення феномену судової влади та історичного досвіду становлення і розвитку судової влади в державах і подібних до них утвореннях, які в різний час існували на території сучасної України, дає змогу зробити такі висновки.

1. Будь-яке, насамперед державно-організоване, суспільство потребує наявності арбітра, який вирішує конфліктні ситуації між членами такого суспільства на підставі унормованих у ньому уявлень про добро і справедливість. Існування судової влади зумовлено необхідністю суспільства в підтримці правового та соціального порядку, а її державна природа — обов’язком держави цей порядок підтримувати. Судова влада виступає особливою автономною сферою публічної (суспільної) влади, яка має універсальний характер, тобто здатність вирішувати будь-які юридичні конфлікти в політичній, релігійній, економічній, культурній та інших сферах життя суспільства.

Судова влада — поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне (однак не єдине) завдання якої — здійснення правосуддя. З формального боку (функціонального розуміння) правосуддя ототожнюється із судочинством, судовим розглядом справ. З іншого, змістовного, боку правосуддя — це реалізація ідеї права, досягнення добра і справедливості. З часом до форм здійснення судової влади додається судовий контроль, зокрема конституційна й адміністративна юстиція, який також стає вагомим чинником реалізації ідеї права. На суди також може покладатися тлумачення норм права, насамперед тих, які містяться в конституціях і законах.

2. Для нормального функціонування судової влади вона має бути як легальною, так і легітимною. Легальність влади — це її юридичне обґрунтування, законність, відповідність чинним у державі правовим нормам. Водночас судова влада як складова державної влади потребує відповідної суспільної легітимації. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

У різні історичні часи легітимність судової влади зумовлювалася різними чинниками: вона була, згідно з відомою типологією М. Вебера, і традиційною, і харизматичною. Нині легітимність судової влади може бути лише раціонально-легальною. Тобто громадяни мають бути переконані, що суд над ними чиниться відповідно до узаконених правових норм, на принципах добра і справедливості. У цьому разі легітимність свідчитиме про ступінь довіри суспільства до судової влади, про суспільну згоду щодо неї, готовність до виконання її рішень.

3. Під судовою владою у зв’язку з наведеним слід розуміти функціонально, а з часом й інституційно, відособлену сферу публічної влади; сукупність владних повноважень судів та інших уповноважених суб’єктів, легітимізованих волею народу або іншого конкретно-історичного суб’єкта легітимації, зміст яких становить здійснення з метою підтримання правопорядку, забезпечення соціальної злагоди та/або інтересів панівних верств суспільства в спеціальних процесуальних формах правосуддя, а також тлумачення норм права та контролю за державними органами і посадовими особами.

4. Для характеристики судової влади певного історичного часу найважливіше, по-перше, що є джерелом судової влади, від імені кого вона здійснюється, хто визнається конкретно-історичним суб’єктом її легітимації, а по-друге — які органи визнаються суб’єктами судової влади і здійснюють судові функції.

5. Судові органи та судове право в Україні мають багатолітню історію, яка сягає корінням принаймні середини першого тисячоліття до н. е. У скіфському суспільстві судова влада досягла доволі значного, як для ранньодержавного утворення, рівня розвитку та виконувала, принаймні частково, своє найголовніше завдання — здійснення правосуддя. Вона мала сакральний характер, сприймалася такою, що ґрунтується на волі вищих сил (язичницьких богів). Судові функції тут здійснювали царі, наближені до них особи (слуги та виконавці), правителі-намісники, призначені для управління певними територіями та родоплемінними групами. У певних випадках судовий розгляд справ, імовірно, могли здійснювати й ради старійшин, які користувалися значним впливом. Оскільки у своїй основі державний апарат ґрунтувався на принципі всемірного використання родової та племінної структури, різноманітні справи, ймовірно, могли розглядати також народні збори (зібрання скіфських воїнів-общинників). Але й тут, безперечно, головну роль відігравали військові керівники, вожді різного рівня, у першу чергу — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів.

6. В античних державах Північного Причорномор’я склалася система судових органів, подібна до судових систем більшості держав еллінської ойкумени з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку. Сакральний характер судової влади залишався, але воля богів, за тодішніми уявленнями, виявлялася не лише через правителів, а й через «глас народу». Наявність суттєвих лакун у законодавстві та схильність громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій надавали народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам, що, крім іншого, здійснювали й судові функції, широке поле для діяльності. Процес мав яскраво виражений змагальний характер і складався з кількох стадій: порушення справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання судового рішення. З античних полісів Північного Причорномор’я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке виявлялося на побутовому рівні. Хоча загалом можна дійти висновку, що норми процесуального характеру в Ольвії, Херсонесі, Тірі та Боспорі набули достатньо значного рівня розвитку. В подальшому традиції античної культури, зокрема й правової, не були знищені. Беручи до уваги наступність у праві України, маємо підстави з упевненістю говорити про те, що пізніші судові інституції формувалися на підвалинах, які закладалися ще за часів античності.

7. Княжа доба (IX–XIV ст.) дає змогу оцінити ті перетворення, які проходить влада, зокрема й судова, на етапі еволюції від додержавних архаїчних (варварських) форм до розвиненої середньовічної європейської феодальної держави. Одним з найважливіших чинників, що ініціював цю еволюцію, стала зміна релігійних імперативів у зв’язку з прийняттям християнства та пов’язані із цим культурні впливи.

Зовнішнім виявом цих суспільних перетворень було формування основ державного апарату, зокрема первинної системи судових органів. На початку доби провідними рисами судової влади були асоціація судівництва з особою князя, орієнтація судового процесу на підтримання миру та порядку в громаді, провідна роль позасудових засобів вирішення конфліктів (кровна помста, примирний договір, Божий суд), а сам суд відзначався значним ступенем сакральності, земний княжий суд оцінювався крізь призму справедливого небесного суду.

З першої половини XII ст. починається одержавлення судової влади. Княжі намісники та тіуни, які власне й формують основу системи судових органів, відправляють суд як один зі своїх численних адміністративних обов’язків, який, що важливо, приносить їм значний дохід.

За таких умов відбуваються втрата судовою владою більшої міри сакральності, виникнення та розвиток інституту судових привілеїв, поява доменіальних судів, піднесення ролі церковного суду у світських справах тощо. Втім, особистий суд князя зберігав значною мірою релігійний ореол і розглядався як самий справедливий суд після Божого.

8. Судова влада на українських землях литовсько-польської доби була складним суперечливим явищем, зумовленим соціальною і культурною строкатістю середньовічного, зокрема й українського, суспільства. Станове суспільство породжувало станове судівництво, а партикуляризм влади — партикуляризм права і судочинства. Кожна спільнота претендувала на судову владу поруч, а то й замість держави. Ознакою доби стала певна «конкуренція судових влад» з тенденцією до пріоритету державної судової влади. Відповідно різними були й уявлення про джерело судової влади. Польська традиція визнавала носієм державного суверенітету і джерелом влади народ, тобто шляхту. У Великому князівстві Литовському в суспільстві домінували уявлення про великого князя як носія найвищої справедливості. Суд, який тривалий час був невіддільним від адміністрації, із започаткуванням посад (урядів) виборних земських суддів дедалі більше набував значення самостійної інституції. Водночас зміцнювали свої позиції домініальні суди. Загалом судова система на українських землях Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої була доволі розвинутою. Вона характеризувалася кількома рівнями судових інстанцій, предметною спеціалізацією судів, формалізацією принципів судочинства і вимог до судового процесу.

Найефективнішими у залагодженні конфліктів і втриманні суспільної рівноваги були великокнязівські та громадські (шляхетські й копні) суди. Влада великого князя, значною мірою зберігаючи сакральний характер, «обтяжилася» ідеєю спільного блага, що зумовлювало її стійкий авторитет у судовій сфері. Водночас у шляхетському середовищі пріоритетне місце займали полюбовні суди, які вирішували життєві колізії з урахуванням інтересів конфліктуючих сторін і груп, культурних пріоритетів, суспільних стереотипів, як-то щодо культу шляхетської честі. Авторитет цих судів виявлявся насамперед у суспільному визнанні їхніх рішень і значному, порівняно з іншими судами, відсотку їхнього виконання.

Судову владу цієї доби можна схарактеризувати як конвенційну, спрямовану на підтримання громадського спокою. Активність судового руху, яка відзначається дослідниками цієї доби, була зумовлена, як уявляється, порівняно незначним відчуженням людини від державно-суспільних інституцій, зокрема і судових, а підкорення судовій владі часто було свідомим вибором учасників процесу. Водночас слід констатувати, що держава намагалася оптимізувати, привести судівництво у відповідність із тодішніми суспільними і політичними процесами. Такі спроби були зроблені, зокрема, в ході судової реформи 1564–1566 рр., яка значною мірою прислужилася виокремленню судової влади і стала підставою для утвердження елементів правової держави (в її феодальному розумінні) і на українських землях.

9. У судовій практиці Запорізької Січі, як ніколи раніше в українській історії, яскраво виявилося розуміння судової влади як публічної влади, джерелом і головним носієм якої є всі повноправні громадяни (в умовах Січі — все військове товариство). Якщо в литовсько-польському судочинстві шляхта, яка ототожнювала себе з народом, лише боролася за контроль над здійсненням судової влади, то на

Січі козацьке товариство реально здійснювало таку владу. Демократизм влади загалом зумовлював демократизм судової влади як її невід’ємної складової. Водночас судова влада не відділялася від військово-адміністративної і мала універсальний характер, тобто була здатна, здійснюючи правосуддя, вирішувати будь-які питання в політичній, військовій, релігійній, економічній та інших сферах життя Запорізької Січі. Водночас вищий орган судової влади — Військова рада — здійснював функцію контролю за військовою старшиною. Судова влада реалізувалася через найавторитетніших козацьких ватажків і здійснювалася на підставі взаємно визнаних загальнообов’язкових правил. Це зумовило існування системи судових органів, які діяли поза рамками державного втручання Великого князівства Литовського, Московської (Російської) держави, Речі Посполитої, Туреччини й навіть Гетьманщини.

Водночас відсутність формалізму й жорстких юридичних процедур, певного професіоналізму судової діяльності та реального поділу владних повноважень нерідко призводила до зловживання владою, обмеження прав учасників судового розгляду, завідомо популістських, але несправедливих рішень. Проте ці недоліки перекриваються здобутками козацької судової демократії, формуванням судової влади, яка загалом користувалася високою довірою населення й утілювалася в рішеннях, здебільшого зрозумілих кожному козакові-лицарю і посполитому.