Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Постанова передбачала також негайне створення робітничих і селянських революційних трибуналів «з метою нещадного переслідування мародерства і всіх видів зловживань промисловців і торговців, а також для боротьби з саботажем чиновників і інших службовців усіх установ — взагалі рішучої боротьби з ворогами революції». Революційні трибунали мали бути повітовими й міськими за зразком народних міських і повітових судів. Постійних суддів у революційні трибунали передбачалося обирати на загальних зборах відповідних Рад. Утім належної деталізації положень щодо формування й функціонування революційних трибуналів у постанові не було[784]. Ймовірно, це питання вирішили опрацювати докладніше, оскільки чинна на той час в Росії «Інструкція революційному трибуналу» видавалася занадто формалізованою[785].

Того ж дня була прийнята директива Народного комісаріату юстиції України (так у першоджерелі, вірогідно — Народного секретарства в судових справах України) Про обрання комісарів юстиції на місцях та їх функції[786]. Комісари юстиції мали забезпечити зберігання архівів і майна судів.

Аналогічну спрямованість мало розпорядження Народного секретаря в судових справах України від 17 (30) січня 1918 р. Про порядок ліквідації старих судових установ і організацію нових[787], адресоване губернським і повітовим радам. Воно зобов’язувало місцеві органи нової влади негайно приступити до ліквідації всіх старих судових установ, скласти радянські списки суддів і розпочати діяльність дільничних, міських і повітових судів. Дозволялося використовувати окремих чинів судового відомства як інструкторів і помічників. Пропонувалося також негайно розпочати діяльність Революційного трибуналу.

Створення нових судових установ наразилося на саботаж старих суддів, канцелярських службовців, прокурорів і адвокатів[788]. Не збиралися, звісно, виконувати постанови і розпорядження радянської влади й на територіях, підвладних Українській Центральній Раді[789]. Тому вже після того, як радянська влада ствердилася в Києві, Народне секретарство в судових справах 19 лютого 1918 р. направило окреме розпорядження керівникам усіх скасованих київських судових установ приступити до ліквідації відповідного суду під контролем Київської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів[790].

Окрім того, Народне секретарство в судових справах постановою від 20 січня (2 лютого) 1918 р. вилучило з підсудності народних судів житлові, земельні й трудові справи, які передавалися на розгляд відповідно житлових камер при Радах, селянських земельних комітетів і відділів праці місцевих Рад. А спори, пов’язані із соціальним страхуванням, мали розглядатись у лікарняних касах, страхових органах і примирливих (примирних) камерах[791].

Як перший крок до врегулювання правового статусу революційних трибуналів Харківською Радою робітничих і солдатських депутатів 13 (26) січня 1918 р. було затверджено і 17(30) січня 1918 р. опубліковано в газеті «Донецкий пролетарий» положення Про революційні трибунали, яке визначало склад трибуналу й основні засади його діяльності[792]. А 23 лютого 1918 р.[793] Народне секретарство в судових справах прийняло положення Про порядок утворення на території України робітничих і селянських повітових та міських трибуналів, їх завдання і функції[794].

У цьому положенні передбачалося, що Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на своїх загальних зборах обирають строком на 3 місяці 12 членів Революційного трибуналу (на практиці формувалися революційні трибунали переважно виконкомами Ради). При цьому Рада в будь-який момент мала право позбавити обраного повноважень і призначити нові вибори. На такий самий строк Радою обиралися громадський обвинувач і два його товариші, слідча комісія із 6-ти осіб, секретар трибуналу і трибунальський виконавець.

Слідча комісія мала проводити дізнання і попереднє слідство в усіх справах, що надходять до Революційного трибуналу. Для цього вона дістала право здійснювати необхідні процесуальні дії, включно із затриманням обвинувачених. Комісія була зобов’язана висунути затриманому обвинувачення впродовж 48 годин.

У конкретному судовому засіданні брала участь колегія з п’яти суддів на чолі з головою трибуналу або одним із двох його заступників. Обвинувачений міг заявити відвід суддям, визнання обґрунтованості якого належало самому трибуналу. Передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути оборонцями та обвинувачами на суді й на попередньому судовому слідстві. Для виконання рішень трибуналу трибунальський виконавець мав право залучати червону робітничу гвардію.

У зв’язку зі вступом військ Четверного Союзу на територію України на цьому історичному етапі розбудова радянських судових установ припинилася. Нова влада встигла закріпити принципові засади українського радянського судівництва і зробити перші практичні кроки з розбудови народних судів і революційних трибуналів.

З відновленням восени 1918 р. радянської влади система судових органів доповнилася новими ланками. Зокрема, впродовж 1918 р. в Радянській Росії, яка була орієнтиром для українських більшовиків, змінилося ставлення до військової юстиції. Так, Наркомат юстиції РСФРР первинно відстоював принциповий підхід, що суди мають бути єдині для усіх громадян. У декреті РНК РСФРР від 4 травня 1918 р. Про революційні трибунали прямо приписувалося «скасувати всі інші місцеві й армійські революційні трибунали з передаванням їхніх справ до найближчих революційних трибуналів».

Проте практичні потреби здійснення судочинства у військових частинах, які під час воєнних дій перебували в постійному русі й не могли «обслуговуватися» територіальними судами, спричинили відомчу самодіяльність Наркомату військових справ РСФРР, який всупереч загальній урядовій лінії своїми наказами від 23 липня 1918 р. заснував фронтові полкові суди і ротні товариські суди. Водночас за ініціативою революційних військових Рад армій Східного фронту влітку 1918 р. стали створюватися революційні військові трибунали армій (інші назви — польові трибунали, військово-польові революційні суди). А 14 жовтня 1918 р. наказом Революційної Військової Ради Республіки (далі — РВРР) було засновано Революційний військовий трибунал (далі — РВТ) РСФРР[795]. Одночасно РВТ створювалися при всіх фронтах, арміях, дивізіях та інших з’єднаннях.

У цьому контексті стає зрозумілим, чому 11 грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України в Українській Радянській Армії було запроваджено особливі військові трибунали й затверджено положення про ці трибунали[796]. Система особливих військових трибуналів включала ротні товариські (дисциплінарні), полкові та загальноармійські (надзвичайні) військові трибунали, а також армійський касаційно-апеляційний відділ і була віднесена до відання Революційної Військової Ради (далі — РВР) Української Радянської Армії. Визначалися склад військових трибуналів, їхня підсудність, порядок судочинства і попереднього розслідування. Члени ротних трибуналів обиралися всією ротою і затверджувалися полковим трибуналом, члени полкового трибуналу призначалися армійським трибуналом, а члени армійського трибуналу призначалися РВР Української Радянської Армії і затверджувалися Робітничо-селянським урядом України. Голову армійського касаційно-апеляційного відділу призначав уряд. До розгляду справ також залучали двох голів полкових трибуналів, які змінювалися кожні два тижні в порядку черговості номерів полків.

Встановлювалося, що «межею влади» ротних трибуналів є присудження до легких покарань, а у полкових і армійських трибуналів така межа визначається лише революційною совістю цих трибуналів. Єдиним джерелом судочинства визнавалася революційна свідомість. Допускалась апеляція на справи полкових трибуналів, якщо вирок було винесено з порушенням суті або форми судочинства.

Іншою знаковою подією стало заснування 3 грудня 1918 р. Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК), наділеної правом здійснювати позасудову репресію[797]. В радянській фаховій літературі доволі часто писали про «судові повноваження ЧК» і відносили надзвичайні комісії до судових органів. Проте, враховуючи відсутність будь-якої усталеної процедури розгляду справ у органах ЧК і передусім належних формальних процесуальних гарантій для обвинувачених, підозрюваних і затриманих, у цьому дослідженні ми не розглядаємо діяльність таких позасудових органів за межами їхніх відносин із судовими (трибунальськими) органами. Тим паче, що правовому статусу й організаційно-правовим формам діяльності ЧК присвячено чимало спеціальних досліджень[798].

Здобутком нового етапу розвитку українського радянського судівництва став Декрет РНКУСРР Про суд від 19 лютого 1919 р. (дата публікації, дослідниками часто цей акт датується 14 лютого)[799]. Декретом оголошувалися скасованими всі судові установи, які існували до встановлення радянської влади. Затверджувалося Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР (було опубліковано 20 лютого 1919 р.), яке загалом зберегло основні положення відповідних попередніх актів. Положення починалося з тези, що вся судова влада на території України належить народним судам, радам (з’їздам) народних суддів і революційним трибуналам. Щодо військових революційних трибуналів зазначалося, що їхні устрій, підсудність і порядок функціонування визначаються окремим законом. Також встановлювалося, що у справах особливої важливості, які вимагають негайного вирішення, Надзвичайній комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією надається право винесення вироків з доведенням про це у кожному конкретному випадку до відома революційних трибуналів.

Народні суди й революційні трибунали мали керуватися декретами Робітничо-селянського уряду України. Будь-які посилання на можливість застосування старих законів зникли. Там, де ті чи інші правові питання не були визначені, пропонувалося керуватися, по-перше, інтересами соціалістичної революції, а по-друге, — соціалістичною правосвідомістю. О. І. Хмельницький з цього приводу висловився так: «…Суд має керуватися принципом революційного утилітаризму, а не лише вузьким критерієм юриста, більш чи менш формальним, і він має виходити з того, наскільки цей вирок може опускати дамоклів меч на ту чи іншу голову, наскільки цей вирок може бути корисний для Радянської влади. Якщо цей дамоклів меч уразить особу, яка, можливо, є невинною, то Революційний трибунал і перед цим не може зупинятися: якщо треба уразити — то він має уразити»[800].

Важливою новелою стало заснування услід за Росією (положення про єдиний народний суд там було затверджено 30 листопада 1918 р.[801]) єдиного народного суду — без колишнього поділу на дільничні, повітові й міські суди. Число народних судів у кожному адміністративному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судова дільниця) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах — повітовими виконкомами. Згодом Наркомату юстиції та юридичним відділам губвиконкомів було надано право скасовувати й змінювати згадані постанови[802].

Справи розглядала колегія у складі постійного народного судді й народних засідателів, які обиралися у містах Радами, а в повітах виконкомами Рад. Строк повноважень судді — один рік, народних засідателів (чергових суддів) — 6 місяців із правом дострокового відкликання. Найскладніші кримінальні справи: про вбивства, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних пошкоджень, підроблення документів і грошових знаків і будь-які інші за визначенням народного судді, розглядалися за участю 6-ти народних засідателів, а інші — за участю 2-х народних засідателів. Цивільні справи розглядалися одноособово народним суддею або за його рішенням (окремим для кожного випадку) за участю 2-х народних засідателів. Утім, тодішні дослідники зазначали, що на практиці бачили й випадки розгляду справи з одним засідателем, що аж ніяк не відповідало законодавству[803].

Варто звернути увагу, що О. І. Хмельницький вважав принципово недопустимою участь народних засідателів як «елемента випадкового і не піддатливого для суворого підбору» в революційному трибуналі, але допускав їхню факультативну (необов’язкову) участь у цивільному процесі та необхідність у кримінальному процесі[804].