Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Судова влада на українських землях Російської імперії

7.1. Судова влада за дореформених часів

Політика російського царату щодо приведення до загальноімперських порядків приєднаних українських земель від другої пол. XVIII ст. стала набагато послідовнішою й активнішою, хоча часом допускала й певні відступи від загального курсу. Реалізації цієї політики сприяв і культивований в імперії освічений абсолютизм з його нехтуванням історичними традиціями й вірою в швидку науково обґрунтовану перебудову суспільства.

Саме в цей час західна філософська думка народжує низку знакових творів, у яких уперше йдеться про незалежність або певне автономне значення судової влади в системі державної влади. Визначну роль тут відіграв трактат Ш. Л. Монтеск’є «Про дух законів» 1748 р.[357] В одній із глав твору, яка має назву «Про державний лад Англії», автор зазначає, що в кожній державі існує три види влади: законодавча влада, виконавча влада у справах, що підлягають праву народів, та виконавча влада у справах цивільного права, або судова влада (la puissance de juger). Монтеск’є вважав за необхідне відокремити судову владу від законодавчої, щоб уникнути встановлення свавільних повноважень суду, та від виконавчої, щоб суддя не міг бути гнобителем[358]. Пропонувалося доручити судову владу тимчасовим виборним колегіям, щоб «така страшна для народу судова влада не була пов’язана ні з певним станом, ні з певною професією і стала ніби невидимою та неіснуючою»[359]. Мабуть, у продовження цієї думки філософ далі зазначає, що судової влади деякою мірою зовсім не існує[360], а згодом, що судді нації — це лише вуста, що промовляють слова закону, бездушні істоти, що не можуть стишити його сили та суворості[361]. Саме ці тези суттєво вплинули на формування в Росії розуміння судової влади як частини виконавчої влади.

Імператриця Катерина II в 1765 р., готуючи текст Наказу Комісії для створення проекту нового Уложення, який був згодом затверджений у день урочистого відкриття цієї Комісії, 30 липня 1767 р.[362], запозичила великі фрагменти з «Духу законів», почасти не гребуючи їх перекрученням[363]. Так, у главі III Наказу «Про безпеку постанов державних» наводяться дослівні цитати з Монтеск’є щодо механізму реалізації влади в монархічній державі, що передбачає існування властей проміжних, підпорядкованих та залежних, що мають стати опосередковуючими каналами, якими рухатиметься державна влада[364]. За Монтеск’є, функції проміжних властей мало взяти на себе дворянство як осередок стабільності й ресурс для убезпечення держави від свавільної та мінливої волі короля. У Наказі Катерини II дворянський стан замінено державними органами: «фундаментальні закони держави передбачають малі протоки, тобто уряди (Tribunaux), через які проливається влада суверена».

Судова влада Катериною II згадується лише у статті 98 Наказу, де мовиться: «Влада суддівська полягає лише у виконанні законів і для того, щоб не було сумніву в свободі та безпеці громадян»[365]. На недосконалість цього визначення, яке не розкриває сутності судової влади й не відмежовує її від влади виконавчої, одним з перших указав В. М. Латкін[366]. Послуговуючись термінологією свого вчителя щодо трьох влад, законодавиця не забезпечила їх реальний поділ. Усі три влади згідно з Наказом має очолювати імператор, у чому дехто з дореволюційних дослідників знаходив передбачення концепції Б. Констана з четвертою «нейтральною» владою монарха[367].

8 квітня 1768 р. Катерина II затвердила Начерк про приведення до завершення Комісії проекту нового Уложення, де визначалась орієнтовна система правових інститутів майбутнього кодексу. В Начерку судову владу названо захисною («защитительной»). Їй присвячувався окремий розділ «Про встановлення правосуддя загалом», де формулюється коло питань, на які має дати відповідь нове Уложення. Вперше пропонувався поділ судочинства на цивільне й кримінальне[368].

Наказ і Начерк мали слугувати орієнтиром при підготовці наказів депутатів комісії. Частина дворянських наказів була спрямована на поліпшення існуючої системи судоустрою та судочинства (посилення письмового елементу, вдосконалення системи виклику до суду, запобіжних заходів, процедури перегляду рішень, зменшення розмірів судових мит тощо). Інша група наказів передбачала створення принципово нової системи. В. О. Григор’єв звернув увагу на презумпцію в більшості дворянських наказів того, що дворянству буде надано право самоврядування, тобто в середовищі тогочасного провідного стану вже назріла потреба корпоративної організації та взяття на себе низки державно-владних функцій, зокрема в царині судівництва[369]. У багатьох наказах розглядаються питання співвідношення компетенції дворянських та коронних судів, що розходилося з генеральною лінією, окресленою Наказом Катерини II. Майже за всіма дворянськими наказами юрисдикції дворянського суду мала підлягати переважна більшість як цивільних, так і кримінальних справ[370].

Ідея відділення суду від адміністрації у наказах не проглядалася. Навпаки, передбачалося покладення на суди деяких нетипових для них функцій, наприклад ремонту доріг[371]. Подібне ставлення до судової влади бачимо в наказах міських депутатів, де часто пропонувалося основними осередками влади (як виконавчої, так і судової) у містах визнати міські магістрати[372].

Малоросія на той час у питаннях організації судової влади перебувала на дещо вищому щаблі, ніж метрополія. Козацька верхівка прагнула лише урядових гарантій дотримання давніх прав Малоросії, а почасти й просто виявляла готовність до саботажу роботи комісії[373]. Лояльності української аристократії уряд досягав адміністративними методами. Це, зокрема, мало місце в Чернігові, Ніжині й Стародубі, де погрозами, арештами та іншими репресіями П. О. Рум’янцев домігся прийняття проурядових наказів[374]. Водночас цілком безперешкодно потрапив до комісії наказ лубенського депутата Г. Полетики, в якому також наголошувалось на необхідності збереження українських судів[375]. Запорізька Січ у своєму наказі також просила закріпити в Генеральному Уложенні непохитність прав, наданих «Війську Запорізькому, народові Малоросійському, духовному чинові та шляхетському»[376].

У наказах дворянських депутатів від Слобідської Української губернії питанням суду майже не було приділено уваги. Виняток становить наказ Сумського дворянства з розлогим підрозділом «про цивільний суд», що зосереджений на деяких вузьких питаннях судового процесу[377].

Накази українських міст, зокрема Глухівський наказ, містили пропозиції щодо гарантій незалежності магістратів від адміністрації в питаннях судової влади. В окремих наказах навіть пропонувалося ліквідувати всі існуючі в містах суди: полковий, гродський, земський та словесний, і залишити лише магістрати для розгляду всіх цивільних і кримінальних справ. Апеляційною інстанцією мало бути Головне малоросійське правління. Суд, до того ж, мусив керуватися не Литовським статутом, а магдебурзьким правом. Така позиція, зокрема, закріплена в наказі Ніжинського магістрату. Ніжинське козацтво й шляхетство натомість просили залишити за магістратом справи міщан, а шляхетство, козаків і решту військових зробити підсудними іншим судам. Чернігівським, Переяславським та Полтавським наказами передбачалося створення Головного в Малоросії військового суду під керівництвом генерал-губернатора[378].

Окрім наказів депутатів, неабиякий інтерес становить написана 1768 р. праця видатного українського юриста, першого російського професора права[379] С. Ю. Десницького «Подання про запровадження законодавчої, судительної і наказової влади в Російській імперії». Вже у преамбулі твору міститься посилання на Монтеск’є і зазначається, що метою «Подання» є пристосування його теорії до потреб російського монаршого устрою[380]. У розділі, присвяченому «судительній» владі, автор зазначає, що законодавча влада потребує зібрання з усієї імперії до єдиного центру, а судова влада — розподілення по всій території.

С. Ю. Десницький пропонував запровадження дуже незначного числа всестанових судових органів. Вправні («искусные») судді за проектом мали засідати в судах восьми міст імперії (Рига, Петербург, Тобольськ, Новгород, Москва, Казань, Оренбург, Глухів)[381]. Видається, що до судової влади мислитель відносив лише верхні щаблі системи судоустрою, не торкаючись у «Поданні» питань діяльності інших місцевих судів, існування яких він не виключав, згадуючи в окремих місцях магістрати, провінційні та воєводські канцелярії як нижні суди[382], а також провінційні канцелярії, що могли розглядати дрібні цивільні справи й слугувати для допомоги «судительній» владі[383]. На нашу думку, нові суди мали не зламати докорінно існуючу судову систему, а створити їй певну альтернативу. Судоустрій С. Ю. Десницький не прив’язував до адміністративно-територіального поділу, що було побіжною гарантією незалежності суду.

У кожному з восьми судів передбачалося по 12 посадових осіб: генерал-адвокат, четверо генерал-суддів виключно з кримінальних справ і семеро генерал-суддів як із кримінальних, так і з цивільних справ. Лише 8 «хороших» судів і, відповідно, 96 професійних суддів на всю імперію — це цілком реальна оцінка вченим кадрового потенціалу тогочасного суспільства[384].

У «Поданні» висловлені ідеї про запровадження суду присяжних, розгляд цивільних справ по справедливості за відсутності формального припису закону, механізм гласного оприлюднення судових рішень, професійного навчання суддів на юридичному факультеті університету з подальшим стажуванням, довічне призначення суддів тощо[385]. Як прихильник еволюційного розвитку С. Ю. Десницький лише в далеких планах передбачав заснування в Росії мережі юридичних навчальних закладів, створення повноцінної судової системи та системи законодавства за прикладом цивілізованих країн світу. Правник полемізує щодо легітимності смертної кари. Не будучи її різким противником, він загалом виступав за диференціацію покарань відповідно до станової належності особи: «палицею скотину, а офіцера шпагою б’ють… шляхетних можна штрафувати, на заслання засилати, смертю страчувати, тільки не шельмувати»[386].

З огляду на свій приватний статус С. Ю. Десницький не міг ініціювати розгляд свого проекту в комісії, але вчений став одним з незамінних соратників Катерини II на законотворчому терені. Безрезультатність роботи кодифікаційної комісії спонукала правительку переосмислити свої підходи до реформ у державі. Гучні засідання й обговорення вже не цікавили монархиню, яка відтепер надавала перевагу тиші свого робочого кабінету. П. М. Мілюков назвав це другим періодом її «легісломанії»: «провісників нових ідей, теоретиків “спільного блага”, добродійників людства перемінюють на її робочому столі важковагові історико-юридичні дослідження зі спеціальних питань»[387]. Замість прогресивного Монтеск’є Катерина II бере собі в моральні авторитети англійського юриста-консерватора У. Блекстона і його «Коментарі до англійських законів» (імператриця користувалася французьким перекладом трактату)[388]. Згодом С. Ю. Десницький за велінням імператриці переклав для неї цю розлогу працю[389] й загалом, у процесі законодавчої роботи Катерини II, виступав експертом у сфері англійського права. Окрім цього, увагу законодавиці привертає право прибалтійських губерній (остзейське право). Тамтешня станова організація, зодягнена у шведсько-німецькі юридичні форми, давала змогу місцевому лицарству бути справдешніми господарями краю.

Консервативний ухил цариці був зумовлений її ознайомленням з дійсними прагненнями дворянства та солідаризацією з цим станом через повстання О. І. Пугачова. Як наслідок, було підготовлено й прийнято засадничий акт — Установи для управління губерній Всеросійської імперії. З цього акта багато в чому і починається закріплення на законодавчому рівні засад судової влади в Росії.

На думку відомого радянського історика права О. І. Чистякова, центральне місце судівництва в Установах було пов’язане з феодальним духом документа, оскільки феодальне місцеве управління виражається, передусім, у здійсненні суду[390]. Водночас у передмові до документа Катериною II наголошується на необхідності відділення суду від адміністрації: «Ця наша постанова… судові місця відокремлює від губернських правлінь…»[391].