Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Досвід досліджуваного періоду містить шляхи вирішення кадрової проблеми, яка неминуче виникає з відмовою від старого судового апарату, і водночас демонструє всю суперечливість суто класового (партійного) підходу до підбору кадрів і очевидну небезпеку нехтування критерієм професіоналізму.

В умовах радянської дійсності не було поживного ґрунту для реалізації поділу державної влади і суддівської незалежності. Це виключалося як в силу домінування принципу «Вся влада Радам», так і через створення всеохопної системи контролю за державним життям з боку комуністичної партії.

Висловлена ще на світанку радянської влади ідея єдиного народного суду видається цілком продуктивною, хоча в умовах множинності судових і «напівсудових» органів вона знайшла лише часткову реалізацію.

Методом «спроб і помилок» керівники радянської юстиції дійшли необхідності розгляду справи у першій і касаційній інстанції, використання спеціалізованих судів для окремих категорій справ, заснування колегій обвинувачів і правозаступників як структурних ланок органів юстиції тощо.

Домінування принципу «революційного утилітаризму» зумовлювало репресивно-каральний характер радянської кримінальної політики. Реалізація ідеї про організаторсько-виховну роль радянських судів залишалася в зародковому стані. Проте в цивільному судочинстві його класовий характер із пріоритетом щодо захисту інтересів робітників і селян загалом не зашкоджував рівності сторін процесу і прийняттю об’єктивних рішень.

Новий радянський суд подолав звичне відчуження «суддівської еліти» від населення, відзначався демократизмом за порядком формування і складом суддівського корпусу. Порівняно з дожовтневим судівництвом нові судові органи вражали простотою судової процедури й відсутністю звичної судової тяганини, що в певних аспектах може слугувати прикладом і для сучасних українських судів.

У питаннях, які не потребували вирішення суто з класових позицій, радянські судові органи навіть за нерозвиненості радянського законодавства приймали доволі справедливі рішення, фактично реалізовувалась ідея верховенства не формального закону, а права як «мистецтва добра і справедливості». Джерелами права виступали «революційна совість» і «революційна правосвідомість».

Водночас антидемократичні тенденції судівництва, другорядна роль народних судів порівняно з трибуналами і надзвичайними комісіями зумовлювалися значною мірою тим, що у цей період жорсткого збройного протистояння влада загалом спиралася, за власним визнанням більшовицьких лідерів, не на закон (право), а на безпосереднє насильство. Втім, як не дивно, такий підхід відповідав настроям багатьох верств населення, які вітали «революційне насильство» над класовими супротивниками, і кредит довіри в органів радянської влади був доволі великим.

10.2. Судові органи Радянської України у міжвоєнний період (1922–1941 рр.)

Історіографія проблеми розвитку судівництва Радянської України в роки НЕПу та подальшого становлення та зміцнення тоталітарного режиму доволі різноманітна. Крім уже згадуваних у попередньому підрозділі «наскрізних» досліджень історії радянського суду, назвемо ще розвідки Л. Н. Гусєва[874], А. Л. Ривліна[875] та В. В. Кривоногова[876].

Особливості функціонування судових установ Радянської України в контексті загальних тенденцій розвитку правової системи УСРР у ці роки відображені у працях В. М. Куріцина[877], Г. Є. Пєтухова[878], І. Б. Усенка[879], в колективній монографії «Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929–1941)»[880]. Чимало досліджень присвячено спеціальним судам: військовим трибуналам, надзвичайним сесіям і спеціальним колегіям судових установ[881].

Окрему історіографічну групу становлять роботи про судову реформу 1922 р., її причини, зміст, наслідки, регіональні аспекти тощо[882].

Останнім часом належного монографічного опрацювання, насамперед в Російській Федерації, набули питання формування принципів радянського судоустрою та судочинства, становлення та організаційно-правового розвитку судового управління й судового нагляду, регіональних особливостей еволюції судової системи та діяльності судових органів, розвитку їхньої структури й характерних рис функціонування, визначення місця у правоохоронній системі радянської держави в період від запровадження НЕПу й до початку Великої вітчизняної війни[883]. Певна частина історіографічної бази присвячена історико-юридичному аналізу процесуальних засад судочинства, практики проведення політичних судових процесів[884].

Після завершення громадянської війни та проголошення нової економічної політики в УСРР, як і в інших радянських республіках, розпочався стрімкий розвиток нових форм суспільних відносин, що сприяло переосмисленню радянської правової доктрини, зміні поглядів на право та його роль в життєдіяльності держави. Принцип революційної доцільності, який панував у період громадянської війни, вже не міг задовольнити нових потреб правового регулювання. Теоретичного обґрунтування і практичного впровадження набув курс на революційну законність. Цей курс із метою впорядкування суспільних відносин мав установити стабільні законодавчі норми й надати приватному капіталу, який залучався в економіку країни, тверді правові гарантії від свавілля держави. Юридично закріплювалися свобода особистості та повага до її гідності, стверджувалося, що особа може бути піддана арешту лише у виключних випадках і тільки в установленому законом порядку.

У нових політико-правових і соціально-економічних умовах об’єктивно визріла потреба в обмеженні каральної функції держави, а це насамперед вимагало докорінної перебудови всього державного апарату, його суттєвого скорочення, зміни принципів організації і діяльності каральних і судових органів. Тому одним із напрямів реалізації курсу на революційну законність стало проведення у 1922 р. в УСРР та інших радянських республіках судової реформи.

У ході підготовки цієї реформи на першому Всеукраїнському з’їзді працівників юстиції у січні 1922 р. активно обговорювалися питання про розвиток в умовах проголошеного курсу на революційну законність судової системи республіки, підготовку суддівського корпусу, зміцнення судового апарату, формування прокуратури й адвокатури та інші важливі питання. Прийняті на з’їзді резолюції лягли в основу відповідних нормативно-правових актів майбутньої реформи.

Найпослідовніше щодо ролі суду з позиції концептуальних засад революційної законності висловлювався відомий діяч червоної юстиції О. Л. Малицький. Він уважав, що централізований нагляд за законністю доцільно зосередити в судових органах. Судовий контроль мав здійснюватись у сферах кримінального, цивільного та адміністративного процесу і ґрунтуватись на суворому дотриманні норм нового законодавства. Важливою умовою зміцнення ролі судових органів у системі державного апарату проголошувалося позбавлення інших державних органів, насамперед надзвичайних комісій, права на розгляд справ по суті, врегулювання відносин, а в необхідних випадках — розмежування повноважень суду й органів ЧК, робітничо-селянської інспекції, міліції, кримінального розшуку. Крім цього, для забезпечення виконання завдань, які в нових умовах покладаються на судове відомство, О. Л. Малицький відстоював необхідність уведення прокуратури як органу, що здійснюватиме нагляд за законністю діяльності органів державної влади та громадян, а для забезпечення встановлених законом прав і свобод окремих громадян — запровадження інституту правозаступників[885].

Висловлювалися цілком слушні думки про те, що основою для діяльності судів мають стати кодекси та інші акти законодавства, про необхідність покращення матеріальної бази судових органів, гарантування невтручання в їхню діяльність із боку адміністративних установ, підвищення рівня грошового та соціального забезпечення суддів, організації їх належної теоретичної підготовки через запровадження короткотермінових юридичних курсів тощо.

Інші делегати звертали увагу на те, що в умовах НЕПу перед судом постають нові складні завдання. Якщо раніше суд переважно був «класовою розправою» і мало розглядав цивільні справи, то тепер, із розвитком «дрібнобуржуазної стихії», виникненням спорів між приватними особами та державою, кількість цивільних, трудових та інших справ сфери приватного права набагато зросла. Організація ефективного захисту судом інтересів держави в цьому напрямі потребувала, на думку учасників з’їзду, підвищення авторитету судових установ і забезпечення стабільності складу суддівського корпусу[886].

Водночас з’їзд жодним чином не ставив під сумнів класовий характер і класову природу радянського суду, керівну роль комуністичної партії щодо судових органів, вважаючи основним завданням суду захист інтересів держави.