Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

9.1. Загальні засади

Буремний час від лютого 1917 р. до березня 1921 р. у вітчизняній історіографії не має усталеної загальноприйнятої назви. В залежності від політичних та ідеологічних уподобань дослідників його називали періодом «революції, громадянської війни та іноземної інтервенції», часом «національно-визвольних змагань» або «державотворчих пошуків». У новітній історичній літературі домінує концепція «Української революції», яка наповнює суспільно-політичні відносини цього періоду таким якісним змістом, що відрізняє їх від загальноросійського поступу та підкреслює у меті руху два начала (національно-визвольне та соціально-визвольне)[659].

Сприймаючи згаданий сучасний підхід, ми також вважаємо перспективною для юридичних досліджень доби Української революції 1917–1921 рр. так звану концепцію транзитивності. Головна її цінність полягає у можливості розгляду історико-правової реальності, що склалася на Наддніпрянських українських етнічних землях, як єдиної держави перехідного періоду, в межах якої функціонували різні владні режими[660].

Відповідно судова влада цього періоду може розглядатися як окрема сфера, особлива функція публічної влади єдиного державного організму, на відміну від поширеного в науковій літературі вузького розуміння її як організації судоустрою окремих владних режимів.

Сьогодні, коли завдяки численним розвідкам[661] інституційна структура та організація судової влади досліджуваного періоду видаються більш-менш з’ясованими, з’являються можливість і необхідність узагальнити відповідні напрацювання.

Сучасні вчені вирізняють такі основні ознаки судової влади: правовий характер (легальність), незалежність від інших гілок влади, верховенство і виключність, публічність і толерантний характер, власні форми буття — інституційність[662].

Наше ставлення до легальності влади в державах перехідного періоду (транзитивних державах), до яких ми відносимо українську державність 1917–1921 рр., ґрунтується на теоретичних напрацюваннях дослідників проблем перехідності, які не вважають легальність та легітимність обов’язковими ознаками влади перехідної держави, особливо на перших її етапах. В. М. Якушик категорії «легальність» і «легітимність» у період революції відносить до юридичних ілюзій, адже ними здійснюються спроби оцінювати з позицій старого права якісно нові за своїм соціально-економічним і політичним змістом елементи надбудови[663]. Хоча вони й можуть різною мірою проявлятися в державо- та правотворчій діяльності, однак лише їх однозначна реалізація є обов’язковою передумовою завершення перехідного періоду. Більше того, деякі автори відносять до основних ознак змісту перехідної держави, поруч із нестабільністю, динамізмом та фрагментарністю наявної влади, її «нелегітимність або псевдолегітимність»[664].

На користь правового характеру судової влади досліджуваного періоду свідчить те, що вся діяльність її органів вичерпно регламентувалася нормативно-правовими актами. Кожна політична сила, приходячи до влади, обов’язково розпочинала із законодавчого закріплення засад діяльності державної влади загалом і судової влади зокрема. Так, законами Української Центральної Ради (далі — УЦР) передбачалося створення в УНР нової судової системи. Гетьман П. П. Скоропадський у Законах про тимчасовий державний устрій України закріпив загальний курс на повернення до моделі судової влади Російської імперії, який поступово реалізовувався через прийняття законів Про утворення Державного Сенату, Про Судові палати й апеляційні суди та ін. Питання легітимації судової влади були в центрі уваги й інших владних режимів.

Органи судової влади навіть у такі буремні часи намагались керуватися правовими засобами та чинними правовими нормами. Доволі консервативне фахове суддівське середовище важко сприймало настанови замінити реакційне законодавство «революційною свідомістю», віддаючи перевагу усталеним формам права. Це навіть стало підставою для звинувачення суддівського корпусу в бюрократизмі та віддаленості від народу.

У досліджувану добу наповнилася більш-менш реальним змістом така ознака судової влади, як її незалежність від законодавчої та виконавчої влади. Зокрема, якщо судову владу XIX ст. було складно визнати самостійною через очевидну залежність від тиску капіталістичної держави і приватної власності, захист інтересів яких був для неї першочерговим[665], то на початку XX ст. спостерігається стійка тенденція до виокремлення суду як цілком незалежної галузі влади. Зокрема, УЦР важливого значення надавала утвердженню принципу незмінюваності суддів. У пояснювальній записці до законопроекту Про Генеральний суд цей принцип визнано «конечною умовою для спокійного і незалежного виконання суддівських обов’язків», а межі його мали визначатись Українськими установчими зборами та в майбутньому бути впровадженими законом про постійний генеральний суд[666]. В Конституції У HP від 29 квітня 1918 р. було закріплено той самий принцип — Генеральний суд мав обиратися парламентом — Всенародними зборами.

Отже, модель організації державної влади в УНР періоду Центральної Ради передбачала обрання членів вищої судової інстанції вищим представницьким органом державної влади в Україні. Тим самим фактично вперше на постімперському просторі джерелом судової влади було визнано народ.

Водночас Генеральний суд відповідно до Конституції УНР мав право перевіряти законність парламентських виборів. Було зафіксовано й загальноприйняте в конституційних державах того часу положення про те, що «судових рішень не можуть замінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади».

Судді вищих судових інстанцій обиралися представницьким органом. Так, на засіданні УЦР було обрано генеральних суддів та суддів Київського апеляційного суду. Центральна Рада також мала затверджувати регламент Генерального суду, розроблений судом та переданий через Міністерство судових справ.

Саме ці процедури стали елементами механізму стримувань і противаг. Утім, погоджуємося з Ж. О. Дзейко, що поділ владних функцій між УЦР, урядом і Генеральним судом лише почав складатися — «сфери їх діяльності не були розмежовані»[667]. Становлення такої рівноваги перервалось із приходом до влади П. П. Скоропадського, який без зайвого романтизму консолідував усю повноту влади в своїх руках і повернувся до концепції одноособової верховної влади, лише de jure обмеженої Конституцією і законом.

Окремого висвітлення варте місце Генерального секретарства у справах судових (згодом — Міністерства справ судових, Міністерства юстиції) в системі органів державної влади та співвідношення його функцій з функціями органів судової влади. Головним завданням секретарства (міністерства) стали загальна координація та вирішення організаційних питань діяльності судових органів, а також підготовка та впровадження судової реформи. До нього безпосередньо звертались судді як до представника загальнодержавної влади. Міністерство не втручалось у здійснення судової влади, а давало вказівки щодо організації діяльності судів, доводило до відома нову нормативну базу та інформувало про скасування старої. Міністерство також готувало списки кандидатур майбутніх суддів та робило висновки щодо кожної з них, після чого списки подавались на розгляд УЦР або гетьмана.

У надзвичайних умовах секретарство (міністерство) здійснювало частину функцій судових органів або УЦР. Наприклад, у разі непроведення виборів генеральний секретар міг доручити функції «порядкуючого у департаменті судді» та «порядкуючого апеляційним судом» відповідно одному з суддів департаменту або порядкуючому в департаменті судді. Так само за Директорії міністр юстиції тимчасово та за умови непроведення виборів до 3 червня 1919 р. мав призначати мирових суддів і голів мирових з’їздів на строк до 1 січня 1921 р.[668]

Також у процесі відновлення функціонування органів судової влади при відсутності затвердженого кошторису для облаштування приміщень для першої ланки судової владимирових судів та з’їздів, окружних судів, прокурорів, слідчих тощо — авансом було виділено 100 млн грн., які надійшли в розпорядження та під контроль саме міністра юстиції[669].

Згодом міністр ініціював законопроект[670], згідно з яким він діставав додаткові наглядові функції, а саме: право утворювати слідчі комісії в особливо важливих або складних справах і призначати їхній склад, зокрема запрошувати представників громадських і політичних організацій. Необхідність таких комісій обґрунтовувалася частими т. зв. резонансними справами, і застосування ними ж обмежувалося, оскільки вимагало суттєвого поширення апарату досудового слідства, грошових затрат та відволікання громадян від їхніх звичайних занять[671].