Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Досудове слідство було обов’язковим у всіх справах, підсудних народному суду за участю 6-ти народних засідателів. Запроваджувалися народні слідчі, які обиралися на той же строк і в тому ж порядку, як і народні судді. Народний суддя розглядав скарги на дії народного слідчого, міг і сам проводити слідство на свій розсуд.

Засновувалася друга (касаційно-ревізійна) інстанція у формі ради (з’їзду) народних суддів (далі — раднарсуд) на зразок колишніх з’їздів мирових суддів. Цей орган складався з усіх постійних народних суддів міста чи повіту. Президії у раднарсудів не було. До розгляду конкретної справи залучалися три народні судді в порядку черги. Якщо раднарсуд скасовував рішення або вирок суду першої інстанції, то він або направляв справу на повторний розгляд у цей же суд, але в іншому складі, або приймав справу до свого розгляду.

В кожній губернії тепер був один революційний трибунал. Число членів трибуналу встановлював губвиконком, але воно не могло бути меншим 15-ти. Згодом доповненням до декрету було закріплено право НКЮ скасовувати і змінювати відповідні рішення[805]. Справи розглядались у складі 5-ти членів трибуналу. Попереднє слідство у справах, підсудних ревтрибуналам, здійснювали особливі народні слідчі. Для виконання в трибуналах функцій обвинувачення та захисту створювалися колегії обвинувачів і колегії правозаступників (аналогічні колегії були й у народних судах). До компетенції трибуналів належали справи про державну зраду, шпигунство, злочини за посадою, спекуляцію, а також справи про інші злочини, які передавалися на розгляд трибуналів за постановами губвиконкомів.

Зауважимо, що від січня 1919 р. радянська українська держава вже мала офіційну назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а тому всі рішення та вироки народних судів і революційних трибуналів виносилися іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки, а не іменем Народу України, як раніше.

Окремі питання реалізації декрету Про суд (строки і порядок ліквідації старих установ; доля справ, які перебували в їхньому провадженні; скасування вже прийнятих вироків і рішень) визначалися численними урядовими декретами[806] і постановами НКЮ УСРР[807].

Для більшовицької влади видавалося принципово важливим, щоб усі судові установи були під пильним державним контролем. За відомчим розподілом таке завдання покладалося на органи юстиції. 8 лютого 1919 р. було опубліковано Тимчасове положення про організацію місцевих органів Радянської влади і порядок управління, яким передбачалося існування у складі створених місцевих рад (крім волосних) відділу юстиції[808], 25 лютого 1919 р. — Положення про юридичні відділи виконкомів[809] — і 1 березня — Положення про наркомат юстиції[810]. До компетенції наркомату й відділів юстиції на місцях увійшли, зокрема, питання, пов’язані з ліквідацією старих і керівництвом діяльністю нових судових установ, нагляд за судовою і слідчою роботою, попередня підготовка списків суддів, слідчих, трибунальних і судових виконавців, обвинувачів, правозаступників тощо.

8 березня 1919 р. було опубліковано циркуляр НКЮ УСРР щодо нагляду юридичних відділів губвиконкомів за законністю вироків і рішень підвідомчих їм судових установ. Зокрема, юридичні відділи мали право посилати своїх представників для участі в процесі, оскаржувати вироки та рішення у вищу інстанцію, вимагати перегляду їх за нововиявленими обставинами (аналогічні функції після судової реформи 1922 р. стала виконувати прокуратура)[811].

А 16 квітня 1919 р. у складі НКЮ УСРР було створено IX відділ — Найвищий[812] судовий контроль з ревізійно-наглядовими функціями — і X відділ — Найвищий касаційний суд для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів[813]. Одночасно народні суди та революційні трибунали дістали право самостійно переглядати свої рішення за нововиявленими обставинами[814].

Найвищий судовий контроль, як видно вже із самої назви установи, контролював діяльність суддів, особовий склад і діловодство судів. Він мав право здійснювати ревізію діяльності судових установ, вимагати від них необхідної інформації, а також затверджувати на підставі узагальнення судової практики обов’язкові для всіх судів керівні роз’яснення і вказівки і навіть притягати до відповідальності за порушення обов’язкових для судових установ правил. Проте він не міг сам змінити або скасувати вирок чи рішення суду першої інстанції, оскільки касаційною інстанцією для народних судів були раднарсуди.

Найвищий касаційний суд виконував стосовно революційних трибуналів такі самі функції, як раднарсуди щодо народних судів. Окрема інструкція НКЮ УСРР від 29 червня 1919 р. не лише врегульовувала відносини цих двох відділів, а й визначала устрій та порядок судочинства Верховного касаційного суду[815]. Втім, реально Найвищий касаційний суд розпочав діяльність лише в березні 1920 р.

Помилування (пом’якшення покарання) осіб, засуджених як старими, так і новими судовими установами, декретом РНК УСРР від 14 лютого 1919 р. було віднесено до виключної компетенції Робітничо-селянського Уряду УСРР[816]. Проте невдовзі воно стало прерогативою Президії ВУЦВК. Певну дискусію викликало питання, чи має ВУЦВК право помилування осіб, засуджених РВТ на території України. 2 червня 1920 р. Політбюро ЦККП(б)У постановило, що в цьому разі справа помилування вирішується в порядку військової підлеглості[817].

Показово, що абсолютно нікого з керівників радянської юстиції тоді не бентежило, що на чолі судової системи опинилися підрозділи виконавчого органу. Вочевидь, далося взнаки, що аналогічні органи вже існували в Радянській Росії[818]. Ще одним свідченням керівної ролі виконавчих органів у судівництві стали відомчі інструкції НКЮ УСРР Про судоустрій від 12 травня 1919 р. та Про судочинство від 3 червня 1919 р., які суттєво уточнювали декрет Про суд[819].

Кроком до централізації судової влади слід визнати й створення, за російським прикладом, декретом ВУЦВК від 15 квітня 1919 р. Верховного (Найвищого) революційного трибуналу на правах судового відділу ВУЦВК[820]. Цей орган розглядав у першій інстанції справи особливої важливості, які загалом належали до компетенції революційних трибуналів і передавалися на його розгляд за постановами ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР та НКЮ УСРР. Попереднє розслідування у цих справах покладалося на верховних народних слідчих. Жодних касаційних або наглядових функцій у Верховного революційного трибуналу не було, оскільки вони були покладені на Верховний касаційний суд. При Верховному революційному трибуналі діяли колегія обвинувачів і колегія правозаступників. Їхній персональний склад так само, як і кандидатури 7-ми членів трибуналу, затверджував ВУЦВК за поданням НКЮ. Вироки Верховного революційного трибуналу оскарженню не підлягали.

Таким чином, на середину 1919 р. судоустрій УСРР включав суди першої інстанції (єдині народні суди і революційні трибунали), судові органи касаційної інстанції (раднарсуди та Найвищий касаційний суд), судовий орган із винятковою підсудністю (Верховний революційний трибунал). Наркомат юстиції в особі Найвищого судового контролю і органи юстиції на місцях виконували ревізійно-наглядові функції.

Окремо існувала система революційних військових трибуналів. До неї належали не лише постійно діючі суди військового відомства, а й польові суди тимчасового характеру. Так, наказом президії Комітету оборони Києва і його околиць № 3 від 1 липня 1919 р. у зв’язку зі станом облоги в межах Київського гарнізону було створено військово-революційний (польовий) трибунал і затверджено положення про нього. До цього органу з компетенції військових і цивільних трибуналів було вилучено і передано на розгляд за законами і строками воєнного часу (впродовж 24 годин) такі категорії справ: зрада УСРР, шпигунство, бунт, злочини за посадою і саботаж, хабар, спекуляція, навмисне вбивство, розбій, грабіж, навмисний підпал, зґвалтування, мародерство, погром і антирадянська агітація, панічне залишення місця служби, опір караулу і збройний опір владі, поширення неправдивих чуток, диверсії і навмисне псування майна, військові майнові злочини, явне повстання проти радянської влади і порушення революційного обов’язку служби, дезертирство, самовільне залишення поста й караулу, навмисне допущення втеч, крадіжки караулом охоронюваного майна або сприяння їм. Польовий трибунал мав функціонувати безперервно. Всі смертні вироки подавалися на перевірку в президію Комітету оборони Києва і його околиць і після затвердження негайно виконувалися[821].

Звернемо увагу і на те, що декретом РНК УСРР, опублікованим 25 квітня 1919 р., для розгляду справ, що випливають із застосування законів про соціальне страхування, були засновані страхові суди (окружні страхові суди і Вищий страховий суд) в системі Наркомату праці.

Проте у серпні 1919 р. перед наступом денікінських військ органи радянської влади залишили столичний Київ, а згодом — і майже всю територію України. Розвиток українського радянського судівництва відновився лише наприкінці року з просуванням радянських військ на Україну[822].

Із суттєвих змін судівництва України на завершальному етапі громадянської війни (до березня 1921 р.) відзначимо насамперед зміни у військовій юстиції. Так, оформлений у червні 1919 р. військово-політичний союз радянських республік призвів до створення єдиної Червоної армії радянських республік і переформування військових трибуналів Українського фронту. Відповідно до Пололсення про революційні військові трибунали, затвердженого Всеросійським ЦВК 20 листопада 1919 р., всі вони увійшли в єдину систему РВТ[823]. А наказом РВРР від 5 травня 1920 р. було затверджено нове положення про РВТ[824]. Цей акт ґрунтувався на затвердженому Всеросійським ЦВК 18 березня 1920 р. Положенні про революційні трибунали[825], яке оголошувалося базовим для будівництва і функціонування революційних трибуналів усіх видів[826].

У межах цієї системи існував у 1920–1922 рр. РВТ Чорноморсько-Азовського флоту, документи якого нині зберігаються у фонді Р-922 Російського державного архіву Військово-морського флоту. На території України від 28 лютого 1920 р. до 5 лютого 1921р. також діяв РВТ Української ради трудової армії[827]. Загалом за станом на середину 1921 р. в Україні діяли трибунали Харківського та Київського військових округів з підвідомчими їм 20 трибуналами військових з’єднань.

18 березня 1920 р. Всеросійський ЦВК затвердив Пололсення про революційні військові залізничні трибунали (далі — РВЗТ)[828]. На весь час запровадження на залізницях воєнного стану створювалися Головний РВЗТ при Наркоматі шляхів сполучення РСФРР і РВЗТ при управліннях кожної із залізниць. Склад цих трибуналів формувався Наркомом шляхів сполучення (НШС) РСФРР і комісарами окремих залізниць із урахуванням думки голови Головного РВЗТ. До складу трибуналів обов’язково входили представники транспортних підрозділів ЧК. Для обслуговування окремих дільниць, районів або важливих залізничних вузлів дозволялося створювати відділення трибуналів. До компетенції РВЗТ належали злочини, вчинені службовцями залізниці, а також небезпечні для нормального залізничного руху злочини, вчинені іншими особами в смузі відчуження залізниць. На території УСРР РВЗТ були в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі та деяких інших містах (всього 6 трибуналів на середину 1921 р.). Вищою інстанцією для них був РВЗТ при уповноваженому НШС РСФРР на Україні.