Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Чи можна вважати представників суддівського корпусу досліджуваного часу незалежними? Відповідь на це запитання загалом негативна, хоча через відсутність належних законів народні судді, а ще більше члени трибуналів мали широкий простір для суддівської сваволі, керуючись лише своїм розумінням революційного утилітаризму і власною правосвідомістю. Показово, що окремі покарання мали анекдотичний характер («ув’язнення до повної перемоги світової революції»). Дещо внормувати ситуацію вдалося лише після того, як обіжником НКЮ від 4 серпня 1920 р. суди було повідомлено, що колегія НКЮ ввела в дію на території України Керівні засади кримінального права РСФРР[856].

Проте контроль за народними суддями і членами трибуналів з боку рад і виконкомів різного рівня був постійним, і суддя, який не проявляв належної «політичної зрілості», міг бути відкликаний у будь-який момент. Щоправда, після завершення громадянської війни було зроблено кілька вагомих кроків, спрямованих на відділення суду від адміністрації. Так, 4 червня 1920 р. опубліковано обіжник НКЮ УСРР Про заборону місцевим органам влади втручатися в діяльність Народних судів і трибуналів[857]. Через рік, 22 червня 1921 р., ВУЦВК прийняв постанову аналогічного змісту — Про невтручання адміністративних органів у діяльність судових установ[858]. Губвиконкомам наказувалося здійснювати «якнайсуворіший контроль за тим, щоб ніякі адміністративні органи не втручалися в судову діяльність органів, підвідомчих НКЮ». При цьому їм нагадувалось, що «постанови судових і слідчих органів можуть бути скасовані або змінені лише в порядку, точно вказаному в декретах і розпорядженнях Радянської влади, і всілякі безпосередні вимоги в цій галузі представників місцевих адміністративних органів вносять лише розладнання в діяльність суду, перешкоджають закріпленню правового порядку, встановленого революцією, і принижують авторитет суду». Винних загрожували «притягати до суду ревтрибуналу за всією суворістю революційних законів».

Утім, утручання в діяльність судових установ з боку НКЮ УСРР і місцевих органів юстиції видавалося цілком нормальним. В обіжниках НКЮ УСРР регулярно зазначалось, які категорії справ є пріоритетними для розгляду в даний поточний момент, за які злочини покарання має бути максимальним, як застосовувати те чи інше покарання тощо[859]. Так, НКЮ заборонив судам призначати покарання у вигляді фронтової служби[860], пояснив виключний характер такого покарання як оголошення поза законом[861], роз’яснив порядок виконання смертних вироків[862].

Радянська дійсність породила й особливу форму втручання в державне життя осередків і керівних органів комуністичної партії. Низку ілюстрацій на підтвердження цієї тези дає ознайомлення з протоколами Політбюро ЦК КП(б)У. Так, Політбюро неодноразово попередньо розглядало кандидатури для призначення в судові органи[863], а на засіданні 20 червня 1920 р. було прийнято постанову, згідно з якою губернські комітети партії мали перевірити весь склад губернських трибуналів і губернських надзвичайних комісій[864]. Під контроль було взято всі слідчі справи, де в перспективі могла бути застосована смертна кара. До трибуналу чи колегії ЧК ця справа надходила вже з прямою рекомендацією ЦК КП(б)У щодо бажаного покарання[865]. При цьому українським більшовикам доводилося боротися з Політбюро ВКП(б), щоби ці питання в Україні вирішувалися самостійно[866].

Політбюро ЦК КП(б)У як досвідчений диригент керувало «постановкою» показових політичних процесів, практика яких почала розвиватися з 1921 р. Так, щодо відомої справи «Національного центру», яка розглядалася харківським губернським ревтрибуналом, Політбюро постановило: питання про покарання вирішити по ходу справи, а особам, які поручилися за звинувачених, дати вказівку, як тим триматися на суді[867].

Іншим яскравим прикладом може бути розгляд у квітні — травні 1921 р. низки питань, пов’язаних зі справою ЦК українських есерів. На своїх засіданнях партійний орган визначив дату і місце проведення процесу, склад суду, обвинувача і захисника, дав указівку використати процес для характеристики української інтелігенції і, зрештою, навіть призначив трьох партійних діячів, яким доручалося попередньо визначити майбутній вирок[868].

Щодо багатьох інших політичних справ Політбюро без жодних сумнівів виносило рекомендації про застосування амністії або помилування, направлення справи на дослідування тощо[869].

За такого партійного контролю, як видається, немає жодних підстав вести мову про незалежність суду.

Цікавим є питання про доступність суду і його авторитет серед населення. Звісно, основні інструменти червоного терору — трибунали і надзвичайні комісії — не викликали надмірного бажання звертатися до них за захистом своїх прав. Участь в їхніх засіданнях могла сумно завершитися не лише для підсудних, а навіть для свідків. Наприклад, на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 2 квітня 1920 р. розглядалася справа комуніста, який, будучи свідком на засіданні ревтрибуналу 12-ї армії, не підкорився вимогам суду, а виходячи із зали засідань, ще й погрожував суду кулаком. Трибунал виніс вирок позбавити цю особу права займати відповідальні посади в радянських установах і просити ЦК виключити її з партії, що й було зроблено[870].

Водночас народні суди (особливо у розгляді цивільних справ) певною мірою відповідали уявленням робітників і селян про «швидкий і справедливий» суд.

Так, за наслідками обстеження діяльності Київського народного суду (судячи з тексту документа, на межі 1921 і 1922 років)[871] відомий цивіліст професор В. І. Синайський звернув увагу на соціальний склад учасників процесу. За його висновками, більшість позивачів належали до категорії малозабезпечених. Натомість відповідачами здебільшого були заможні люди та юридичні особи. Зі 100 вивчених справ позов було задоволено в 77.

Більшість справ, на думку науковця, було вирішено справедливо, хоча письмове мотивування судового рішення викладалося не завжди складно. Вчений зауважив майже повну відсутність позовів, що випливають з торговельних правочинів, а в іншому предмети позову були такі ж, як і в старому суді.

Суд був швидким, окремі справи дістали вирішення вже в день звернення до суду. У першому засіданні завершилися 80 справ, у другому — 18 — і в третьому — 4. Максимальна тривалість розгляду — З місяці.

Правозаступники брали участь лише в 3 процесах, свідки (як правило, до трьох осіб) — у 56 процесах. Сторони не мали обмінюватися обов’язковими письмовими викладами своєї позиції, вимоги до суддівського діловодства теж були максимально спрощені, хоча протоколи засідань обов’язково велися, а рішення суду викладалося на спеціальних бланках.

Рівність сторін під час розгляду не порушувалася, суд не виявляв тенденції схилятися на користь позивачів.

У судовому рішенні суд здебільшого посилався на фактичні, а не юридичні підстави. Лише у 8-ми випадках були посилання на радянські правові акти. Двічі посилалися на звичай і двічі — на колишні закони.

Вчений підкреслив, що не було жодного клопотання про звільнення від судового мита, що він пояснював відносно незначними його розмірами порівняно з тогочасними цінами. У зв’язку із цим додамо, що тривалий час жодне мито або збори у кримінальних і цивільних справах не стягувалися, але судам надавалося право накладати штрафи на користь держави за несумлінний позов або несумлінний спір. Офіційно судове мито було запроваджено постановою РНК УСРР від 18 жовтня 1921 р.[872]

Загальна оцінка В. І. Синайського за наслідками проведеного обстеження — радянський цивільний процес перебуває у перехідному стані. Старе — ще не віджило, нове — ще не організовано!

Доцільно, мабуть, звернути увагу й на оцінку радянського суду, яка міститься в програмі РКП(б), прийнятій у березні 1919 р. У ній наголошувалося, що, скасувавши без залишку органи буржуазного панування — суди старого устрою, — пролетарська демократія замість формули буржуазної демократії «виборність суддів народом» висунула класове гасло «виборність суддів з трудящих лише трудящими» і провела його по всій організації суду. Створивши єдиний народний суд замість нескінченного ряду старих судів різного устрою, з багатьма інстанціями, радянська влада спростила устрій суду, зробила його абсолютно доступним для населення і усунула будь-яку тяганину у веденні справ[873].

Підсумовуючи, слід визнати позитивним знищення старої судової системи, яке безумовно диктувалося логікою розвитку революції. Такий крок був послідовнішим, ніж намагання альтернативних владних режимів, про які йшлося у попередньому розділі, пристосувати до нових умов або модернізувати судову систему, започатковану реформою 1864 р. Тим, хто сумнівається в доцільності такого радикалізму, варто пригадати сучасні вимоги щодо повної люстрації кадрів вітчизняних судових і правоохоронних органів та докорінного оновлення судівництва.