Розділ 10 Судова влада в радянську добу

У 1932 р. до підсудності ВТ були віднесені справи щодо порушення порядку несення служби в міліції, зловживання владою чи службовим становищем, перевищення влади або службових повноважень, бездіяльності чи недбалого ставлення до службових обов’язків працівників міліції, справи, що стосуються дискредитації влади, незаконного приводу та деяких інших правопорушень, здійснених працівниками міліції[904].

Наказом НКВС СРСР № 00157 від 25 квітня 1935 р. була оголошена спільна інструкція Особливої інспекції Головного управління робітничо-селянської міліції (ГУРСМ) НКВС СРСР і Військової прокуратури прикордонної і внутрішньої охорони про порядок провадження розслідування злочинів, вчинених працівниками міліції. Ця інструкція закріплювала, що згідно з положенням про РСМ особи оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу РСМ у питаннях відповідальності за вчинені злочини прирівнювались до військовослужбовців РСЧА, а самі злочини, спрямовані проти встановленого порядку служби в РСМ, визнавались військовими злочинами згідно з відповідними розділами КК союзних республік.

Встановлювалось, що працівники оперативно-стройового та адміністративно-господарського складу міліції у справах, пов’язаних з їхнім службовим становищем, а саме: про державні, військові та посадові злочини, про розкрадання та крадіжки, а також у справах про вбивства приватних осіб, на підставі постанови ЦВК і РІЖ СРСР Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності від 7 серпня 1932 р. підсудні ВТ. Щодо всіх інших справ, то вони залишалися у підсудності загальних цивільних судів[905].

У подальшому розвивалась мережа ВТ не лише РСЧА, а й військ прикордонної та внутрішньої охорони ОДПУ (від 1934 р. — НКВС).

На початку 1930-х рр. були додатково створені такі категорії спеціальних судів, як залізничні лінійні суди та водні транспортні суди.

Залізничним лінійним судам, заснованим згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 листопада 1930 р.[906], були підсудні справи про злісне порушення працівниками транспорту трудової дисципліни; про порушення і невиконання правил руху, які мали тяжкі наслідки або створювали безпосередню загрозу регулярності та безпеці руху; про контрреволюційні злочини, пов’язані з роботою транспорту, за винятком тих, що підпадали під юрисдикцію ВТ, і про ряд інших злочинів на залізничному транспорті. Ці суди діяли при міжрайонних (згодом — обласних) судах УСРР за місцем перебування дирекції відповідної залізниці у складі голови із числа професійних суддів і двох народних засідателів із працівників транспорту. Касаційною і наглядовою інстанцією для них була колегія у транспортних справах Верховного Суду СРСР. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 27 серпня 1933 р.[907] залізничні лінійні суди передавались із системи НКЮ союзних республік до відання Верховного Суду СРСР, який за сприяння політичного управління Наркомату шляхів сполучення СРСР підбирав склад залізничних лінійних судів.

Водні транспортні суди були створені відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 червня 1934 р. Про організацію водних транспортних судів і водної транспортної прокуратури[908]. До їхньої підсудності належали справи про державні злочини й особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті, про порушення трудової дисципліни його працівниками та про ряд інших злочинів, пов’язаних із водним транспортом. 7 квітня 1936 р. згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР[909] всі водні транспортні суди, як раніше залізничні лінійні суди, були передані в безпосереднє підпорядкування водної транспортної колегії Верховного Суду СРСР.

Ще одним видом спеціальних судів стали спеціальні колегії, які були створені у Верховному Суді СРСР, Верховних Судах союзних республік, крайових і обласних судах, у головних судах автономних республік відповідно до постанови ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. Про розгляд справ про злочини, які розслідуються Народним комісаріатом внутрішніх справ СРСР і його місцевими органами і вважались наступниками НС.

До їхньої підсудності належали справи про державні злочини (контрреволюційні та проти порядку управління), за винятком справ про зраду Батьківщині, шпигунство, терор, вибухи, підпали та інші види диверсії, а також справ про злочини на залізничному й водному транспорті, які були підсудні згаданим раніше категоріям спеціальних судів — ВТ і лінійним залізничним та водним транспортним судам — за належністю, а також справи про злочини, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р.

У діяльності спеціальних колегій процесуальні права підсудних були обмежені навіть більше, ніж у НС, оскільки спеціальні колегії діяли у складі трьох постійних суддів без участі народних засідателів, а справи розглядались переважно в закритих судових засіданнях.

Прийняття Верховною Радою СРСР 16 серпня 1938 р. Закону СРСР Про судоустрій СРСР і союзних республік забезпечило максимальну централізацію судової системи у загальносоюзному масштабі.

У згаданому законодавчому акті були закріплені демократичні принципи організації та діяльності судів — здійснення правосуддя лише судами, виборність судів, відкритість судових засідань, дотримання національної мови судочинства, забезпечення звинуваченому права на захист, які мали декларативний характер і відверто дисонували з реальним станом законності в державі. До судової системи належали Верховний Суд СРСР, Верховні Суди союзних республік, крайові та обласні суди, суди автономних республік і автономних областей, спеціальні суди СРСР (ВТ, лінійні суди залізничного та водного транспорту) і народні суди.

При цьому, якщо спеціальні колегії ліквідовувалися, а справи, підсудні їм, передавались до судових колегій з кримінальних справ і мали розглядатись за загальною процедурою з участю народних засідателів, то інші види спеціальних судів — військові трибунали та суди залізничного й водного транспорту — зберігались і надалі.

Зокрема, лінійні суди залізничного та водного транспорту були віднесені до судів СРСР. Їхній постійний склад (голова, заступник і члени) обирався Верховною Радою СРСР, а народні засідателі — обласними радами депутатів. Ця категорія спеціальних судів розглядала справи у складі голови, його заступника або члена суду і двох народних засідателів.

На початку Великої вітчизняної війни відповідно до Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій, затвердженого Указом Президії Верховного Суду СРСР 22 червня 1941 р., лінійні суди залізничного та водного транспорту були реорганізовані у ВТ залізниць і водних шляхів сполучення.

Як бачимо, характерною рисою розвитку судової системи України у період 1920-1930-х рр. було існування низки видів спеціальних судів, які мали свої особливості.

По-перше, до їхньої підсудності належали переважно справи про контрреволюційні злочини. Як уже неодноразово зазначалось у науковій літературі, саме ці статті КК, які мали політичний характер, а також їх розширене тлумачення та застосування аналогії, створювали широкі можливості для репресій.

По-друге, спеціальні суди діяли з виключенням певних норм кримінально-процесуального законодавства, що обмежувало права підсудних.

Наприклад, згідно з постановами ВУЦВК і РНК УСРР Про порядок розгляду справ у надзвичайних сесіях Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР та окружних судів від 10 жовтня 1928 р. та Положенням про порядок розгляду справ у надзвичайних сесіях судів УСРР від 15 квітня 1931 р. у НС судів УСРР існували такі вилучення з норм КПК[910].

Участь захисника в судовому процесі вважалася необов’язковою навіть у тих випадках, коли стаття КК, за якою обвинувачувалась особа, передбачала смертну кару або позбавлення волі строком понад один рік. Після завершення досудового слідства обвинуваченому не гарантувалося право у порядку ст. 200 КПК УСРР на ознайомлення з його матеріалами і не надавалася можливість їх доповнення. Копія обвинувального висновку не вручалась, документ оголошувався обвинуваченому під розписку не пізніше, ніж за 24 години до суду.