Розділ 6 Судова влада в Гетьманщині

Судова влада в Гетьманщині

6.1. Судова влада Гетьманщини в загальноісторичному контексті

Історики вважають XVII і XVIII століття визначальними на шляху переходу Європи до модерного суспільства, часом глибинної трансформації її соціальної структури[285]. Право не лише було одним з основних чинників цього процесу, а й саме суттєво змінювалося в перебігу модернізації, відкриваючи дорогу новим відносинам, пов’язаним з поступовим відходом від станового суспільства, розвитком ринкової економіки та індустріалізації. Ідеологізація права на основі теорій камералізму й природного права, активна кодифікація, остаточне відокремлення судової системи від адміністрації, публічність судочинства, поглиблення професіоналізації та корпоратизації юридичного середовища на базі освіти й «відданості праву як етичному покликанню» (Р. Вортман) — характерні риси цього процесу.

Для України-Гетьманщини це були складні часи абсорбції Російською імперією, що неухильно наступала широким фронтом, обмежуючи українську автономію та поглинаючи й уніфікуючи атрибути її державності — законодавство, адміністрацію, судові установи. Спротив українського суспільства, зумовлений принциповими відмінностями російської й української політичних культур і правових традицій[286], набув особливої форми обстоювання власних цінностей, окремішності української спільноти та зрештою залишків автономії, саме у правовій сфері — через кодифікаційний процес та судову систему[287]. Вдосконалення законодавства й судоустрою було не лише аргументом у політичних змаганнях з Російською імперією, а й відповіддю на внутрішні виклики, пов’язані з переходом від напіввійськової державної організації до цивільного суспільства. Масштабна кодифікація 1720-1740-х років і судова реформа 1760-х були результатом діяльності пов’язаної з правом частини нової української верхівки — освіченої, патріотично налаштованої, безумовно економічно заангажованої, з усіма ознаками професійної корпорації. Саме ця особливість української правової еліти XVIII ст. кардинально відрізняє її від російської та ставить на один щабель з європейською, зокрема й за масштабністю та концептуальною глибиною спроб реформування правової сфери — насамперед суду.

Тож, обговорюючи проблему судової влади Гетьманщини, неможливо абстрагуватися від історичного тла, яке позначене протистоянням двох політичних, правових і світоглядних систем. Вестернізація Російської імперії, утвореної на межі XVII і XVIII ст. Петром І, насправді багато в чому була удаваною[288]. Адже Росія не позбулась основних рис традиційної московської політичної культури (а разом з нею і правової), що, на думку Едварда Кінана, з якою важко не погодитись, у сутнісних аспектах існує до сьогодні. Це насамперед схильність до кланового, олігархічного правління, яке саме у XVIII ст. завдяки перетворенням Петра І злилося з ієрархічною системою бюрократії, а згодом перетворилося на соціоекономічні угруповання, бюрократичні групи або групи інтересів. Витвором нової імперської політичної культури став «імперський погляд на людину». «Йдеться про суміш традиційного погляду на потребу обмежувати небезпечну вроджену схильність людини до розбещеності й індивідуалізму з бюрократичним сприйняттям “соціальної людини”, чи радше “підлеглої людини”, чия загальна громадянська неблагонадійність вкидала в розпач цілі покоління чиновників»[289]. Це, зокрема, зумовило й примат виконавчої влади в російській історії, а також недовіру до суду й зневажливе ставлення до судових функцій з боку самодержавства, які щиро поділяло російське дворянство, що було зобов’язано своїм становищем лише службі государю й пов’язувало свої інтереси з його необмеженою виконавчою владою. Судівництво сприймалось як «наживочное дело», не гідне дворянства, що в більшості було військово-служилим станом і удостоїлося царської вдячності жертвами в битвах з ворогом[290]. Віра у верховенство виконавчої влади та принижене становище суду — елементи «традиціоналістського образу інституційної поведінки», який у ході модернізації зміг втриматися в Росії[291]. Спроби Петра І створити в губерніях непідвладні воєводам окремі судові установи, які б підпорядковувалися безпосередньо Юстиц-колегії, були приречені на провал, і правосуддя на місцях залишалось функцією адміністративних органів аж до катерининської губернської реформи 1775 р. Інквізиційне, закрите провадження, функціональне розділення між суддею та канцелярією, яке співпадало з соціальним та призводило до залежності непрофесійних суддів від канцелярських службовців — от характерні риси російського судочинства. До того ж більшість воєвод, які відповідали за правосуддя на місцях у період між смертю Петра І та губернською реформою Катерини II, були військовими, те саме можна сказати й про суддівський корпус, що значною мірою був укомплектований відставними військовими[292].

Натомість правова система Гетьманщини (а з нею і система судочинства) базувалась на успадкованій русько-литовсько-польській правовій і політичній традиції, що була органічною частиною європейської (західної, як її визначає Гарольд Дж. Берман) правової традиції. З європейської традиції походили не лише термінологія та методи, а й спільні поняття, принципи і цінності[293]. Основною цінністю стала свобода, базована на праві й власності.

Зрештою протистояння двох правових систем і політичних культур завершилося повною уніфікацією з імперськими українських судових інстанцій, процесуального та іншого законодавства, домінуванням виконавчої влади і нехтуванням відправленням правосуддя. Результатом цілеспрямованої консолідації влади в імперській Росії стало остаточне поглинання приєднаних територій. Експансія вимагала підкорення державного життя військовим і адміністративно-поліційним інтересам, а відтак не терпіла, на відміну від Західної Європи, ані традиції юридичної освіти, ані корпорацій привілейованих і впливових суддів[294].

Водночас тривалий опір імперській експансії та потужне коріння правової традиції Гетьманщини протягом майже 150 років сприяли збереженню автономного судоустрою, власного законодавства, до певної міри незалежної професійної спільноти освічених, досвідчених і авторитетних правників.

Виходячи з тези, що формою реалізації судової влади є правосуддя, метою якого є справедливість, а процесуальною формою — судочинство, яке здійснюється відповідними уповноваженими державою судами, слід звернути увагу на два взаємопов’язаних чинники, що зумовлюють саме функціонування судової влади, її ефективність і сприйняття суспільством, а саме: інституційний (система судових установ) і персональний (особистість судді). Своєю чергою кожне з цих питань є окремою дослідницькою проблемою й потребує аналізу в таких аспектах: система судових установ — ієрархія і повноваження, основні засади судочинства, співвідношення виконавчої та судової влад (по суті — питання незалежності суду), ефективність судової системи; суддівський корпус — стандарти, незалежність, професіоналізація, корпоратизація.

Загальновизнана періодизація історії судочинства Гетьманщини, що поділяє її на два етапи — 1654–1763 і 1763-1780-ті рр., загалом не викликає сумнівів. Але аналіз документальних джерел дає змогу побачити її умовність, позаяк вона відображає лише інституційні зміни в системі судових установ Гетьманщини. І хоча сама судова реформа гетьмана Розумовського є безперечно важливим і знаковим етапом у розвитку українського судочинства, та все ж вона не змінила нормативну базу українського судочинства, зокрема процесуальні засади, систему судової документації, термінологію тощо, базовані на дусі й букві передусім Литовського статуту, а також збірок німецького права в польськомовних переробках XVI ст. Ці основні засади залишалися практично незмінними аж до введення загальноімперської системи судівництва наприкінці XVIII ст. й давалися взнаки ще до середини XIX ст.

6.2. Система судових установ

Впевнено говорити про сталу ієрархію судових установ на території Гетьманщини, очевидно, можна, лише починаючи від 1667 року, коли внаслідок Андрусівського перемир’я була остаточно визначена територія підросійської України й усталився її полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій з 10 лівобережних полків. Існує припущення, що нова судова система стала складатися ще на початку визвольної війни. Її уособленням був козацький суд як відновлений суд реєстрових козаків, що існував до 1638 р. Згодом нова судова система поширилася на городову Україну, хоча й зазнала деяких модифікацій[295]. Утім, на нашу думку, ця версія не спирається на переконливі факти, а тому питання про судівництво на українських землях у 1648–1667 рр. залишається відкритим.

Здається, саме місто з його традиціями самоврядування й автономного суду стало тим містком, який не дав зруйнуватися привнесеній у військо Богдана Хмельницького покозаченою шляхтою системі громадянських цінностей, виробленій русько-литовсько-польською правовою й політичною культурою, і через який зрештою відбулась інституціалізація судочинства Гетьманщини[296].

Оскільки матеріали полкових і сотенних канцелярій, а також полкових судів збереглися лише від початку XVIII ст. (як поодинокі винятки: документи Гадяцької полкової канцелярії — від 1698 р. і Чернігівської — від 1672 р.), практично єдиним джерелом опосередкованої інформації про діяльність полкових судів до кінця XVII ст. є згадки про полкових суддів (не враховуючи декількох книг міських судів, доступних нам частково в публікаціях). Отже, згадки про полкових суддів переважно починаються від 1660-х рр. і лише для Ніжинського і Миргородського полків раніше — відповідно від 1654 р. (далі без перерв до 1779р.) і 1652р. (наступна — за 1663 р.)[297].

Таблиця складена за даними праці Ю. Гаєцького та довідника «Києво-Могилянська академія в іменах»[298].

Дані таблиці промовляють самі за себе. Важко було б собі й уявити регулярне функціонування судів в умовах постійних воєнних дій і нестабільності до кінця Руїни.

Сформована наприкінці 60-х років XVII ст. система судових установ, що проіснувала до введення гетьманом Розумовським 1763 р. т. зв. статутових судів, докладно описана упорядниками «Прав, за якими судиться малоросійський народ» у пункті 3 артикулу 1 глави 7 «О судах, судиях и других персонах к суду надлежащих и о содержании правного порядка в делах судебных»[299], хоча важливі відомості про ієрархію судових установ, зокрема порядок апеляції, підсудність і діяльність судових посадовців, знаходимо й у кількох універсалах Генеральної військової канцелярії від 6 і 19 грудня 1722 р., а також в інструкції судам від 13 липня 1730р.[300] На загал судами нижньої інстанції були сільські у селах, підпорядкованих сотенним правлінням, ратушні у непривілейованих містах, магістратські (іноді ратушні) у містах з магдебурзьким правом й сотенні для цілої території кожної з сотень. Судами другої інстанції були полкові суди, апеляційними інстанціями — Генеральний військовий суд і Гетьманське правління (від 1734 р.). Також можна було апелювати до обох Малоросійських колегій, а після закриття першої і тимчасового пом’якшення режиму в стосунках імперії з Гетьманатом — подавати апеляції на ім’я імператора до Колегії іноземних справ, згодом — до Сенату[301]. Зрозуміло, такі апеляції заохочувалися російським урядом з політичних міркувань. Є також згадки про третейський суд «при правлении гетманском», який було запроваджено відповідно до указу Анни Іоанівни від 8 серпня 1734 р.[302]

Підсудність визначалась, з одного боку, осілістю, з іншого — становою або корпоративною належністю. Так, сільський суд розглядав справи місцевих жителів — козаків і посполитих, ратушний — міщан і посполитих, магістратський — привілейованих міщан і посполитих, сотенний у першій інстанції — сотенної старшини й козаків сотні, полковий у першій інстанції — полкової старшини, сотників і значкових товаришів, Генеральний військовий суд у першій інстанції — генеральної старшини, полковників і бунчукових товаришів. Відповідно апеляційні провадження відкривалися сотенними судами у справах козаків від сільських судів; ратушними судами у справах посполитих від сільських судів міської округи; полковими судами у справах міщан, посполитих, козаків і сотенної старшини від ратушних, магістратських (не виключених з юрисдикції полку) і сотенних судів; Генеральним військовим судом у всіх справах від полкового суду. На практиці цей порядок порушувався, про що свідчать заборони звернення до вищих інстанцій напряму, оминаючи суди першої інстанції[303].