Розділ 1 Філософські і теоретико-правові засади судової влади

Філософські і теоретико-правові засади судової влади

1.1. Правосуддя і судова влада як чинники реалізації ідеї права (мистецтва добра і справедливості)

Правосуддя з позицій філософії права пропонується розглядати як категорію, що відображає судове здійснення ідеї права. Ідея права в найширшому розумінні — це системне уявлення про те явище, яке позначається як «право», конкретизоване за допомогою певного праворозуміння, відповідної концепції права.

Як зазначав професор П. М. Рабінович, «категорія праворозуміння є відображенням у людській свідомості за посередництвом поняття “право” того явища, яке є корисним для задоволення потреб існування й розвитку суб’єкта»[3]. Праворозуміння змістовно розкривається на основі спеціальних уявлень: правових теорій, доктрин, понять. У контексті правосуддя, поряд із традиційним розрізненням праворозуміння за підходами, доцільно вирізняти й праворозуміння за сферами діяльності. В цьому зв’язку тематично виокремлюється судове праворозуміння — уявлення про право, сформоване в процесі судової діяльності, зокрема судового правозастосування. Можна також розрізняти праворозуміння за суб’єктами (судове праворозуміння судді, адвоката, прокурора, присяжних та ін.). Функціонально судове праворозуміння конкретизується через судове тлумачення. Оскільки зазначені підходи до праворозуміння змістовно різняться, допустимим є висновок про те, що правосуддя — це сфера дії та поєднання різних підходів до праворозуміння.

Традиційно юснатуралізм і юридичний позитивізм вважаються панівними праворозуміннями. Інтерпретивізм позиціонується як «третій шлях» між теорією природного права та юридичним позитивізмом. Під інтерпретивізмом також розуміють європейську юридичну герменевтику. Його головні положення полягають у тому, що право є не певною сукупністю даних, правил чи фактів, а тим, що юристи мають на меті витлумачити чи отримати у власній юридичній діяльності. Крім того, не проводиться розмежування між правом і моральністю. Водночас уявляється, що право не є іманентним природі, а правові цінності та принципи існують не незалежно. Перше уявлення протиставляє інтерпретивізм юридичному позитивізму, друге — теорії природного права.

У судовій діяльності за умов інтерпретивізму «розмиваються» кордони праворозумінь, унаслідок чого і виникають колізії між ними. Все це відбувається у світлі пошуку рішення — як оптимального для сторін, законного чи правомірного — згідно з чинним правом, так і справедливого — відповідно до уявлень про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя, а й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та реалізації права.

Справедливість — змістовна категорія правосуддя. Загалом же справедливість — філософська, соціально-етична та морально-правова категорія, один із основних принципів права (звідси — розуміння права як мистецтва добра та справедливості). Прийнято розрізняти три основні види справедливості: зрівняльну, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей; розподільчу, яка спрямована на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності людей, але з урахуванням заслуг конкретної людини перед суспільством; та відплатну, що поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини. Справедливість — один із найважливіших принципів у правозастосовній, зокрема судовій, діяльності. Латинською мовою поняття справедливість позначалося терміном justitia (юстиція). У кримінальному процесі справедливість означає обов’язок відповідних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників кримінального процесу. У правосудді загалом справедливість постає як смисл, мета (домогтися справедливості означає здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси — справедливий судовий розгляд (процес), правосуддя як справедливе судочинство).

Зазначимо, що між словами право і справедливість існує етимологічний зв’язок, який доводиться як в (українському) мовознавстві, так і в правознавстві. Так, в українському мовознавстві стверджується, що слово правосуддя є запозиченням із церковнослов’янської мови; церковнослов’янське правосжднк утворене з основ прикметника правь («правий, правильний, справедливий») та іменника сждъ. Слово сждъ загальноприйнятої етимології не має; здебільшого виводиться від індоєвропейського *somdhos («спільний розгляд, спільне судження, примирення», давніше «складене, зібране»), утвореного за допомогою префікса *som (із праслов’янської so «су-») від основи *dh(e)- («класти, ставити; робити, чинити; говорити»; з праслов’янської *deti — «класти», українського — «діти»)[4].

Відповідно етимологія слова правосуддя — правильно, справедливо робити, говорити, судити. Якщо пов’язувати ці смисли з явищами, позначеними цими словами (словом), то правосуддя в «судовому контексті» може означати «правильний, справедливий суд» чи «суд за правом», «суд за справедливістю». Обґрунтованість такого розуміння засвідчує і те, що в літературі нерідко «правосуддя» тлумачиться як «право судити»[5].

Тепер спробуємо з’ясувати зміст слова «правосуддя» як фахового слова — терміна, що має спеціальний зміст, який виявляє певне, часом загальноприйняте в науковому середовищі, розуміння зазначеного явища.

Відзначимо насамперед етимологічний та смисловий зв’язок між словами «правосуддя», «справедливість» і «юстиція». Як зазначається в «Этимологическом словаре русского языка», слово «юстиція» (французьке — justice (правосуддя), голландське — justitie, латинське — justitia (справедливість, правосуддя, сукупність законів)) у російській мові відоме з початку XVIII ст. При цьому старе значення кардинально відрізняється від нового. Якщо спочатку слово означало «страта», «шибениця», то згодом воно набуло значення «судочинство», «правосуддя». Слово прийшло із західноєвропейських мов, зокрема з французької чи німецької. Зрештою, слово походить від латинського justitia. Не виключено, що російське «юстиція» сходить безпосередньо до латинської, хоча ця версія менш доказова[6].

Докладніше етимологію слова юстиція викладено в «Історико-етимологічному словнику сучасної російської мови»: «Юстиція — “судочинство”, “правосуддя”; “сукупність державних установ, які здійснюють правосуддя і так чи інакше пов’язані із судочинством”. Українське юстиція; білоруське юстыцыя; болгарське юстиция; чешське justice; польське jusycja (тепер зазвичай sprawiedliwosc). У російській мові відоме від початку XVIII ст., при чому спершу вживалося в розумінні “страта”: “В Амстердаме…виде юстицию перед ратушей” (“Архив” Курекина, І, 147, 1706 г.), “когда бывает юстиция или наказанье, то всегда выводят солдат и ставят против ратуши” (lb., 149). Порівняйте із застарілим чеським justicies — “шибениця”. Зрештою походить від латинського justitia — “справедливість”, “правосуддя”, від justus — “справедливий”, “законний”, “правильний”, “сумлінний”, а воно — від jus — “право”. Від латинського — французьке justice. Від французького: англійське justice; німецьке Justiz; голландське justitie (вимовляється justice). Російське юстиция, можливо, походить безпосередньо від латинського justitia або за посередництвом голландського justitie»[7].

Далі звернемося до енциклопедичного визначення терміна правосуддя. В українському праводержавознавстві правосуддям традиційно вважають «правозастосовну діяльність суду з розгляду і вирішення [справ] у встановленому законом процесуальному порядку…»[8]. Якщо визнати це визначення довершеним, то чи будь-яка зазначена діяльність суду є здійсненням правосуддя, чи будь-яке рішення суду — це акт здійснення правосуддя?

Визнання будь-якої діяльності суду правосуддям є науково та практично проблемним. Адже на практиці сторони судової справи можуть бути (і нерідко залишаються) незадоволеними рішеннями суду як результатом діяльності суду. Відтак, прагнучи домогтися справедливого правосуддя, рішення оскаржують, що може спричинити їх зміну, скасування. Через те коректніше вважати, що не будь-яка зазначена вище правозастосовна діяльність суду є правосуддям. Таку діяльність доречніше й точніше називати судочинством, тобто «процесуальною формою здійснення правосуддя»[9].

Тому з позицій філософії права правосуддя неналежно ототожнювати із судочинством — формою здійснення правосуддя. Таким чином, варто розрізняти формальні й змістовно-сутнісні ознаки правосуддя. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення у формі судочинства судами як державними органами, а змістовною, за одним із розумінь, — відповідність вимогам справедливості та забезпечення ефективного поновлення в правах. Формальна ознака правосуддя конкретизується у функціональному розумінні правосуддя, яке ототожнює його із судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне, розуміння наголошує на внутрішніх характеристиках судової діяльності, наприклад справедливості як меті правосуддя.

Слід звернути увагу на важливість як формальних, так і змістовно-сутнісних ознак правосуддя, співвідносячи й розмежовуючи поняття правосуддя та самосуд. Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється виключно державними судами, то самосуд — приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом має ознаки, характерні для явища правосуддя, — аналогію мети (наприклад, відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у покаранні винних). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму означатиме визнання самосуду поза правовим полем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем). Таким чином, виявляється діалектичний зв’язок між поняттями «самосуд» і «правосуддя», явища якого можуть мати й ознаки «узаконеної помсти, яку називають правосуддям» (П. О. Кропоткін).

Зазначене дає нам підстави запропонувати таку гіпотезу: поняття правосуддя та судочинство є різними за змістом, їх слід розмежовувати. Обґрунтованість цієї гіпотези має потенціал скорегувати традиційне визначення терміна правосуддя. Водночас корегування змісту визначення правосуддя автоматично не вирішує ні проблеми сутнісного визначення правосуддя, ні практичних проблем, які знаходять своє відображення та вирішення в межах і філософсько-правових напрацювань праводержавознавства.

Яке дослідницьке значення можуть мати наведені міркування? Етимологічне та термінологічне значення слова правосуддя слугує смисловим дороговказом, спрямованим на осмислення явищ, позначених термінами правосуддя, зокрема й у зв’язку з термінами право (правовий), справедливість (справедливий), суд {судити).

Оскільки виявлення зазначених смислів є потенційно безмежним, доцільно окреслити можливі підходи, зокрема наукові, до визначення правосуддя як об’єкта дослідження.