Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Формування радянського судоустрою на перших порах відбувалося доволі стихійно, але з часом шляхом спроб і помилок сформувалася більш-менш стала модель радянського правосуддя, яка включала підсистему судів загальної компетенції (суди «першої ланки» в містах і районах, обласні суди, Верховні Суди союзних республік і Верховний Суд СРСР), відносно автономні спеціальні суди (революційні, воєнні, транспортні та інші трибунали), спеціалізовані судові органи (трудові, земельні, дисциплінарні та інші суди, а також державний арбітраж), громадські суди (третейські суди, суди честі, товариські суди), а також органи позасудової репресії з квазісудовими повноваженнями. Кількість спеціальних судів поступово зменшувалася, але ВТ функціонували аж до розпаду СРСР у 1991 р.

Історія відносин СРСР і союзних республік демонструє постійну тенденцію до централізації судової системи. Зворотна тенденція до децентралізації почала виявлятися лише в роки «відлиги» й помітно посилилася напередодні розпаду Союзу РСР.

Від імені держави керівництво судовою діяльністю здійснювали центральні та місцеві органи юстиції. При цьому ця функція спочатку передбачала формування суддівського корпусу, матеріальне та інше забезпечення судів, деякі контрольні та наглядові повноваження і, головне, спрямування діяльності судів через визначення загальних засад судової політики та її конкретних пріоритетів у певні історичні періоди. У післявоєнні роки органи юстиції піддаються нищівній критиці та навіть скасовуються на початку 60-х років з одночасним покладанням відповідних функцій на вищі ієрархічні ланки судової системи. У 70-х роках відновлюється діяльність Міністерств юстиції СРСР і УРСР та місцевих органів юстиції. На них тепер покладається лише «організаційне керівництво судами» у строго визначених законодавством формах і з прямою забороною порушувати суддівську незалежність у відправленні правосуддя. А в часи перебудови відповідна функція органів юстиції тлумачиться вже як «організаційне забезпечення» діяльності судів.

Окремі керівні повноваження щодо судів мали представницькі органи (Ради різного рівня) та їхні виконавчі структури. Вони забезпечували формування й матеріальне забезпечення мережі судових органів, вибори суддів і народних засідателів, спрямовували діяльність органів юстиції з керівництва судами. Крім того, в деякі історичні періоди підрозділи виконавчих комітетів як спеціалізовані квазісудові органи розглядали певні категорії трудових, житлових, сімейних, адміністративних та інших справ, що в інших державах належать до юрисдикції судів.

Слід згадати й про трудові колективи, територіальні громади, колективи військовослужбовців, які обирали та певною мірою контролювали роботу суддів і народних засідателів, заслуховуючи їхні звіти та реалізуючи своє право на їх відкликання.

Найбільший вплив на суди, однак, мало постійне партійне керівництво. Партійні комітети визначали коло носіїв судової влади, їхню компетенцію та повноваження, структуру системи органів правосуддя, критерії добору суддівських кадрів, судову політику, форми державного керівництва судами, а в певних ситуаціях давали прямі вказівки щодо вирішення конкретних судових справ судами чи органами позасудової репресії, організовували «постановку політичних судових процесів». Принципи відбору професійних суддів доволі швидко перетворили принаймні верхівку суддівського корпусу на частину партійно-державної номенклатури, пов’язаної корпоративними інтересами.

Реформи судової системи, які відбувалися в СРСР і УРСР, значною мірою були пов’язані зі змінами внутрішнього і зовнішнього політичного курсу. Домінування принципу «революційного утилітаризму» зумовлювало репресивно-каральний характер радянської кримінальної політики. В окремі періоди радянської історії суди виступали активними провідниками антинародної політики тоталітарної держави, забезпечували узаконений примус та протиправні каральні заходи. При цьому, однак, перевага все ж надавалася позасудовій репресії. Проте в цивільному судочинстві його класовий характер із пріоритетом щодо захисту інтересів трудящих загалом не зашкоджував рівності сторін процесу і прийняттю об’єктивних рішень.

У роки тоталітаризму радянський суд перетворився з органу правосуддя на каральний орган, основним завданням якого були боротьба з «ворогами народу», залякування громадян для забезпечення беззастережного виконання ними здійснюваних державою заходів у політичній, правовій, соціальній, економічній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Разом із тим від перших днів радянської влади проголошувався демократизм радянського правосуддя, який, однак, тривалий час мав виключно класовий характер, і лише з проголошенням трансформації держави диктатури пролетаріату у загальнонародну державу суд став вважатися рівним для всіх. Демократизм (значною мірою декларативний) судівництва покликав до життя численні експерименти з переданням громадським утворенням окремих функцій судових органів. Розвивалися товариські й третейські суди, які тодішніми правознавцями не визнавалися суб’єктами судової діяльності, але де-факто здійснювали відповідні функції. Судді низових судових ланок обиралися населенням і періодично звітували перед трудовими колективами. На противагу «буржуазному інституту суду присяжних» було запроваджено інститут народних засідателів, формально наділених рівними правами з професійними суддями (щоправда, сьогодні далеко не всі фахівці позитивно оцінюють діяльність народних засідателів). В останні десятиліття радянської влади на законодавчому рівні були закріплені принцип незалежності суддів і народних засідателів, окремі елементи суддівського самоврядування, право громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління й посадових осіб, а також від будь-яких посягань на конституційні права і свободи. Позитивно слід оцінити також поступове становлення і розвиток судового контролю як однієї з форм судової влади.

Критерієм для загальної оцінки вітчизняного судівництва до певної міри може бути та мета правосуддя, яка в різні історичні часи декларувалася у відповідних партійних і державних документах. Так, до 1953 р. правосуддя мало своїм завданням захист радянського суспільного й державного устрою, соціалістичної системи господарства та соціалістичної власності. У період «відлиги» на перший план вийшло виховання громадян СРСР у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму. В подальшому ця мета залишилась, але була доповнена завданням виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції СРСР, Конституції Української РСР і радянських законів, бережливого ставлення до соціалістичної власності, дотримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття.

На нашу думку, в усіх наведених формулюваннях відображається тогочасне розуміння права лише як установленого владою порядку суспільних відносин, що має захищатися всією міццю держави і, зокрема, її судовими органами. Поняття добра і справедливості як первинної основи права, природних прав людини, очевидно, залишалися за межами такого розуміння. За цих умов діяльність судів була надмірно одержавленою і заполітизованою.

У цьому контексті слід погодитися з думкою В. Ф. Сіренка, що на суди не може бути покладене завдання захищати певний економічний, соціальний і політичний лад, оскільки це перетворює їх на органи відкритої політичної репресивної дії. Коли ж будь-який високопосадовець чи політичний діяч вимагають від суду рішення у державних інтересах, або в інтересах реформ, або в інтересах конкретних організацій, то вони не лише грубо порушують конституційні засади правосуддя, а й проявляють повне невігластво та цинізм стосовно природи й призначення судової влади, а також інституту прав людини і громадянина. «Суд є останнім бастіоном, останнім рубежем демократії, далі починаються самосуд, анархія, хаос, розлад всіх життєзабезпечувальних систем суспільства»[1042].

Втім, як не дивно, охоронний і утилітарний підхід до правосуддя відповідав настроям багатьох верств українського населення, які вітали «революційне насильство» над класовими супротивниками та беззастережно погоджувалися на керівництво й патерналістську опіку з боку «мудрих керманичів» держави. Опозиційні настрої ретельно приховувались, і сьогодні важко сказати, який відсоток населення можна віднести в той чи інший період до активних чи пасивних противників радянської влади. Принаймні за зовнішніми проявами кредит довіри до органів радянської влади був доволі великим, що доводить сумнівність популярних нині категоричних тверджень про «за визначенням» нелегітимний характер радянської судової влади.