Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Що ж до органів ЧК, то 20 серпня 1920 р. РНК УСРР прийняла постанову, яка визначала відносини центральних і губернських органів ЧК з органами юстиції та внутрішніх справ і революційними трибуналами[829]. На зміну всіх попередніх актів встановлювалося, що один із членів колегій губернської ЧК делегується до складу губернського революційного трибуналу. ЧК виносить вироки лише у справах, які вимагають безпосередньої розправи, всі інші упродовж місяця направляються за підсудністю в революційні трибунали та народні суди. Революційні трибунали мають право перевірки слідчих дій ЧК по справах, призначених до передавання трибуналам. Вони також можуть перевіряти місця ув’язнення і законність утримання заарештованих.

Новий самостійний елемент судоустрою було запроваджено постановою РНК УСРР Про робітничі дисциплінарні товариські суди від 12 червня 1920 р.[830] Дисциплінарні суди засновувалися з огляду на особливо важке військове, продовольче та паливне становище, а також із метою піднесення дисципліни і продуктивності праці. Створювалися вони при губернських, повітових і районних відділеннях виробничих професійних спілок, але фінансувалися за кошторисом відділів праці Наркомату праці. Передбачалася касаційна інстанція — Губернський дисциплінарний суд при губернському відділі праці. Палітра застосованих санкцій була доволі широкою: від догани до звільнення з підприємств і передання до концентраційного табору. За наявності ознак кримінального або цивільного правопорушення справа направлялася до народного суду або революційного трибуналу. 5 червня 1921 р. РНК УСРР затвердила нове положення про дисциплінарні товариські суди[831], згідно з яким такі суди діяли при губернських радах профспілок та Упрпрофбюро.

Певні судові функції виконували також Комісії по боротьбі з трудовим дезертирством, створені на підставі декретів Ради праці та оборони. Їхня компетенція визначалася в УСРР Постановою Головного і Всеукраїнського комітетів трудової повинності Про діяльність Дезертиркомісій по боротьбі з трудовим дезертирством, опублікованою 11 червня 1920 р.[832], а згодом — Постановою РНК УСРР Про трудове дезертирство і органи боротьби з ним від 31 січня 1921 р.[833] Дезертиркомісії не лише передавали матеріали дисциплінарним судам і ревтрибуналам, але могли й самостійно віддавати дезертирів у штрафні трудові частини строком до 6-ти місяців, накладати арешт строком до 3-х (згодом — 2-х) тижнів тощо.

26 жовтня 1920 р. (через сім днів після прийняття аналогічного положення в РСФРР) РНК УСРР затвердила нове положення Про народний суд[834]. Історію підготовки цього акта, покликаного зблизити українське й російське законодавство, докладно описав М. П. Діденко[835].

Новелою стало запровадження для народних суддів обов’язкового стажу політичної роботи «в пролетарських організаціях», а також теоретичної або практичної підготовки для посади радянського судді. Зберігся попередній порядок виборів і дострокового відкликання суддів повітовими (міськими) Радами. Але відповідні рішення Рад підлягали затвердженню губвиконкомом.

Згідно з новим положенням в Україні замість повітових (міських) раднарсудів створювалися губернські раднарсуди. Раднарсуди при цьому могли лише скасувати рішення і вироки першої інстанції з направленням справи на повторний розгляд, але не розглядати самостійно справу по суті, як це було передбачено до того. Губернські раднарсуди мали президію, яка обиралася з’їздом народних суддів і затверджувалася губернським виконкомом, у складі голови ради, його заступника та від двох до п’яти постійних членів. Розгляд справ відбувався за участю одного члена президії і двох народних суддів, залучених за чергою. Допускалося також створення районних раднарсудів, за умови, що вони будуть обслуговувати не менше трьох повітів. У такому разі замість однієї губернської ради на території губернії було кілька районних. Саме за таким принципом були побудовані майже всі раднарсуди в УСРР. Лише у Волинській та деяких інших невеликих за територією губерніях існували власне губернські раднарсуди[836]. Проте через рік обіжником НКЮ УСРР № 218/66 від 2 грудня 1921 р. всі районні раднарсуди були скасовані, а губернські раднарсуди стали єдиною касаційною інстанцією для всіх народних судів губернії. Аргументувалося це необхідністю досягнення єдиної касаційної практики[837].

У примітці до нового положення про народний суд зазначалося, що положення про революційні трибунали від 20 лютого 1919 р. залишається чинним за винятком окремих статей. Утім, певні зміни у судочинстві революційних трибуналів із часом все ж відбулися. Так, важливе значення мав обіжник НКЮ УСРР № 39 від 15 листопада 1920 р. Про порядок провадження і розгляду судових справ у революційних трибуналах[838], який усунув ряд прогалин у судовому процесі. А постановою РНК УСРР від 28 грудня 1920 р. деякі категорії злочинів проти особи і власності було вилучено з відання народних судів і передано революційним трибуналам[839].

Завершення громадянської війни призвело до суттєвих змін у військовій юстиції. Так, 25 січня 1921 р. було прийнято Постанову РНК УСРР Про командуючого всіма озброєними силами на Україні і уповноваженого РВРР на Україні[840]. Зміст її був значно ширший за її назву. Зокрема зазначалося, що Всеукраїнському з’їзду рад і Всеукраїнському ЦВК належить виключне право амністії, помилування й пом’якшення вироків, винесених ВРТ на території України.

Згодом Постановою ВУЦВК Про Реввійськтрибунали Української Соціалістичної Радянської Республіки від 6 квітня 1921 р.[841] Реввійськтрибунал при командуванні всіма озброєними силами на Україні перейменували на Реввійськтрибунал УСРР, надавши йому щодо всіх РВТ на території УСРР права, які мав російський РВТР. Було також уточнено, що право ВУЦВК на помилування поширюється на вироки не лише РВТ, а й інших спеціальних і військових трибуналів на території УСРР. Найвищий касаційний суд при НКЮ було реорганізовано в Найвищий касаційний трибунал при ВУЦВК. Всі військові, залізничні та спеціальні трибунали підпорядкували судово-слідчому контролю НКЮ УСРР через Найвищий касаційний трибунал при ВУЦВК. На практиці трибунали напряму з НКЮ УСРР у відносини не вступали, а передавали Найвищому касаційному трибуналу звітність і копії вироків.

27 квітня 1921 р. ВУЦВК затвердив положення про новостворений судовий орган[842]. У ньому зазначалося, що Найвищий касаційний трибунал має встановити однаковість у діяльності всіх революційних трибуналів на території УСРР, здійснювати нагляд за їхньою діяльністю, розв’язувати процесуальні та інші питання, а також розглядати касаційні скарги та протести. Очолити трибунал мав один із членів колегії НКЮ (за поданням колегії). Він своєю чергою пропонував кандидатури чотирьох інших членів трибуналу. За посадою до трибуналу мали також увійти представники Реввійськтрибуналу УСРР та Революційного військово-залізничного трибуналу, які обиралися відповідними трибуналами. Всі зазначені особи затверджувалися на посадах Президією ВУЦВК.

11 травня 1921 р. було затверджено нове положення про Найвищий судовий контроль[843]. Крім права проводити ревізії судових місць і органів та давати керівні вказівки й роз’яснення, він тепер міг зупиняти виконання вироків, рішень, ухвал і постанов або скасовувати ці судові акти до повторного розгляду справи, припиняти провадження у справі загалом[844]. Ці повноваження стосовно військових, залізничних та інших трибуналів мали здійснюватися через Найвищий касаційний трибунал при ВУЦВК. Повноваження Найвищого судового контролю (відділу судового контролю) були дещо уточнені в новому положенні про НКЮ УСРР, затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 5 жовтня 1921 р.[845]

До речі, того ж 5 жовтня 1921 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили положення про місцеві органи юстиції[846], до числа яких, окрім відділів юстиції, були віднесені губернські та районні раднарсуди, народні суди, народні слідчі й судові виконавці.

Подальші перетворення в судовій системі УСРР були спричинені ініційованим з Москви курсом на упорядкування діяльності революційних трибуналів і, зокрема, прийняттям Декрету Всеросійського ЦВК Про об ’єднання всіх Революційних Трибуналів Республіки від 23 червня 1921 р. Згідно із цим декретом у Росії створювався Єдиний Верховний трибунал при ВЦВК. Йому передавалися функції і апарати всіх вищих органів у системах РВТ, РВЗТ та інших відомчих трибуналів. Низові ланки цих систем інтегрувалися в губернські революційні трибунали. Як виняток продовжували діяти деякі трибунали на фронті. Зазначалося також, що організація трибуналів і коло судової та позасудової репресії в радянських республіках, які перебувають у договірних відносинах з РСФРР, визначається постановами ЦВК цих республік. Водночас командування Червоної армії вважало недоцільним заміну РВТ іншими судовими органами і стало наполегливо домагатися збереження їх мережі. В УСРР керівництво Реввійськтрибуналу УСРР, блокуючи реформи, теж посилалося на позицію РВРР.

У цих умовах підготовлений НКЮ УСРР проект постанови про створення єдиного трибуналу попередньо обговорювався на засіданнях Політбюро ЦК КП(б)У 1 і 5 липня 1921 р.[847] Для того, щоби вплинути на позицію РВРР, було вирішено звернутися до ЦК ВКП(б). Така партійна дипломатія, очевидно, мала успіх, і 23 липня 1921 р. ВУЦВК замість Верховного касаційного трибуналу запровадив Єдиний Верховний трибунал УСРР, що став касаційним органом, а також органом нагляду за всіма чинними на території України трибуналами і, крім того, як суд першої інстанції розглядав найважливіші справи[848]. Водночас скасовувалися Найвищий касаційний трибунал, Верховний революційний трибунал, Революційний військовий трибунал УСРР і Революційний військово-транспортний трибунал при уповноваженому НШС РСФРР на Україні. Новостворений Єдиний Верховний трибунал складався із судового, касаційного, військового, військово-транспортного відділів і Пленуму. До складу Пленуму входили голова трибуналу, голови всіх відділів, заступники голови трибуналу і представник колегії ВУЧК.

Два пункти цієї постанови стосувалися вироків, які виносили Колегії ВУЧК і Губчека. За загальним правилом такі вироки могли стосуватися лише осіб, належних до антирадянських політичних партій і деяких контрреволюційних організацій. Покарання в цих справах не могло перевищувати 5-ти років позбавлення волі. Всі інші справи, які перебували у провадженні надзвичайних комісій, мали передаватися в революційні трибунали або особливі камери народних судів, які планувалося створити при кожній надзвичайній комісії. Значно вагоміші покарання (аж до розстрілу) могли застосовувати надзвичайні комісії у місцевостях, оголошених на воєнному стані або загрозливими щодо бандитизму.

Мережа РВТ і РВЗТ на території УСРР збереглась, але помітно скоротилась. Тому 23 липня 1921р. іншою постановою ВУЦВК було засновано військові відділи при губернських і окружних ревтрибуналах, які були покликані розглядати справи військовослужбовців воєнкоматів та інших військовослужбовців, які не належали до складу військових з’єднань, на які поширювалася компетенція військових трибуналів. Це теж викликало певний спротив військовиків і черговий розгляд питання про організацію військової юстиції на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 20 серпня 1921 р. з подальшим зверненням до Політбюро ЦК РКП(б) і РВРР[849].

Таким чином, на кінець 1921 р. судоустрій УСРР певною мірою уніфікувався, але ідея єдиного народного суду не реалізувалася через збереження трибунальської системи, надзвичайних комісій та деяких спеціальних судів.

Від загального огляду еволюції системи судових органів доцільно перейти до характеристики кадрового складу представників судової влади. Найголовнішим критерієм для членів революційних трибуналів (так само, як і для членів надзвичайних комісій) вважалася відданість радянській владі, а із суто формального боку — належність до більшовицької партії. Як підкреслював О. І. Хмельницький, «Відповідальна роль, котру має виконувати революційний трибунал, може бути з успіхом виконана виключно партійними працівниками, тобто представниками тієї єдиної партії, яка може стояти біля горнила радянської влади»[850].

Стосовно народних суддів і в теорії, і на практиці допускався певний відступ від такого підходу, оскільки партійців не вистачало на всі судові посади. До того ж розгляд справ, підвідомчих народним судам, вимагав від них не лише відданості справі революції, а й певної правової обізнаності.

Для подолання кадрового голоду вживалися різні заходи. Як службовці НКЮ члени революційних трибуналів, народні судді, особливі народні слідчі й народні слідчі були визнані мобілізованими «по роду служби» і звільненими від явки за призовом[851]. Окрім того, НКЮ і підвідомчі йому установи дістали право залучати до праці у порядку трудової повинності осіб, які належали до скасованих старих судових установ і присяжної адвокатури[852]. У травні 1919 р. була відкрита інструкторська школа для підготовки кадрів, здатних займати судові та слідчі посади[853]. У Постанові РНК УСРР Про роботу Наркомюсту від 10 травня 1921 р. було порушено питання про покращення постачання суддів, членів трибуналу, слідчих, обвинувачів і правозаступників[854], а в Постанові ВУЦВК Про зміцнення і підняття авторитету органів юстиції від 14 вересня 1921 р.[855] серед інших заходів приписувалося забезпечити народних суддів спеціальними посвідченнями, в яких будуть зазначені їхні права і гарантії від свавільного арешту.