Розділ 11 Становлення судової влади у незалежній Україні

Становлення судової влади у незалежній Україні

11.1. Зміни судоустрою і судочинства України з набуттям незалежності

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України[1043], в якій було утверджено спрямування на створення демократичного суспільства та побудову правової держави, поділ державної влади та гарантування прав і свобод людини, включаючи захист усіх форм власності. У III розділі цього визначального політико-правового акта прямо вказано, що державна влада в Республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

На момент прийняття Декларації ще існував як федеративна держава Радянський Союз, діяли Конституція СРСР 1977 р. та Конституція УРСР 1978 р., але політико-правові та ідеологічні підвалини радянської державності вже перейшли у стан розпаду та соціального відторгнення. Завдяки атмосфері гласності мільйони людей дізналися про корупцію у найвищих ешелонах влади, про політичні переслідування, про вражаючі недоліки системи кримінальної юстиції. Суспільство вимагало справедливості та змін.

Починаючи від 1987 р., у фокусі суспільного обговорення перебували проблеми гласності та змагальності судочинства, необхідності розширення судової юрисдикції, запровадження суду присяжних, реформи правоохоронних органів та системи юстиції. У засобах масової інформації активно друкувалися міжнародно-правові акти у сфері правосуддя та прав людини, поширювались і обговорювались матеріали щодо функціонування правових порядків на прикладі демократичних країн. Буквально за декілька років суттєво змінились акценти у вітчизняній правовій доктрині та значно розширилося коло міжнародних наукових зв’язків.

Нові правові ідеї почали втілюватись і в законодавчій сфері. Зокрема, в порядку реалізації положень ч. 2 ст. 58 Конституції СРСР Законами СРСР від 30 червня 1987 р. Про порядок оскарлсення в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемлюють права громадян[1044] (діяв із 1 січня 1988 р. по 30 червня 1990 р.) та від 2 листопада 1989 р. Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що ущемлюють права громадян[1045] (набув чинності 1 липня 1990 р.) було визначено та запроваджено порядок оскарження до суду неправомірних дій спочатку посадових осіб, а згодом — і колегіальних органів державного управління. Юридична практика демонструвала доволі позитивну динаміку застосування цих законів, які пробудили до життя досі «приспану» конституційну норму, з високим відсотком задоволення позовів до органів влади й посадових осіб.

Окрім того, Законами СРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР[1046] від 1 грудня 1988 р. та Про конституційний нагляд в СРСР[1047] від 23 грудня 1989 р. було передбачено створення нового державного органу — Комітету конституційного нагляду СРСР. Персональний склад комітету в кількості 21 особи було сформовано на підставі постанови З’їзду народних депутатів СРСР Про обрання Комітету конституційного нагляду СРСР[1048] від 23 грудня 1989 р. та постанови Верховної Ради СРСР Про обрання членів Комітету конституційного нагляду СРСР[1049] від 26 квітня 1990 р. Головою комітету став авторитетний теоретик права С. С. Алексеев. Від Української РСР до його складу було обрано завідувача юридичного відділу Президії Верховної Ради УРСР, доктора юридичних наук Ф. Г. Бурчака.

Ідея впровадження конституційного нагляду була відображена й на республіканському конституційному рівні. Так, Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР[1050] від 27 жовтня 1989 р. було встановлено, що Комітет конституційного нагляду Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР строком на десять років із числа спеціалістів у галузі політики і права у складі Голови, заступника Голови і 7 членів Комітету (ст. 112). За ними закріплювалися гарантії їхньої незалежності та підпорядкування тільки Конституції СРСР і Конституції Української РСР. Комітет уповноважувався здійснювати конституційний нагляд за проектами законів, постановами й розпорядженнями Ради Міністрів Української РСР, актами місцевих Рад народних депутатів, інших державних органів і громадських організацій республіки. Прийняття комітетом висновку щодо невідповідності акта Конституції і законам Української РСР передбачало зупинення його дії з подальшим входженням із поданням до Верховної Ради Української РСР або Ради Міністрів Української РСР на предмет скасування цього акта.

Подальшими конституційними змінами (Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР[1051] від 24 жовтня 1990 р.) Комітет було перейменовано на Конституційний Суд Української РСР із розширенням його складу до 25 членів, яких мала обирати Верховна Рада Української РСР із числа спеціалістів у галузі права. При цьому передбачалась їхня незалежність і підпорядкування тільки Конституції Української РСР.

На практичному рівні ні перше, ні друге конституційне положення не було реалізовано. Разом з тим не слід применшувати значення цих конституційних норм, які чітко визначили спрямування найвищої політичної волі у республіці щодо перспективи запровадження конституційної юстиції.

4 серпня 1989 р., як зазначалось у попередньому розділі, було прийнято Закон СРСР Про статус суддів в СРСР[1052], центральна ідея якого полягала у необхідності утвердження незалежності суддів. Відповідно до його положень незалежність суддів забезпечувалась особливим порядком обрання та звільнення суддів; гарантіями недоторканності суддів і народних засідателів; суворою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею нарадчої кімнати; відповідальністю громадян і посадових осіб за неповагу до суду і незаконний вплив на розгляд судових справ; належними матеріально-технічними умовами роботи суду, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, яке відповідає їхньому високому статусу. Цим законом було збільшено строки повноважень суддів з 5 до 10 років, а також встановлено, що судді й народні засідателі є незалежними і підпорядковуються лише закону. В Законі було залишено положення про підзвітність суддів і народних засідателів виборцям або органам, які їх обрали, але інститут відкликання і дострокового звільнення суддів і народних засідателів пов’язано з необхідністю прийняття спеціального законодавства.

Цим актом також запроваджувались інститут щорічного скликання суддівських конференцій та формування виключно із числа суддів кваліфікаційних колегій суддів як органів добору кандидатів на посаду судді, рекомендування суддів на суддівські посади, атестації суддів, а також притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. 15 грудня 1989 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР було затверджено Положення про конференції суддів районних (міських) народних судів та обласних, Київського міського судів[1053]. Матеріально-технічне забезпечення роботи цих конференцій здійснювали управління юстиції, а організація та контроль за виконанням рішень конференцій покладалися на відповідні управління юстиції та суди обласного рівня. Тим самим започатковувалися майбутні засади суддівського самоврядування.

Ці та інші законодавчі зміни в комплексі нових політико-ідеологічних рішень і дій формували в суспільстві певний соціальний дороговказ подальшого розвитку правової системи. Фактично відбувалась рецепція нових для вітчизняного права інститутів конституційного та судового контролю, а в суспільній свідомості динамічно утверджувались ідеї необхідності поділу державної влади, створення незалежної, самоврядної та сильної судової влади, запровадження справедливого правосуддя та гарантій прав і свобод людини.

Таким чином, у Декларації про державний суверенітет України відобразилися не лише нові загальносоціальні та політико-правові концепти, а й нове розуміння системи правових цінностей. Хоча, слід зазначити, минуле зберігало інерцію розвитку і на підтвердження цього в Декларації ми зустрічаємо положення про повноваження Генерального прокурора Української РСР на здійснення найвищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів, що, як відомо, вступає в суттєву суперечність із принципом поділу влади.

Визначальним законодавчим конституційним актом, що кардинально змінив правову логіку функціонування вітчизняної юридичної системи, став уже згадуваний Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р., який, окрім іншого, встановив, що на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки (ст. 71). Тим самим суди, прокуратура та інші юридичні інституції фактично виводилися з підпорядкування союзних органів. При цьому слід зазначити, що ідея трансформації СРСР у нове федеративне чи конфедеративне утворення на той момент ще не була повністю відхилена і політико-правові зв’язки на загальносоюзному рівні, хоча й значно послаблені, продовжували існувати.

Соціально вагоме засадниче значення для судової влади мало прийняття Закону УРСР Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні[1054] від 17 квітня 1991р. (офіційна публікація — 8 травня 1991 р.). Цим актом суди були визнані органами здійснення юридичної оцінки фактів, пов’язаних із виконанням відповідної державної політики. Зокрема, після перевірки з боку органів прокуратури та державної безпеки за результатами розгляду справи суд дістав повноваження визнати особу необґрунтовано політично вмотивовано засудженою або підданою покаранню позасудовим органом у період з 1917 по 1991 рік.

Верховному Суду України було надано повноваження щодо перегляду в порядку нагляду й за нововиявленими обставинами кримінальних справ, розглянутих Верховними Судами УРСР і СРСР, ВТ та позасудовими органами, у тому числі за межами території колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України. Відповідно юрисдикція суду поширилася на сферу оцінки політичної влади у значній ретроспектива 3 моменту введення в дію цього закону судова влада здобула законодавчу підставу для проведення масової реабілітації жертв політичних репресій. Інтенсивна робота з вивчення й перевірки архівних справ та судової реабілітації жертв політичних репресій тривала майже десять років[1055].

На конституційному рівні в 1989 р. — першій половині 1991 р. у систему правосуддя було внесено цілий ряд змін. Зокрема, Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 27 жовтня 1989 р. було підтверджено принцип виборності суддів і народних засідателів, який передбачав обрання: 1) народних суддів районних (міських) судів — відповідними обласними, Київською міською Радами народних депутатів; 2) суддів Верховного Суду Української РСР, а також обласних судів, Київського міського суду — Верховною Радою Української РСР; 3) народних засідателів районних (міських) народних судів — зборами громадян за місцем їхнього проживання або роботи відкритим голосуванням, а народних засідателів судів вищого рівня — відповідними Радами народних депутатів. Судді всіх судів обиралися строком на десять років, а народні депутати — строком на п’ять років, були відповідальні перед органами або виборцями, які їх обрали, звітували перед ними і могли бути ними відкликані (ст. 150). Верховний Суд Української РСР визнавався найвищим судовим органом, що здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки (ст. 151). Стосовно суддів і народних засідателів діяв принцип їхньої незалежності і підкорення тільки законові. При цьому суддям і народним засідателям забезпечувались умови для безперешкодного і ефективного дотримання їхніх прав та виконання обов’язків. Будь-яке втручання в їхню діяльність зі здійснення правосуддя вважалось неприпустимим і таким, що тягне за собою відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їхньої незалежності встановлювалися Законом СРСР Про статус суддів в СРСР та іншими актами Союзу РСР і Української РСР (ст. 153).

Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р. наділив правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді Української РСР, окрім Верховного Суду і Генерального прокурора, також Конституційний Суд та Головного державного арбітра Української РСР (ч. 1 ст. 103). У процедурі обрання або призначення право представляти Верховній Раді Української РСР кандидатури Голови Конституційного Суду, Голови Верховного Суду, Генерального прокурора, Головного державного арбітра Української РСР, персонального складу Конституційного Суду Української РСР було закріплено за Головою Верховної Ради Української РСР (ч. З та 4 ст. 108). У ст. 149 Конституції Української РСР встановлювалося, що найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР, а організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Української РСР. Також було запроваджено принцип несумісності суддівської діяльності з політичною, зокрема, у ст. 150 Основного Закону прямо встановлювалося, що судді не можуть бути народними депутатами і на час виконання своїх обов’язків припиняють членство у будь-яких політичних партіях і рухах.